Цього року православні
24 квітня відзначатимуть Великдень – найважливіше з 12 головних християнських щорічних свят. Великдень – особливе й найбільш радісне свято, оскільки символізує початок нового життя, подолання смерті. Святкування Великодня не має жодних стандартів, тому кожен народ має власні цікаві звичаї та обряди. Відомо чимало й українських обрядів і традицій, пов’язаних з ним. Великдень, як і Різдво, – родинне свято. Тому на цей день намагалися зібрати всю родину, де б хто не був.
Вербна неділя
За тиждень до Великодня українці святкують Вербну неділю, підготовка до якої розпочинається з заготівлі гілочок верби. Їх ставлять у воду, щоб зазеленіли й розпустилися. Верба є символом пальмових гілочок, якими іудеї вітали Ісуса Христа під час входу в Єрусалим. Через те, що в Україні пальми не ростуть, їх замінили на вербове гілля.
Увечері в суботу православні йдуть у храми на всеношну, в руках вони тримають свічки та гілки верби, моляться, зустрічають і вітають Христа.
Вранці священнослужителі читають особливу молитву, після якої освяченою водою окроплюють принесені гілки верби. Існує також традиція бити освяченою вербою дітей, рідних, близьких і знайомих, примовляючи: «Не я б’ю, верба б’є! За тиждень – Великдень. Будь дужий, як вода та багатий, як земля!». Вважається, що такий ритуал подарує здоров’я й добробут. Освячені гілки верби прийнято зберігати в будинку в надійному місці – на покуті за іконою протягом усього року, оскільки вважається, що вони захищають від зла та негативу. Влітку їх виносили на подвір’я, щоб відвернути лихо від грому або бурі.
Вербна неділя розпочинала двотижневі Великодні свята. «За тиждень – Великдень, уже недалечко червоне яєчко!» – обіцяли дорослі дітям, жартома шмагаючи їх на здоров’я, на щастя свяченою вербою.
Магія добра
Сім днів до Великодня в народі називають «білим тижнем». Люди прибирають свої оселі, подвір’я, городи, сади, вулиці. Вони спалюють торішнє листя, сухе бадилля. Колись кидали у вогонь зношені та поламані речі, чоловіки з синами чистили колодязі, ручаї, береги річок, а жінки з доньками білили й по-святковому прибирали хати. Прибравши свою оселю, батьки посилали дітей допомогти самотнім стареньким сусідам та родичам. Так добрими ділами творилася магія добра. І тепер один із днів очікування Пасхи називається Чистий четвер.
Згідно з великодньою традицією, цього дня потрібно ставити тісто для пасок. Ну і звичайно ж, фарбувати яйця. Заборонено шуміти, співати, веселитися, гадати й скандалити. За переказами, після воскресіння Ісуса, Марія Магдалена, його учениця, з апостолом Петром пішла до імпера-тора Тиберія в Рим. Розповівши благу звістку, вона подарувала імператору як символ воскресіння звичайне яйце. «Не може мертвий воскреснути, так само, як і ось це біле яйце не може стати червоним!» – відповів Тиберій, і яйце в його руках змінило колір – почервоніло.
Магія добра творилася й писанками. У розповіді про Великдень дуже важливо згадати про них. Прийшли вони до нас із сивої давнини, ще з дохристиянських часів. Яйце вважалося символом сонця, весни. Нелегке це заняття розмальовувати писанку, адже треба мати хист і знати чимало знаків, кожен з яких щось означає. Це ціла наука, що передається з покоління в покоління. І дуже приємно, що писанкарство живе й сьогодні.
За дохристиянськими віруваннями, Всесвіт виник із Першояйця. Розписане візерунками яйце (писанка) чи пофарбоване (крашанка) символізує народження нашого світу. Що гарніші писанки та крашанки, то більше буде у світі краси й добра. Тому їх розмальовують у світлому піднесеному стані душі, з молитвою та задушевною піснею. Вважалося, що кожна барва мала чарівну силу. Для дітей розписували більше червоним, бо червоне означає силу життя. Для молоді добавляли зелених візерунків, тому що зелене символізує розквіт. Сімейним парам малювали багато жовтих знаків – на достаток і силу, а в пам’ять про померлих писали чорно-білі писанки.
