Так коротко можна охарактеризувати нашого земляка Георгія Яковича Панова. Якщо ж не зовсім коротко, то треба додати, що він – ветеран Великої Вітчизняної війни, який присвятив службі в армії та органах внутрішніх справ 33 роки. Після виходу у відставку залучився до активної громадської діяльності, якій присвятив уже майже 40 років.
З 1964 року Георгій Якович – член Спілки журналістів СРСР, з 1996-го – Спілки письменників Придністров’я та Росії, а з 2000-го – Міжнародного співтовариства письменницьких об’єднань.
Насичене подіями життя
Народився Георгій Панов 4 квітня 1927 року в селі Волчанка Омської області. Закінчивши 9 класів, додав собі зайвий рік, щоб потрапити на фронт. У міському комітеті комсомолу заяву добровольця розглянули, в ситуації розібралися – і направили юнака в Харківське військово-авіаційне училище (в роки Великої Вітчизняної воно було евакуйоване до Красноярська).
«Під час навчання він – новачок у льотній справі – для виконання завдання, яке полягало в тому, щоб визначити місце розташування, ризикнув відстебнутися під час польоту, – згадала одну із сімейних історій, яку не раз чула від діда, Ксенія Панова. – Пілот зробив крутий маневр, і дідусь вилетів із кабіни, в останню мить вдало зачепившись рукою за її край. Усі перелякалися, але інцидент закінчився благополучно. Курсанта відправили на гауптвахту за порушення техніки безпеки. Мав би відсидіти там цілий місяць, але по доброті душевній випустили через день».
Після закінчення льотного училища за скороченою програмою, старший сержант Панов у складі однієї з ескадрилій, сформованих із випускників, був направлений спочатку до Підмосков’я, а 2 травня 1945 року вже приступив до виконання бойових завдань на Далекому Сході. У складі 582-го винищувального авіаполку 9-ї повітряної армії брав участь у війні з мілітаристською Японією. Двічі був поранений. Одне з поранень могло стати для льотчика смертельним.
От як згадує про це сам Георгій Якович: «Полк брав участь у боях за звільнення Північної Кореї. Там я дістав поранення під час захвату японського розвідника. Він стріляв і влучив мені в груди. Врятував лист матері в кишені. Куля, немов зупинена материнською любов’ю, попала в кістку, в ребро». Корейський уряд нагородив тоді 12 радянських воїнів, які особливо відзначилися в боях. Був серед них і Г. Панов. Бойову медаль йому вручив президент КНДР Кім Ір Сен.
Служба молодого льотчика тривала до 1952 року. Після демобілізації Георгій Панов залишився жити в Хабаровську. Навчався на факультеті російської мови та літератури місцевого педінституту, а потім і в університеті – на факультеті міжнародних відносин. Співробітничав із газетою «Тихоокеанская звезда», працював на крайовому радіо.
Під час конфлікту з Китаєм у Хабаровському краї створювалися нові військові частини. Георгія Яковича знову призвали в армію. Працював у дивізійній газеті МВС СРСР і на різних посадах у політвідділі дивізії. Дослужився до підполковника.
У 1984 році вийшов у відставку. Вірна супутниця життя Наталія Андріївна запропонувала переїхати до Бендер – міста, з яким була поєднана незримими, але міцними узами пам’яті. Її батько загинув під час звільнення нашого краю в роки Великої Вітчизняної і похований у братській могилі на Меморіалі Воїнської Слави на площі Героїв.
У Бендерах Георгій Якович усього себе присвятив громадській роботі: був депутатом міської Ради, 11 років очолював ветеранське об’єднання Ленінського мікрорайону, на обліку в якому перебувало майже 1 000 осіб.
