Тарас Григорович Шевченко присвятив усе своє життя служінню рідній країні. Кобзар постає для всіх насамперед поетом-борцем. За блискучим зображенням героїчного минулого та страждань простих людей часом можна не помітити «іншого Шевченка» – тонкого лірика, не байдужого до всього людського, зокрема й до кохання. Тарас Григорович мав свій ідеал жінки, він кохав і був коханим. І нехай любовна лірика за обсягами поступається творам, присвяченим іншій тематиці, його балади, вірші та поеми про кохання є чудовими зразками інтимної поезії.
Оксана КОВАЛЕНКО
Першим серйозним почуттям Тараса було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Вона стала Шевченковою Беатріче, а її особиста трагічна доля – трагедією його серця. Перший поцілунок Шевченка вийшов гірким через сльози. Малий кріпачок якраз переживав свою чергову підліткову депресію, сховавшись від усіх на пасовиську за Кирилівкою. Рано осиротілий Тарас жалів себе, почуваючись особливо самотнім, покинутим, із самими тільки вівцями. Аж раптом прийшла вона – така сама, як він, мала пастушка… («Мені 13-ий минало») Спогад про той поцілунок, яким висушила його сльози Оксана, згодом з’явився в одній із рідкісних ліричних поезій Шевченка.
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились,
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зарані повмирали,
А ми малими розійшлись,
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди.
Першій своїй музі Тарас Шевченко присвятив поему «Мар’яна-черниця», саме про неї, по-дитячому світлу, казково-незабутню, згадував у поезіях «Три літа», «Мені тринадцятий минало», «Ми вкупочці колись росли». Дорогим ім’ям першого кохання Шевченко називав героїнь своїх творів.
Оксана Коваленко не стала дівувати, чекаючи повернення додому Тараса. Зрештою, до Кирилівки Шевченко приїхав знову аж через чотирнадцять років – уже як вільна людина, здібний столичний художник і поет. На той час Оксана вже три роки була одруженою і бавила двох доньок.
Амалія КЛОБЕРГ
Друге захоплення Шевченка теж було цілком юнацьким. Сталося це ще до навчання в Академії мистецтв у Петербурзі. Він уперше побачив молоду приваб-
ливу дівчину у свого вчителя Івана Сошенка. Це була 15-річна натурниця німецького походження Амалія Клоберг. Її портрет із розпущеним волоссям Тарас підписав «Чевченко». За припущенням дослідників, саме так дівчина вимовляла прізвище художника. Їй також знайшлося місце у творчості великого митця. У повісті «Художник» Шевченко виводить Амалію під іменем Паша. 30-річною вона ще раз зайде в майстерню Кобзаря. Однак пари з них так і не вийшло.
Варвара РЄПНІНА
Коли Шевченко вже був столичним художником і знаною людиною, приїхав із візитом в Україну, тоді й зустрів княжну Варвару Рєпніну.
У другій половині квітня 1843 року Тарас Шевченко виїхав із Петербурга до України, тоді ж познайомився з Олексієм Капністом, який був знайомий з родиною Рєпніних та порекомендував князю Миколі молодого художника. Цілий рік Шевченко прожив у родині князя і генерала Миколи Рєпніна-Волконського, малюючи копії картин, тому не дивно, що між ним та Варварою виникли ніжні почуття. Зближенню молодих людей сприяло те, що російська княжна також була письменницею. Донька князя Миколи стала гарячою прихильницею Шевченкового таланту. Взяла на себе обов’язок допомагати йому піднятися вище в його творчому злеті. Захоплення поетичною творчістю Тараса поволі переростало в кохання до нього. Притаманне тактовне поводження поета сподобалося їй і перетворилося на щиру приязнь.
Однак різні суспільні щаблі не дали розвиватися стосункам. Тож Тарас і Варвара залишилися друзями, які підтримували стосунки протягом усього життя. Саме закохана впливова жінка домоглася, аби імператор помилував Шевченка. Під час повернення поета в 1858 році з заслання через Москву, куди приїхала Варвара Рєпніна, 17 березня вона зустрілася з Шевченком. «Увечері потайки навідав давно не баченого друга мого, княжну Варвару Миколаївну Рєпніну», – занотував у «Журналі» Шевченко. Ще раз бачилися вони 24-го, і це була, либонь, остання їхня зустріч. По смерті поета Варвара виділила частину грошей на пам’ятник Шевченкові з власних заощаджень. Княгиня Рєпніна пережила великого Кобзаря на 30 років.
Ганна ЗАКРЕВСЬКА
Багато віршів присвятив поет Ганні Закревській («Г. З.», «Моя ти доле чорнобрива», «Рожевая зоре», «Свято моє! Єдинеє свято!» та інші).
Ганна Закревська познайомилася з Тарасом Шевченком 29-30 червня 1843 року на балу Тетяни Густавівни Волховської в селі Мойсівка. Поет був захоплений красою молодої 21-річої жінки, матері двох дітей. Згодом Закревська та Шевченко зустрічалися в родинному маєтку її чоловіка Березова Рудка, коли Тарас приїздив намалювати портрети подружжя на замовлення. Поет-художник намалював вражаючої краси портрет Ганни. На жодному іншому полотні руки Шевченка немає таких «аж чорних – голубих» очей, «такого повного, трагічного, душевного життя очей». Поет присвятив коханій поему «Слепая» («Невольник»), також, перебуваючи на засланні, присвятив їй вірш «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі…»). З ім’ям Закревської пов’язаний вірш «Якби зустрілися ми знову», який відомий композитор Микола Віталійович Лисенко поклав па музику. До цього часу не можна без хвилювання слухати цей чудовий романс.
