Зi Спиридоном товаришували ми з дитинства, мабуть, років з шести-семи. Це була якраз та дружба, про яку люди кажуть: «водою не розіллєш». Хоча ясно усвідомити, що насамперед притягувало нас одне до одного, мені й сьогодні складно; мабуть, все ж таки «спорідненість душ» – піднесене, неосяжно духовне ствердження, яке часто незбагненним чином об’єднує абсолютно протилежних за характером людей.
Нині, після стількох років, я зі щемом у серці зазираю в те далеке минуле, де вистачало місця всьому, чим пам’ятне дитинство, де все, що не згадай, – гідне окремого детального опису.
Літо – напевно, найбажаніша для хлопчаків пора року. А для мене зі Спиридоном це дійсний рай. Цілісінькими днями дома немає нікого – дорослі на роботі. Виконавши необтяжливі батьківські доручення, можна займатись усім, чого душа забажає – від ловлі раків на паровозній водокачці до стеження за лисячою норою в ярузі, де вже друге літо ми не залишаємо спроб зловити руде лисеня. От тільки нічого путнього з цього наміру не виходить. Інша справа – старий колгоспний сад, який підступає потужною зеленою стіною до крайніх садиб селища від вузькоколійки на Лящівку.
Для нас це був «золотий» Клондайк. Часто на свій страх і ризик забирались ми в «яблуневе королівство» крізь густий частокіл колючої акації, що оперізувала сад по всьому периметру. З червня по вересень визрівало тут декілька сортів яблук, причому ми знали такі дерева, плоди на яких наприкінці травня ставали солодкими як мед. З їх появою й відкривався у нас «сезон полювання». За медовими пуп’янками підходило біле наливне, потім червонощокий шафран, папіровка, апорт, а під кінець літа – лимонний кальвіль і навіть золотий ранет, який пахнув, як мені здавалося, сонячними променями.
Сховатися під час «нальоту» в гущавині крони якої-небудь яблуні для нас не складало особливих труднощів. Розгледіти злодія за щільною зеленою масою дерев було практично неможливо. Але вибратися назад із саду з повною пазухою яблук було вже не так просто. Неодмінно уявлявся нам за колючим тином сторож із грізним обличчям, який причаївся з узятою до плеча рушницею. Між тим, ніколи ще не потрапляли ми до тісних обіймів сторожа. Втікати втікали, припадаючи чи не до землі від громових пострілів, що злітали в повітря, але щоб бути спійманим з крадіжкою, – такого ще не траплялося.
Не вперше вже погрожував нам покаранням сусід – дід Юхим. Старий охороняв сад з незапам’ятних часів. А тут якось зупинив нас біля журавля на вигоні, першим випив цілу кварту води й, нахмуривши косматі брови, суворо попередив:
– Дивіться в мене! Якщо не перестанете красти яблука, двійки солоних вам не обминути!
– Чи то ненароком, чи навмисне, у діда Юхима розстебнувся плащ, і перед нашими очима постав широкий шкіряний патронташ, густо набитий бронзовими гільзами. На мить наші погляди прикипіли до блискучих патронів. Вражені, ми переглянулися. Та старий начебто й не помітив нашого занепокоєння. Він швиденько застібнув плащ і закрокував геть.
– Перспектива відмочування сідниць у діжках з дощовою водою, звісно, налякала нас, і все ж цього було замало, щоб ми остаточно відмовилися від садових набігів.
– Не наздогнати мене дідові! – сказав хоробро Спиридон, коли ми залишились удвох. – Та й патрони у старого швидше за все холості.
– А якщо не холості, – заперечив я. – Пам’ятаєш, Валько Маринчук торік два тижні у футбол не грав.
– Жадний він, від цього і постраждав. Хто ж ходить за яблуками з торбою!? От і посидів у діжці, – зробив висновок мій товариш.
Не знали ми тоді, що зовсім не за допомогою солі наведе нас на шлях істини дід Юхим.
