«А роки летять, наші роки як птахи летять…» Здається, зовсім недавно життя, як чистий аркуш паперу, лежало перед тобою, душа була сповнена мрій і надій, і от уже ти підбиваєш підсумки й сумуєш за нездійсненим або пишаєшся тим, що зроблено. Кому пощастило пишатися – щаслива людина, бо втілила в життя свою мету. Подвійно щасливі ті, чия мета була благородною, й ті, хто присвятив себе улюбленій справі.
Тамара Василівна Хілько – ветеран столичної освіти, педагог від Бога, відмінник галузі, 18 квітня відзначила своє 80-річчя.
Це магічне число – 18 «Я вважаю це число – 18 – життєво важливим і значущим для мене: дата народження, найкраща самопрезентація в житті, улюблене місце роботи. З ним пов’язане моє становлення як людини, професіонала і керівника. І я вважаю його для себе щасливим. Завжди шукала це число в номерах білетів на іспитах, телефонів, квартир, автомобілів, датах календаря. І якщо знаходила, то відразу заспокоювалася – все буде добре», – пояснила Тамара Василівна. Однак – про все послідовно.
Тамара народилась у війну, у важкому 1942 році в родині офіцера Червоної Армії.
Родові корені Василя Хілька починалися в Білорусії, а точніше – в Біловезьких лісах і землях дреговичів, де і донині найбільше у світі носіїв цього прізвища. Та доля закинула лейтенанта Червоної Армії на протилежний край Радянського Союзу.
Не хотілося б переходити на пафос, проте дитинство Тамари, дійсно, було обпалене війною. Школи (а вона їх змінила за роки навчання цілих шість) завжди були розташовані далеко від гарнізону, добиратися доводилося пішки, а доріг не було. І вона місила багнюку й потопала в снігу, поки не досягала мети. Одягом своїм Тамара теж особливо не могла похвалитися. Харчування було мізерним. Простіше кажучи, сім’я жила скромно. «Дитинство моє було важке, проте не шкідливе, – тонко зауважує ювілярка. – Моя матуся Ірина Іванівна родом із Сибіру. Народила трьох дітей і цілком розчинилася в наших справах. Вона не працювала, адже ми часто переїжджали з одного місця на інше. Це доля сімей офіцерів. Та й влаштуватися на роботу було складно, але матуся мала її вдома – займалася шиттям. Шила все, що могла, для дружин офіцерів, поповнюючи наш досить скромний сімейний бюджет».
Якось само собою вийшло, що педагогіка стала для Тамари покликанням з дитинства. Вона збирала гарнізонних дітлахів, навчала їх основам знань. Та найбільше подобалося їй вести шкільний журнал, ставити оцінки, перевіряти зошити. У п’ятому класі, коли в навчальній програмі з’явилася англійська мова, вона визначилася зі своїм майбутнім. Раз і назавжди Тамара твердо вирішила стати вчителем англійської мови.
Та по закінченні школи до вищого навчального закладу наша героїня відразу не вступила. Потрібні були два роки трудового стажу. Тоді, в 1959 році, ця умова диктувалася законом. І батько влаштував її на роботу диспетчером у військову частину, а в 1961-му, вже маючи два роки трудового стажу, дев’ятнадцятирічна Тамара стала студенткою факультету іноземних мов Хабаровського педінституту. Провчилася вона там усього один рік, тому що в 1962 році перевелася в Тираспольський педагогічний інститут ім. Т. Г. Шевченка. Вся справа була в тому, що Василь Лазаревич у званні майора демобілізувався, і сім’я переїхала на постійне місце проживання в Тирасполь, ближче до родичів.
У ТДПІ факультету іноземних мов не було, тому їй довелося вчитися на факультеті широкого профілю і здобувати спеціальність «Російська мова та література з англійською мовою». Свій перший диплом Тамара Хілько отримала в 1966 році, а разом із ним і направлення на роботу – в Тираспольську школу-інтернат для дітей з порушенням інтелекту. Однак на цьому вона не заспокоїлася, а вирішила підвищити свій професійний рівень. У 1967 році вступила на 3-й курс заочного відділення факультету романо-германської філології ОДУ (Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова), поєднуючи навчання з роботою в Тираспольській школі-інтернаті. У 1969-му вдруге нагадало про себе магічне число 18: з інтернату Тамара Хілько переводиться в Тираспольську вісімнадцяту школу. Однак тоді вона ще не надавала цьому ніякого значення.