Катя ПІУНОВА
Коли імператор, не без наполегливого втручання та заступництва Варвари Рєпніної, підписав указ про помилування, Тарасові Григоровичу на той час ішов 44-й рік. Він був пригнічений засланням і солдатчиною, відпустив бороду і почувався старим не по роках… Проте, як свідчать листи, мріяв про дружину «з простих», поруч з якою хотів повернути втрачені на каторзі роки молодості. Оскільки в Петербурзі він перебував під постійним наглядом поліції, Шевченко деякий час мешкав у Нижньому Новгороді, відвідував театр. Саме там зустрів він своє наступне кохання – молоду актрису Катю Піунову. Гарна талановита дівчина видалася йому ідеалом жіночої вроди.
Заради подальшої театральної кар’єри коханої він викликав із Нижнього Новгорода доброго знайомого, великого актора Імператорського театру Михайла Щепкіна, і той протягом трьох днів грав у виставах разом із Піуновою. Шевченко домовився про те, що молода актриса гратиме в трупі великого Щепкіна. Тарас вирішив одружитися з 15-річною Катериною, але батьки відмовилися видавати її заміж за людину, яка старша їхньої доньки аж на 30 років.
Ликера ПОЛУСМАК
Кріпачка Ликера Полусмак відіграла в житті Тараса Шевченка воістину фатальну роль. Вони зустрілися 1860 року в Петербурзі, далеко від рідної землі: українська дівчина й український поет. Вона служила в панів, знайомих Шевченка, він навідувався до них у гості. Це було третє, після заслання, вільне поетове літо. Як згодом з’ясувалося, третє і … останнє. Либонь, душа чула, що дні пораховано, й дозволила собі востаннє закохатися.
Різне про них казали. 19-річну Ликеру сварили за те, що не берегла Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного нареченого лаяли за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не йняв віри, що Тарас, знаменитий батько Тарас, та й полюбився з простою служницею.
Їхнє кохання тривало, може, сто днів. Перші пориви осіннього вітру принесли холод в їхні стосунки, а згодом і геть їх розірвали. Хоча Ликера Полусмак була вже самостійною у своїх учинках (завдяки клопотанню поета її було відпущено на волю), і хоч мала власне помешкання, яке їй винайняв той же Шевченко, і хоч кпини панів останнім часом були менш колючими – як-не-як, Ликера Полусмак от-от мала стати Ликерою Шевченко, трагічний кінець невпинно наближався. Надто втомленим був наречений. Надто юною була наречена. Авжеж, 19-річна дівчина не зуміла втримати біля себе неприкаяного поета, не подужала його складних почуттів. Одне слово, не вберегла Тараса. Ба, дехто формулює навіть жорсткіше – занапастила.
Він одрікся від неї в листопаді. Що стало останньою краплею – достеменно не відомо. Більшість дослідників сходяться на думці, що, скоріш за все, то було «…фліртування, залицяння Ликери до когось іншого…» (О. Дорошкевич). Факти свідчать, що Шевченко в ці дні перебував у цілковитому розпачі. «А те, що осталося в Ликери (йдеться про його дарунки), спаліть, та й годі!». Або: «Крім речей, котрі я вас просив спалити при її очах, треба, щоб вона заплатила на квартиру 14 руб., за ключ, нею загублений, – 1 руб.», – писав він у листах до своїх знайомих. Іще через сто днів поета не стало…
Після смерті Шевченка Ликера Полусмак мусила заробляти в Петербурзі собі на прожиток швачкою, згодом переїхала до Царського Села, де вийшла заміж за перукаря Яковлева. Народила й виховувала дітей. Подейкують, чоловік пиячив, тож мусила хатнє господарство утримувати самотужки. Коли діти зіп’ялися на ноги, стала готуватися в далеку подорож до Канева. Усе відкладала поїздку, а 1904 року після смерті чоловіка таки зважилася. Розуміла-бо: там ключ до всього – і до того, що мала, і до того, що втратила. Далебі, їй було вже не дев’ятнадцять. Згодом жінка перебралася туди назавжди.
Близько десяти років – аж до своєї смерті 1917-го – Ликера Полусмак мешкала в Каневі. Містечкові діти так її й прозивали: «Тарасова наречена». Уся в траурі, вона приносила на гору гостинці, роздавала дітям, годинами просиджувала біля могили, плакала. Цитуємо запис із тогочасної книги відвідувачів: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».
У книзі «Святиня» заступник директора музею Т. Г. Шевченка в Каневі Зіна Тарахан-Береза написала: «Єдине, що залишилося від неї на згадку людям, – рушник, майже чотириметровий, з домотканого полотна… з вишитою посередині літерою її імені. Над нею – круглий віночок, а збоку – півні. …За переказами відомо, що Тарас Шевченко хотів мати на весіллі саме рушник із півнями».
…Навіть земля роз’єднує їх: він лежить на славетній Горі в Каневі, на очах у цілого світу, а її скромна могила заростає бур’яном на старому цвинтарі. Відстань між ними – три версти. Як ішли одне до одного за життя й не змогли дійти, так і вознеслися на півдорозі – Тарас Шевченко й Ликера Полусмак, вічні наречені.
Кохання в Шевченка – не палка пристрасть, воно цнотливе і ніжне. Не гарячі обійми – а саме невинний поцілунок на тлі такої самої осяяної сонцем і невинної природи. «Наче сонце засіяло» – каже він про поцілунок дівчини у вірші «Мені тринадцятий минало». Воно трепетне, невибагливе та щире. Його моральність має витоки в релігії. Проте шевченківській ідеал кохання передбачає й інші риси: попри зовнішню скромність і стриманість, це кохання – велике і справжнє, сповнене внутрішньої сили, воно передбачає однолюбство та вірність на все життя, і цінується понад усе
Ольга БУРДУЖА.
Фото: depo.ua