Кожен візерунок мав своє магічне значення: зелений листочок – збереження юної краси, колосок – побажання родючої ниви, гілочка смереки – вічна пам’ять… А яєць треба було багато: для церкви – вшанувати Христа і Богородицю, подарувати на щастя родичам, друзям, сусідам, втішити сиріт, порадувати стареньких, щоб не відчували себе покинутими, привітати перехожого, щоб не був самотнім у такий великий день, покласти предкам на могили, щоб вони молилися за нас на тому світі.
Не було кращого способу помиритись, як похристосуватись і обмінятися червоними крашанками. У наші дні ми любимо змагатися, чиє ж яйце міцніше.
Писанка посідає центральне місце у Великодній обрядовості, а українці споконвіку з повагою ставляться до неї: дбайливо розписують, освячують у церкві та дарують близьким. Шанують писанку і за кордоном. Не дивно, що в багатьох містах світу встановлено пам’ятники цим пасхальним символам.
Перший у світі пам’ятник українській писанці споруджений у 1975 році в містечку Вергевіль (Канада), яке стало батьківщиною для тисяч українських переселенців. Байдуже пройти повз цю гігантську конструкцію не вдається нікому. Писанка важить 2 тонни, складається з 7 000 елементів, та ще й виконує функцію флюгера. Дев’ятиметрове яйце обертається на штоку, вказуючи напрямок вітру. Висота пам’ятника – понад 20 м.
Золоті зірки на верхівках яйця символізують життя, зірки з трьома кінцями –Трійцю, срібна смужка навколо яйця – вічність, а три кольори – бронзи, срібла і золота – позначають багатство і добробут.
Музей декоративних великодніх яєць є в місті Коломия Івано-Франківської області. У колекції зібрано понад 12 000 писанок із різних регіонів України та країн світу.
Музей був відкритий під час Х Міжнародного Гуцульського фестивалю 23 вересня 2000 року у спеціалізованій будівлі, частиною якої є пам’ятник писанці, висота її сягає 13,5 м, а діаметр – 10 м. Приміщення музею побудоване повністю з кольорового скла, а загальна площа створеного таким чином вітража становить понад 600 м2.
Великодня служба
Триває вона всю ніч. Найурочистіший її момент настає опівночі, коли священик сповіщає, що Христос воскрес, а всі присутні з трепетом відповідають: «Воістину Воскрес!» По завершенні служби процесія тричі обходить навколо церкви, а потім починається освячення обрядових пасхальних страв: пасок, крашанок, ковбас, хріну, сала тощо. Господині збирають їх у кошики, прикрашені вишиваними рушниками, барвінком і свічками. Після церковної служби всі розходяться по домівках i розговляються. За Великоднім святковим столом збирається вся родина. У першу чергу, за традицією їдять свячене яйце. Потім усі куштують по шматочку паски й ласують іншими стравами.
Етнограф Олекса Воропай так описав перебування людей у церкві у великодню ніч: «Як тільки задзвонять до заутрені, то з усіх кінців села чи міста народ починав рухатися до церкви – хто пішки, а хто й возом. Дітей теж брали з собою, вдома майже ніхто не залишався. Кому не було місця в церкві, той спинявся на дворі під церквою і так стояв, скинувши шапку, аж до кінця Богослужіння. У перший день Великодня читають різними мовами, під веселий гуд дзвонів, з євангеліста Івана Богослова. Староста або паламар наказував виносити хоругви. Всі виходили з церкви. Парубоцтво звичайно виносило хоругви й хрест, а старші чоловіки брали образ Воскресіння Христового, Євангеліє та артос; чотири поважні дідусі виносили плащаницю. У цей час сторож уважно оглядав церкву, щоб ніхто не залишився всередині».
Великодня трапеза
Першій трапезі на Великдень надавали неабияке значення, адже перед нею, упродовж сорока днів, віряни дотримувалися суворого посту і тепер нарешті могли почастуватися святковими стравами. Усе, що було освячене в церкві, господар приносив додому. Ще з порогу він вітав родину: «Христос Воскрес!», а родина йому відповідала: «Воістину Воскрес!» Сніданок розпочинався з молитви й першими потрібно було з’їсти освячену крашанку та пасочку, а тільки потім переходили до м’ясних страв та всього іншого, від чого утримувалися під час посту. Великодню трапезу дослідник Олекса Воропай описав так: «Як тільки прийдуть з церкви й принесуть паску, відразу ж мастять натщесерце свяченим салом губи, ніс і все обличчя – «щоб уліті не боліло і не тріскалося від вітру та сонця»…
У західних місцевостях України, прийшовши чи приїхавши додому, господарі відразу до хати не заходять. Вони обходять всі будівлі, що є в господарстві, та посипають навколо них свячену сіль – «…щоб нечисту силу відігнати».
