Школа, всупереч розхожій думці, повинна не тільки дати учням визначені програмою знання, а і прищепити їм прагнення до подальшого розвитку, навчити знаходити потрібну інформацію, аналізувати та систематизувати її. Ще одне важливе завдання – виховання молодого покоління. У першу чергу – патріотичне, що базується на глибоких знаннях рідного краю, на пошані до його історії та людей, які творили її, на любові до Вітчизни.
Ця важлива діяльність здійснюється в школі системно: на уроках і позакласних заходах, на факультативних і гурткових заняттях, на екскурсіях пам’ятними місцями та під час відвідин музеїв. Як результат, учні не тільки здобувають комплекс знань, а й почуваються справжніми дослідниками, що піднімають завісу таємниці над далеким минулим.
Саме такі школярі – щиро захоплені пошуковою роботою – зібралися в нашому краєзнавчому гуртку. Вони читають більше, ніж потрібно за шкільною програмою, знаходять в історичних книгах і художніх творах підтвердження легенд, які передаються з вуст у вуста. Зустрічаються зі старожилами й записують їхні спогади, збирають експонати для шкільного музею. Навіть роблять спроби в написанні перших у своєму житті дослідницьких робіт, відомості з яких використовуються на уроках української літератури та історії, краєзнавчих заходах тощо. Перегорнути сторіночки однієї з них, присвяченої Устиму Кармалюку, пропонуємо читачам газети.
Герой чи розбійник?
Від дня народження відомого ватажка повстанців, народного героя Поділля, з ім’ям якого пов’язані й деякі сторінки історії Придністров’я, 10 березня виповнилося вже 235 років.
Народився він у селі Головчинці Летичівського повіту Подільського воєводства (нині Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) в сім’ї селян-кріпаків. У метриці, церковній книзі, судових актах він зареєстрований під різними іменами та прізвищами: Устим і Севастьян, Іостиан й Августин; Кармалюк і Кармелюк, Карменюк і Карманюк.
Збереглися документи, які свідчать, що у 1812 році поміщик Пігловський віддав його в рекрути. Через рік Устим Кармалюк разом із побратимом Данилом Хроном утік з армії та повернувся в рідні краї. Згодом він приєднався до ватаги, що складалася з селян-кріпаків, військових дезертирів, містечкових євреїв та навіть дрібних шляхтичів, і став їхнім ватажком. Загони Кармалюка здійснили понад 1 000 нападів на поміщицькі маєтки та економії, сільські й придорожні корчми, обійстя заможних селян.
Сам Устим не раз був арештований, чотири рази засуджений до сибірської каторги, звідки тікав, долаючи тисячі верст пішки. У різних джерелах описуються його неймовірні пригоди. Існує легенда, як подільський гайдамака втік із-під конвою за допомогою товариша, переодягненого генералом. Задокументовано, як під час нічної бурі, восени 1825-го, Кармалюк виламав ґрати, зібрав сорочки всіх сусідів по камері та зв’язав їх у довге полотнище. До кінця прив’язав камінь і перекинув через тюремну огорожу. Через цей висячий міст прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися всі в’язні – вранці камера була порожня.
У період з 1830 по 1835 роки селянський рух під проводом Кармалюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. Поміщики тремтіли у своїх садибах. Захоплені гроші та майно Кармалюкові загони роздавали селянській бідноті.
Для боротьби з повстанським рухом імперський уряд у листопаді 1833-го створив так звану Галузинецьку комісію. Розшукові листи на Кармалюка були розіслані не лише повітами Подолії, а й у суміжних із нею губерніях. Почастішали засідки й облави, в результаті яких було арештовано до 700 селян.
Про Кармалюка писали й пишуть в історичних довідниках, шкільних підручниках, краєзнавчій літературі. На сьогодні побутують різні погляди на його життя. В Інтернеті можна знайти статті, в яких Кармалюка звинувачують у пограбуваннях не лише панів та багачів, а і простих селян. Однак ця публіцистика наводиться без посилань на документальні джерела.