Мало хто з хлопців ще підлітком не спробував цигарки. Нині для цього майже не існує перешкод, і дорослі практично не звертають уваги на малолітку з цигаркою. Та й кого здивуєш, коли на повну потужність пускають дим навіть дівчата та жінки.
Палили й ми зі Спиридоном. Але років сорок-п’ятдесят тому можна було жорстоко поплатитися за паління як у школі, так і в сімейному колі. Придбати цигарок в бакалійній крамниці було неможливо. Тютюн відпускався тільки дорослим, та й грошей на цілу пачку цигарок потрібно було ще назбирати. Тому «стрельнути бичка» де-небудь обабіч дороги чи в центрі на станції вважалося для нас, хлопчаків, звичайним. А якщо вдавалося розжитися парою цигарок, то це вже було справжнім святом.
Особливо полюбляв козирнути цілою цигаркою Спиридон. Брав він її в таких випадках обережно, довго розминав і, підпаливши, не ховав у кулак, а тримав по дорослому між вказівним і середнім пальцями. Затягувався глибоко, і коли вимовляв слова, дим наче пара, довго «вистрілював» крізь ніздрі його круглого як колобок, злегка поцяткованого веснянками обличчя.
Того дня Спиридон постукав до мене у вікно близько полудня. З дому я ще не виходив, зайнятий читанням цікавої повісті.
– Знову за книжку засів, – зауважив він, входячи в кімнату. – На дворі така теплінь, а ти сидиш тут, киснеш!
Спиридон підійшов до столу, взяв у руки книгу і по складах прочитав: «Сек-рет-ний фар-ва-тер».
Секунду він мовчав, розмірковуючи, а потім зауважив: «Назва – клас!»
Я хотів забрати у Спиридона книжку, але він сказав: «Почитаємо на водокачці, згоден!?»
– Гаразд! – відповів я.
Вже на веранді Спиридон між іншим зауважив: «Покурити не завадило б. Та й з собою взяти незайве».
Мій батько курив. Як і більшість дорослих, він запасався цигарками заздалегідь – купував у магазині півтора десятка пачок відразу. Тримав батько цигарки стосиком на комоді, але тільки непочаті пачки – розкриті, попереджаючи мою ранню тягу до паління, він ніколи не залишав у хаті.
Спиридон знав цю хитрість мого батька. Біля дверей він затримався на секунду, і удавано почухуючи потилицю, ненав’язливо запропонував: «Давай батька твого розведемо на куриво, двох пачок цигарок якраз і вистачить».
– Ти що, дурману об’ївся!? – не втямив я.
Взяти з комоду цигарки було для мене самовбивством. Не помітити зникнення аж двох пачок курива батько не міг.
– Не об’ївся! Неси, зараз фокус покажу, – підморгнув він.
– Добре, – неохоче погодився я.
Хвилину потому дві пачки «Прибою» були покладені мною на старий сундук. Спиридон узяв одну, оглянув фіолетовий відбиток, що зображав океанські хвилі зі скелями й маяком, і, підкинувши пачку, струсив її рукою. Потім він злегка притиснув куточок пачки і спритно витряс трійку цигарок. Я був вражений. Те ж саме він зробив і з другою пачкою.
– Ось так, і батько твій нічогісінько не помітить! – сірі очі Спиридона поблискували від задоволення і від усвідомлення своєї переваги.
Мовчки взяв я пачки, уважно оглянув їх, і не виявивши нічого підозрілого, відніс на місце.
– Не завадило б по одній викурити, – зауважив Спиридон, коли я закрив веранду на замок.
– Давай вже на водокачці, – запропонував я. – Сусідка он біля криниці прати зібралась.
– Та ти що злякався? Гайда в кукурудзу, там ніхто не помітить!