Великодні дзвони
У книзі «Звичаї нашого народу» Олекса Воропай пише, що на Великдень кожний селянин старався «…бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити у дзвін, бо це за народним віруванням приносило щастя, зокрема… родила гречка. Після розговіння кожний поспішає першим вийти на дзвіницю і задзвонити, будучи певний, що від цього буде добрий урожай гречки на його ниві…
На Великдень цілий день дзвонять. Хвалять собі, як хто перший, укусивши паски або свяченого яйця, задзвонить. Проте молоді парубки, що ближче церкви сидять, перебігаються, аби перший задзвонив… Колись у нас на Україні були такі люди, що вміли дуже гарно видзвонювати на дзвонах – «грати».
І все ж це не просто так. Французький письменник ХІХ століття Франсуа Рене де Шатобріян описав цілу гаму найсвятіших людських почувань, які пов’язуються з церковним дзвоном: «Яке серце не тремтіло при звуках дзвонів його батьківщини, тих дзвонів, що радісно лунали над його колискою, вістили про його появу на світ, відзначали перше биття його серця, благовістили навколо про радість його отця, про муки та ще більшу радість його матері. Чудові мрії, якими нас заколисує благовіст рідного дзвона, вміщає все найдорожче для нас: релігію, родину, батьківщину, колиску, могилу, минуле й прийдешнє».
Народні гуляння. Гойдалки
Традицією Великодня, на жаль, забутою, були гойдалки. Гойдання символізувало вічний рух Сонця, яке теж то піднімається в небі, обігріваючи кожного, то спускається до землі. Тому погойдатися мав кожен – від найменшого до найстаршого.
«Будували гойдалку парубки. Це була досить проста споруда: закопували в землю два стовпи, вгорі з’єднували їх перекладиною, з допомогою залізних кілець чіпляли дві голоблі, до яких внизу прикріплювали дошку. Гойдалка на селі під час Великодня – це був центр розваги всього села: від самого ранку до пізнього вечора, на перший, другий і третій день свят біля гойдалки роїлися, бувало, дівчата, хлопці, діти та й поважні люди. Тут уже грали в крашанки», – описує традицію О. Воропай.
Застереження Великодня
У Великдень не можна було займатися домашньою роботою – з клопотами піде щастя.
Освячені продукти не можна викидати, їх потрібно з’їсти за святковим столом, поділитися з рідними та сусідами або роздати бідним. На крайній випадок їжу домішували в корм для худоби, а з пасочок робили сухарі, які потім довго зберігаються.
Подружжя не христосалося на людях, бо вірило, що це може стати причиною розлуки.
На Великдень усі мають веселитися, а хто сумуватиме цього дня, то й увесь рік так проведе.
Прикмети Великодня:
Коли в ніч Великодня приснився померлий родич, то цього року сім’я буде здорова.
Для молодої сім’ї цього дня почути зозулю означає в недалекому майбутньому очікувати збільшення родини. Якщо птицю почула незаміжня дівчина – бути сватанню та весіллю.
Дівчата наводили красу – освячене червоне пасхальне яйце клали у воду, а потім цією водою вмивалися.
Коли в перший день Великодня погода морозна або дощ із громом, то врожай буде хорошим.
Другий день свята супроводжується ясною погодою – літо буде дощове.
На Великдень почути як стукає дятел – скоро обзавестися власним будинком.
Коли Великодня ніч радує яскравим зоряним небом – чекайте заморозків.
У сім’ї буде добробут, якщо господиня спекла пишний і гарний великодній хліб.
На Великдень небо похмуре – літо не буде теплим.
Коли на Великдень ясно світить сонце, то через три дні піде дощ.
На Великдень повинна бути така сама погода, що й на Благовіщення
Олена ДВОРСЬКА.
Фото: osinniki.org