«Для міста Бендери Георгій Якович – людина-легенда, – впевнений депутат Верховної Ради ПМР по виборчому округу № 4 «Ленінський» Антон Онуфрієнко. – Ветеран Великої Вітчизняної війни та учасник боїв за звільнення Північної Кореї, кадровий військовий, відомий публіцист, поет і прозаїк, активний громадський діяч, він щедро передає свій досвід, усі знання й уміння, накопичені за довге життя, новим поколінням. До пандемії Георгій Якович постійно зустрічався з дітьми та молоддю, розповідав їм, як потрібно жити, щоб не було соромно дивитися людям в очі. На грудях ветерана – майже два десятки нагород: іноземних і радянських, у тому числі – медаль ПМР «За трудову доблесть». І кожна з відзнак свідчить про гідний внесок Георгія Яковича у розвиток своєї країни».
Осторія немов ожила в його книгах
Літературна творчість невіддільна від єства Георгія Панова. «З малих років я почав писати й до цього дня все ще пишу», – признався в одному з інтерв’ю автор 17 книг. Перша з них – «Взлёт» (вийшла друком 1946 року у Владивостоку) – розповідає про льотчиків і механіків Великої Вітчизняної війни. У ній не тільки оспіваний героїзм захисників країни, а й повною мірою описані біль і гіркота від втрати бойових товаришів, яким не виповнилося і 20 років. Потім вийшли у світ дві збірки віршів.
За радянських часів літературні твори Панова – не лише публіцистичні, а й художні – друкувалися в багатьох газетах і журналах союзного та місцевого значення. Чимало нарисів автор присвятив темі Великої Вітчизняної війни. Першоосновою одних стали факти з героїчної біографії самого Георгія Яковича. В інших він розповідав про ветеранів, які з честю пройшли фронтовими дорогами, а після Перемоги над фашизмом відбудували зруйновану війною країну.
Тема подвигу та героїзму, долі людини на війні розкривається в більшості творів письменника-фронтовика. Їй присвячені повість «Обнаженные корни», що вийшла у 2000 році, та книга «Связь поколений», видана до 60-ліття Великої Перемоги. Збірки «Противостояние» (2010 р.) та «Светлые имена в памяти людской» (2013 р.) розповідають про учасників Великої Вітчизняної війни, що жили у нашому краї. З цією темою перекликається і книга «За нашу Великую Победу» (2013 р.).
Пильна увага до подій далеких 40-х обумовлена не тільки особистою участю в бойових діях, а й тими втратами, яких зазнала велика робітничо-селянська сім’я Панових. Батько літератора, Яків Васильович, загинув у 1942 році під час захисту Ленінграда. Війна забрала життя двох його братів і шістьох двоюрідних братів самого Георгія Яковича. Долі одного з них присвячена книга «Годы сурового лихолетья». Довгий час наймолодший із двоюрідних братів Г. Панова – Костянтин Дмитрович Петров – вважався безвісти зниклим. Мати бійця і після отримання повідомлення, аж до самої своєї смерті, сподівалася на диво. На превеликий жаль, його не сталося. Тільки в наші дні доля солдата стала відома його рідним. Під час перепоховання останків, знайдених в одній із братських могил під Києвом, на внутрішній стороні армійського ременя вдалося розібрати прізвище, ім’я та по батькові власника. Ним був Костянтин, який на багато років пропав безвісти… На основі цих фактів Георгій Якович створив книгу, що розповідає про долю солдата, про сімейне горе, про взаємозв’язок часів і поколінь.
Письменник з дитячою душею
З такою характеристикою Георгія Панова зустрілася на безкрайніх просторах Інтернету, знайомлячись із долею і творчістю літератора. Тож дійсно, шість його книг написані для дітей: «Самым маленьким ребятам, самым маленьким внучатам» (1999 р.), «Одержимый» (2001 р.), «С любовью – в детство» (2002 р.), «Огни светофоров» (2006 р.), «Белолобый» (2009 р.).