Частина городу, засадженого кукурудзою, впритул підступала до стежини, що межею розділяла садибу діда Юхима і нашу присадибну ділянку. Пірнувши в зелені кукурудзяні «хащі», ми одразу ж запалили по цигарці. Від перших затяжок голова у мене пішла кругом, у Спиридона ж очі посоловіли зовсім
– Дуже міцні, – ледве вимовив він і зайшовся кашлем.
Дим вихлястими сизими хмаринками потягнувся до неба. Химерні сонячні зайчики несподівано ожили перед моїми очима і дивовижно застрибали по землі під ногами, по зелених стеблах, по Спиридону. Я ловив їх поглядом, а вони злегка дрижали й розліталися в різні боки, наче бризки дощу.
І раптом, як грім серед ясного неба, десь поряд пролунав чийсь хрипкий загрозливий голос. Одурманені димом, ми зі Спиридоном пізно зреагували на оклик, і коли я, підвівши голову, побачив старе військове галіфе з патронташем на поясі, то лише роззявив рота від страху і здивування. Це було галіфе, яке завжди носив дід Юхим.
Задурманені, ми не встигли навіть поворухнутись, як дід упіймав нас за чуби і згріб в оберемок. Чинити опір було безглуздо.
– Сидіти тихо! – грізно мовив дід Юхим. Він повитягав цигарки з-за наших вух і відпустив волосся.
– Так, так! – продовжив старий, підносячи ближче до очей одну з цигарок. – Васильовича, значить, розкурюєте. І що ж це батько вже дозволяє тобі дим пускати? – глянув він, наче окропом ошпарив.
Я втратив мову.
– Нумо йдемо звідси! – відрізав дід Юхим. – І не спробуйте втікати, ще гірше буде.
Біля тину він сів на лавку.
– Сідайте ось тут поряд, байстрюки! Поговоримо трішки.
Перелякані до смерті, ми з опущеними долу головами присіли біля старого. Утікати нам не було сенсу. Доказ проти нас був у кишені діда.
– Ти, Володько, знаєш, що буде, коли батько дізнається про цигарки? – запитав він мене.
Відповісти мені було нічого.
– То ж знаєш. Чи ні? – не відставав старий.
– Знаю, – ледь видавив я з себе.
– Добре! – дід Юхим витримав паузу. – Ну ти, Спиридоне, зрозуміло, хитріший, але й тобі, коли що трапиться, кари не уникнути. То ось що, уговор ми з вами налагодимо. І суть його от у чому. Якщо я вас у садку ще хоч раз побачу… Ось ці цигарки, – старий вказав на кишеню на грудях, – будуть, так би мовити, речовим доказом.
Дід Юхим крякнув і, неначе подумки, вголос додав: «І що це Васильович на «Прибой» перейшов? Палив же, як і я, махру. Треба поцікавитися».
– Ви насправді не скажете батькові? – несміливо запитав я.
Дід Юхим глянув на мене полинялими вицвілими очима, ворухнув обпаленим махрою козацьким вусом, і промовив просто, без хитрощів: «Брехати нам, хлопцям, не діло, і красти теж. Від брехні язик сохне. А від крадіжки совість глохне. Яблук я вам, якщо попросите, і так дам. А в сад не ходіть. Так буде краще. А то ще, не дай Боже, на очі голові потрапите, тоді вже по-справжньому всім буде погано. Домовилися? – старий пильно оглянув нас обох. – По очах бачу, що домовились! А тепер ідіть! – і дід Юхим відпустив нас.
Назавжди після цього забули ми дорогу в сад. А коли хотілося покуштувати яблук, не соромилися діда Юхима. Старий же завжди пригощав нас такими стиглими й солодкими яблуками, які раніше нам у саду ніколи й не попадалися. Так дотрималися ми налагодженого уговору. Доказ проти нас ще довго був у кишені діда, поки ми й зовсім забули про цигарки. Тож і без солі в рушниці обійшлося.
Петро ТЕСЛЕНКО.