А от 18 липня 1971 року молодий педагог вперше серйозно задумалася про позитивний вплив цього числа на свою долю. Того дня вона складала державний іспит з англійської мови. Розуміла, що відповідає більш ніж гідно, проте результат її надзвичайно здивував. Відповідь Тамари Хілько була визнана не просто блискучою, а кращою в Одеському університеті. Для самоствердження це було досить вагомо.
Господиня школи
У стилі її роботи мало що змінилося. Вона, як і раніше, всю свою душу віддавала учням. По-іншому не могла. Недарма більшість із них – і перші, яким тепер за 60, і останні, яким немає ще й 30, – з величезною вдячністю згадують Тамару Василівну. «У п’ятому класі в нас з’явився ще один предмет – англійська мова, – розповів мені один з її випускників, – і в моє життя красиво увійшла Тамара Василівна Хілько. Я по вуха закохався і в англійську мову, і в учительку. Якби не вона, моє життя склалося б зовсім по-іншому».
Його підтримує ще одна її колишня учениця: «У нашій вісімнадцятій школі англійську мову вела Тамара Василівна Хілько – найкращий учитель усіх часів і народів. Щоправда, тоді вона ще не була такою легендою, як сьогодні, проте образ проступав уже досить чітко. Мудрість, інтелігентність, такт, глибокі знання і надзвичайне розуміння наших юних душ – усі ці риси, повною мірою властиві їй, не залишали нас байдужими». Своєю чергою, за зізнанням самої Тамари Василівни, вона досі бачить своїх вихованців у добрих снах.
У 1974 році, дізнавшись, що Чорноморське морське пароплавство набирає на свої судна штатних перекладачів, вона відразу зрозуміла, що це можливість дуже якісно, при цьому в цікавій формі, підвищити свій професійний рівень. І через кілька тижнів почала працювати адміністратором-перекладачем на пасажирському судні «Леонід Собінов». За два роки здійснила навколосвітню подорож. Побувала в Новій Зеландії, на Фіджі, в Сіднеї, Гонконгу, Сінгапурі, Панамі, Амстердамі, Лісабоні, Стокгольмі, Гельсінкі, Кейптауні та багатьох інших місцях. Пройшла 63 тисячі миль, що дорівнює трьом обертам по екватору. Побачила, як живуть люди за кордоном. А головне – дістала чудову мовну практику.
Словом, усе вийшло майже як в О. С. Пушкіна: «Ми об’їхали весь світ. За морем життя непогане. У світі ж є інше диво»…
Цим «дивом» для Тамари Василівни були педагогіка і Тираспольська вісімнадцята школа, що стала вже рідною. У 1976-му вона повертається у вісімнадцяту. І тоді знову спрацьовує магія числа 18. Її призначили заступником директора з навчально-виховної роботи, а 1981 року перевели в Тираспольську СШ № 15 на посаду директора. Там вона попрацювала до 1985-го. Доклала багато зусиль, щоб надати цій школі сучасного вигляду, придбати новітнє обладнання та організувати гідний рівень навчально-виховного процесу.
Та мабуть якимись надприродними узами Тамара Хілько була поєднана з вісімнадцятою, однією з кращих міських шкіл того часу. І в 1985 році число 18 повертає її сюди. Вже як директора. З того часу і на тому місці наша героїня почала творити в найкращому розумінні цього слова: втілювати в життя свою педагогічну мрію. Директор школи схожий на режисера, який створює виставу, хоча сам не завжди з’являється на сцені. Його роль більше творча, ніж адміністративна. А впевненість режисера в успіху задуманого заряджає колектив оптимізмом, змушує всіх виконавців повірити у свої сили.
Тамара Василівна завжди й скрізь – у школі, у вищих навчальних закладах, на роботі – мала безліч громадських доручень: її обирали та призначали ланковою, головою ради загону, членом ради дружини, старостою класу, комсоргом і парторгом, секретарем комсомольської організації та секретарем партійної організації. Вона була лідером.
Прекрасні організаторські здібності, знання психології людей допомагали їй зацікавлювати педагогічний колектив спільною справою. Вона не боялася впроваджувати нове в навчально-виховний процес, тому її вісімнадцята школа успішно освоювала нові педагогічні технології. При цьому старалася обов’язково зберігати й примножувати кращі традиції навчального закладу.