Зв’язок із Придністров’ям
У підручнику «Історія Української РСР», який вийшов у 1967 році, зазначається: «Його ім’я ще за життя стало легендарним і викликало жах у панів і надію в кріпаків. У кожній селянській хаті Кармалюк знаходив притулок і друзів, готових сховати його від переслідувань».
Одним із сховищ стала для народного героя «хата Кармалюка» у Валя-Адинці. За переказами, які мешканці села передають із покоління в покоління, Устим довго жив у видовбаній у скелі кімнатці з віконцем, вогнищем і кам’яними лавками. Вона збереглася до цих пір. І кожен селянин знає не тільки дорогу до неї, а і легенди про гайдука, що переховувався тут від жандармів. Ходять чутки, нібито тінь Кармалюка і нині з’являється в околицях гроту…
Під час однієї зі шкільних екскурсій, коли ми з учнями відвідали Валя-Адинку, довелося поспілкуватися з Раїсою Цуркан, яка поділилася з нами такою історією: «Кам’янщину недаремно називають перлиною Придністров’я. Це край лісів, скель і річкових долин. Славиться він не тільки своєю красою, а й історією.
Від своєї бабусі, Ірини Тихонівни Щербатої, яка народилася у Валя-Адинці 1886 року і прожила в селі увесь свій вік, я знаю, що тут був колись густий предковічний ліс, в якому знаходився Чортів яр. Не знаю, чому він так називається. Може, тому що був дуже темний, зарослий деревами, непроглядний. А може тому, що дуже глибокий.
Оскільки Кармалюка шукали пани, він зробив собі хату в наших густих лісах. Був тут Устим не самотній, бо до нього приєднувалися селяни: українці й молдавани. За голову Кармалюка давали великі гроші, але бідні люди його не видавали, бо він роздавав їм усе здобуте багатство, собі нічого не брав. Іще старі люди говорили колись про те, що тут була захована Кармалюком і його друзями золота карета, тільки ніхто не знає де.
На сьогодні між Рашковом і Валя-Адинкою залишився не такий і великий лісок, а Кармалюкова хата стоїть на краю села, просто в людей на городі. Залишився у нас ще й кучерявий дуб – крислатий, старий. Як дивишся на нього здалеку, то він не такий, як інші. Колір у нього темно-зелений, а листя ніби кучеряве. Про цей дуб, від тих предковічних лісів, і про наш Чорний яр згадується у творі польського письменника Генріка Сенкевича «Пан Володиєвський».
Легенду, яку дізналася від бабусі (а вона чула про Кармалюка ще від батьків), я розповідала своїм дітям і онукам, щоб знали історію нашого краю та передавали її нащадкам. Отже, живе вона вже п’яте покоління і, сподіваюся, житиме й надалі».
Народна пам’ять
Епітет «легендарний» щодо Кармалюка можна розуміти в буквальному сенсі. Різні люди в різні часи записували свідчення, пісні та перекази, що стосуються цієї неординарної постаті. В одній із легенд згадується, як під час втечі Кармалюк, за відсутністю човна, переправився через річку Урал на воротях як на плоту.
Житель села Гуменці розповідав, що одного разу «останній гайдамака» відібрав багато золота в місцевого здирника і роздав бідним жінкам, яких зустрів дорогою. На прощання він сказав їм: «Беріть золото, нехай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь уб’ють, споминайте Кармалюка…»
От і події жовтневої ночі 1835 року, коли Устим потрапив у засідку і був убитий поміщиком Рудковським, відображені не лише в документах Летичівського повітового суду, а й у переказі. Стріляв шляхтич, нібито, не кулею, а срібним «замовленим» ґудзиком – тільки так можна вбити «характерника», тобто чаклуна, яким вважали отамана. Існує й легенда, що вбивці не уникли кари – їх заслали до Сибіру. Насправді ж за вбивство Кармалюка молодий поляк отримав у Петербурзі нагороду з рук самого імператора Миколи I – золотий перстень із зображенням корони.
Ще за життя Кармалюка про нього складали пісні, що передають усю любов подільських селян, які захоплювалися подвигами Устима та бачили в ньому захисника від панської сваволі. Народ наділив його різними рисами: реалістичними, романтичними, якщо не фантастичними.