Про красу рідної природи та дбайливе ставлення до неї, про важливість сім’ї та про взаємини між людьми автор пише, спираючись на свій величезний життєвий досвід. Зокрема – досвід із виховання власних дітей і онуків. «Дідусь навчив мене та брата бути розумними й відповідальними за інших. Дав заповіт учитися завжди та цінувати знання. Іще він дав мені неймовірну кількість любові та турботи, – розповідає про рідну людину Ксенія Панова. – Я хочу, щоб він був прикладом не тільки для мене, а й для моїх дітей. Тому читаю з ними книги, написані дідусем».
Знаю вихователів дитсадків і вчителів початкової школи, які з задоволенням використовують на заняттях вірші Георгія Яковича, що допомагають дітям збагачувати словниковий запас і розуміти образну мову. Ці невеличкі за обсягом твори виховують: через зрозумілі навіть малятам ситуації дають уявлення про чуйність і доброзичливість, навчають поділяти чужі переживання й почуття, допомагати людям.
Включені твори Георгія Яковича й до шкільного курсу літератури рідного краю. Вірші та оповідання допомагають учням різних класів правильно сприймати навколишній світ і формувати власний світогляд. Семикласники, читаючи на уроці російської літератури розповідь «Чернушка», стають свідками долі бездомної собаки та її цуценят. Підлітки замислюються про співчуття, проявлене до тварин різними за характером людьми, про небайдужість до братів наших менших – і про протилежне ставлення до них, яке стало причиною трагічного фіналу, описаного автором.
Проблему гуманізму порушує Георгій Якович і в оповіданні «Старость – не радость». У центрі його уваги – три покоління сім’ї, між якими втрачається, рветься найголовніший зв’язок – духовний. Ми спостерігаємо за конфліктом між старим і невісткою, що не злюбила його, за неуважністю сина, який цілком поглинений зароблянням грошей і не помічає, як поступово руйнується родина. На контрасті показані стосунки між дідусем і внуком, які сповнені щирою любов’ю та душевним теплом. Однак навіть ці світлі почуття вже не можуть врятувати сім’ю. Усвідомивши це, старий вирушає з домівки світ за очі, залишаючи читачів наодинці з їхніми думками.
Традиційним родинним цінностям присвячене й оповідання «Ванюшка», з яким одинадцятикласники знайомляться на уроках української літератури. Слідуючи за неспішною авторською розповіддю, в якій природні зарисовки сусідять із майстерним описом персонажів, читач бачить, як дівчина усвідомлює, що зробила велику помилку. Виговорившись перед випадковими співбесідниками, вона дістала можливість поглянути на свій вчинок немов би чужими очима і повертається в пологовий будинок за залишеним там новонародженим синочком. Усвідомлення материнства, своєї відповідальності перед малям виникає не водночас. Воно зростає з різного насіння: батьківського прикладу, виховання в сім’ї та школі, а подекуди й з прочитання таких книг, в яких зосереджена життєва мудрість досвідченого автора.
Ключова для Панова тема – війни та миру – порушена в оповіданнях «В семнадцать девичьих лет» і «Чужие (Бендеры в огне)». Між описаними в них подіями минуло півстоліття. Проте війна залишається війною: з загибеллю людей і руйнуванням усього навколо, з жорстокістю ворогів і героїзмом захисників рідного краю. Ми бачимо, як рятує поранених бійців медсестра Галина. У 17 років вона, як і сам автор, добровольцем пішла на фронт. Тому що розуміла: війна розгорнулася за Вітчизну. Антипод юної героїні – один із центральних образів оповідання «Бендеры в огне». Михай не просто виконує накази кишинівських властей, які намірилися навести так званий «конституційний лад» у Придністров’ї, а й відрізняється нелюдським ставленням до мирних людей. Тому він стає чужим і для бендерчан, і для комбатантів, які намагаються захопити місто.
Про що б не були книги Георгія Панова, всі вони вчать нас головному – робити усвідомлений вибір на непростому життєвому шляху. Сам Георгій Якович на порозі свого 95-річчя упевнений, що на кожному життєвому повороті йшов правильною дорогою.
Лариса ПАНАЇДА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2
Фото: mvdpmr.org