Її називали «господинею школи». Ось що про неї писала «Дністровська правда» в 90-і роки ХХ століття: «Під керівництвом Т. В. Хілько в УВП упроваджуються інноваційні теорії, курси, предмети. Тамара Василівна вміє генерувати, накопичувати ідеї, вибудовувати їх у систему. У школі створені умови для підвищення кваліфікації педагогів, їхньої самоосвіти, якісної адаптації молодих фахівців. Колеги бачать у ній лідера, професіонала своєї справи, енергійну людину і чарівну жінку.
Як учитель англійської мови Тамара Василівна відрізняється творчим ставленням до навчання, що сприяє високому рівню підготовки учнів. Упродовж довгих років її вихованці посідають призові місця на міських олімпіадах, стають студентами лінгвістичного факультету ПДУ, факультетів іноземних мов вишів Москви, Одеси, країн СНД. Вона вважає, що вчитель – це не професія, а місія».
Поміж її учнів і послідовників колишній міністр просвіти ПМР Марія Пащенко, нинішній заступник глави держадміністрації Тирасполя з соціальних питань Стелла Бай, директор Тираспольської СШ № 9 Тамара Вербанова та Андрій Земляков, директор Тираспольської СШ № 8.
«Тамара Василівна, перш за все, дуже скромна людина. Ставлю собі великий плюс за те, що зумів розгледіти за завісою скромності талановитого керівника і діяльного організатора. Своєю порядністю, інтелігентністю, високою культурою, умінням слухати й чути іншу людину вона створила навколо себе особливу атмосферу взаєморозуміння, творчості, пошуку. У цій жінці дуже багато краси, чарівності, сили!» – пояснив свій вибір керівника вісімнадцятої школи Володимир Веснін.
Після виходу на пенсію вона встигла попрацювати вчителем англійської мови в Республіканському українському теоретичному ліцеї, де готувала переможців уже не тільки міських, а й республіканських олімпіад. Своїми спогадами про шкільні роки поділилася випускниця закладу, золота медалістка Марія Бондаренко: «Навчаючись у ліцеї, я любила всі шкільні предмети, а до вчителів ставилася з інтересом і повагою. Та мій найулюбленіший учитель – Тамара Василівна Хілько. З таким хвилюванням ловила я кожне її слово, боячись пропустити щось дуже важливе… вона говорила вільно і мелодійно, розставляючи правильні паузи, немов даючи нам час обміркувати те, про що розповідає. Вчителька ніби бачила нас наскрізь, читала по очах наш внутрішній світ. Вона завжди підбирала ключик до серця кожного з нас. А як чудово вона декламувала вірші: все йшло від душі, з захопленням і любов’ю до свого предмета. За всі свої успіхи, за ґрунтовні знання я поспішаю віддячити їй. Спасибі за те, що Ви є в моєму житті!»
Замість висновку
Республіка гідно оцінила її внесок у справу навчання і виховання юних придністровців. Т. В. Хілько є відмінником народної освіти ПМР, має медалі «За трудову доблесть», «За доблесну працю», «В ознаменування 100-річчя від дня народження В. І. Леніна», «20 років жіночого страйкового руху». Вона – кавалер ордена «Трудова слава». А ще в неї десятки грамот, починаючи з Грамоти Президента ПМР і закінчуючи грамотою товариства української культури «Червона калина».
Тамара Василівна дуже любить людей. У неї є дорослий син Антон, друзі, родичі.
У відповіді на запитання анкети «Що я люблю найбільше» вона написала: «Найбільше я люблю дітей і своє покликання. А ще завжди люблю дізнаватися щось нове, незвичайне. Дуже люблю квіти. Можливо, це нескромно, але люблю гарно одягатися і дарувати людям подарунки. Мій улюблений письменник – Джейн Остін, а улюблені фільми – кінострічки за її романами «Гордість і упередження», «Розум і почуття», «Доводи розуму». Іноді пишу вірші – про нашу душу, її переживання, єднання з природою». Останнє запитання анкети звучало так: «Чи збулася мрія Вашого дитинства?» «Так, – відповіла вона. – Покликання – це пристрасть, одержимість, це те, що змушує нас горіти, воно може стати одним із сенсів вашого життя».
Дуже точно і влучно про вчителя сказав відомий письменник Симон Соловейчик: «Він артист, але його слухачі та глядачі не аплодують йому. Він – скульптор, але його праці ніхто не бачить. Він – лікар, але пацієнти рідко дякують йому за лікування і далеко не завжди хочуть лікуватися. Де ж йому взяти сили для щоденного натхнення? Тільки в самому собі, тільки у свідомості величі своєї справи». Ці слова якнайкраще характеризують Тамару Василівну Хілько – Учителя з великої літери
Олександр ЮШИН.