На уроках української літератури школярі знайомляться з кращим зразком усної поетичної творчості про Устима Кармалюка – історичною піснею «За Сибіром сонце сходить». Нелегко відповісти на запитання, де, коли та як вона могла виникнути. Виходячи з тих міркувань, що героєм пісні виступає сам Кармалюк і в усіх варіантах немає географічних назв, можемо припустити, що первинний текст виник на його батьківщині. Оскільки розповідь ведеться від першої особи, впевнені, що твір виник ще за життя героя:
Розсердився пан на мене
Та й віддав в солдати.
А в солдатах служба тяжка,
Мушу привикати,
А сам таку думку маю,
Що треба втікати.
Відомо понад 40 варіантів пісні, в яких є бсвідчення про те, що Кармалюк утік із рекрутів, повернувся додому, проте мусив переховуватися; дізнаємося, що він був ватажком, ніколи не виступав сам, а завжди на чолі гурту. У творі конкретно зазначається, на кого саме гайдамака нападав зі своїми хлопцями:
Буде їхав купець,
Або пан багатий –
Крикну: хлопці, взяти гроші!
Тілько нашой плати.
Отже, в народній уяві, Кармалюк не для своєї наживи грабував, а для бідних. Тому й став таким близьким для кріпаків. А пісня про нього, створена талановитим народом, стала тими могутніми крилами, на яких летіла світом Кармалюкова слава.
Образ у мистецтві
Що ж до історичних чи художньо-літературних творів про «славного лицаря» (так його назвав Тарас Шевченко), то їх небагато. Через 30 років після загибелі славного сина українського народу, Марко Вовчок написала історичну казку-повість «Кармелюк». Цей твір був сміливим для того часу, тому що ім’я ватажка селянського повстання на Поділлі було заборонено згадувати. Марко Вовчок, яка порушила цю заборону, потрапила в 1871 році під суд у Петербурзі. Її оштрафували «за схвалення такого способу дій, який суперечить встановленим у нас засадам власності».
Не одинак-бунтар, а народний ватажок, борець проти кріпосницької системи – таким постає Кармалюк у повісті Марка Вовчка. Його образ письменниця змальовує, йдучи за фольклорними джерелами. Вона показує головного героя мужнім, чесним, сміливим. Він чулий до народного горя, лагідний із друзями, ніжний зі своїми рідними. Автор уперше сказала щире, натхненне і в багатьох моментах правдиве слово про непримиримого палкого борця проти панства, але в її творі є й багато художнього вимислу. У трактовці Марка Вовчка Кармалюк виходить із рамок історичного часу, коли він жив, і виростає в легендарного народного богатиря – виразника прагнень бідних людей і захисника їхніх інтересів.
Також образ «українського Робін Гуда» (так Устима Кармалюка назвав Максим Горький) відобразили у своїх творах Михайло Старицький, Степан Васильченко, Василь Кучер. Харківський композитор Валентин Костенко створив оперу «Кармелюк». Тричі відтворений образ у кіно режисерами Фаустом Лопатинським, Георгієм Тасиним та Григорієм Коханом.
У Державній Третьяковській галереї зберігається написана 1820 року олією картина відомого художника Василя Тропініна «Українець». Вважається, що на ній зображений Устим Кармалюк. Від головного біографа художника Миколи Рамазанова достовірно відомо, що художник, дійсно, зустрічався з народним українським месником і точно писав його портрет. За однією з версій – прямо в місці ув’язнення Кармалюка, в Кам’янець-Подільській фортеці, щоб тюремники могли додати портрет до судової справи. За другою версією, більш правдоподібною, митця познайомив із народним героєм місцевий лікар, який потайки лікував поранених сподвижників Кармалюка. Кріпосний художник прагнув бути правдивим у відображенні не лише зовнішніх, а і внутрішніх рис людини. Сильний і вольовий характер, мужність і благородство – ось та правда, яку побачив В. Тропінін в образі У. Кармелюка. Не випадково художник повертався до нього ще двічі, вносячи невеликі зміни до портрету. Ці копії зберігаються в Російському та Нижньотагільському музеях образотворчих мистецтв
Лариса ПАНАЇДА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2
Фото: artchive.ru