Що може об’єднати в одне ціле різних за віком, фахом та характером людей і поріднити їх упродовж усього життя? Безсумнівно, це невмируща народна пісня. Вона жила, живе і житиме в серцях багатьох поколінь нашого народу.
Пісні ліричні, обрядові, побутові, жартівливі – всі вони складають багатогранний та яскравий репертуар українського народного колективу «Стожари» з Григоріополя. Очолює його натхненний і відданий своїй справі художній керівник ансамблю Ніна Баланко. Завжди усміхнена, позитивна, творча, вона впевнено крокує вперед і успішно веде за собою таких же цінителів української народної пісні. Завдяки її природному таланту, старанності та здібностям, колектив неодноразово відзначався найвищими нагородами та призовими місцями не тільки в нашій республіці, а й далеко за її межами.
Наш кореспондент зустрівся з цією ентузіасткою, натхненним народним самородком.
– Ніно Петрівно, розкажіть про себе, звідки такий творчий запал?
Н. Б.: Народилася я в селі Бутори Григоріопольського району. З дитинства дуже любила співати, з друзями ми завжди ходили щедрувати, посівати, колядувати. У селі ж раніше батьки наші й на роботу, і з роботи йшли з піснею. Нині, щоб поспівати, ми збираємося в гуртки, а раніше це вважалося нормальним явищем, коли в селі лунали пісні.
У школі теж на всіх позакласних заходах я була активною співачкою. Ми навіть у нашому сільському Будинку культури організували свій дівочий ансамбль. Тепер і не згадаю, як він називався: чи то «Мандаринки», чи то «Апельсинки». І я ж там не тільки співала, а ще грала на барабанах. Уявляєте, в нашому супроводі відбувалися сільські дискотеки. Було дуже весело і цікаво.
Після закінчення школи я вступила до Тираспольського музичного училища й здобула фах викладача музики. І вже як фахівець за розподілом поїхала в село Устію Дубоссарського району. Там у музичній школі я викладала теоретичні дисципліни. Заочно закінчила Кишинівський інститут мистецтв. З 1992 року працюю викладачем музики та хорового мистецтва в Школі мистецтв імені Тимофія Гуртового в Григоріополі.
– А як виникла ідея створення Вашого колективу?
Н. Б.: Все почалося тоді, коли в нашому місті було засновано українське товариство «Стожари». Петро Богуцький почав активно згуртовувати українців і запропонував мені очолити ансамбль української пісні. На той час вже були люди, які щиро любили українську пісню, мали бажання співати, прагнули відродити українські традиції на придністровській землі. Пам’ятаю, як 1 квітня 2000 року ми зібралися на першу репетицію, сміялися, що з цього першоквітневого жарту нічого не вийде. Треба дякувати Богу, мабуть, у той день і народилася наша щаслива зірка, вірніше сузір’я маленьких зірочок під назвою «Стожари».
Мої далекі пращури були українцями, а я виросла в молдавській сім’ї. Однак це не стало перешкодою тому, щоб полюбити українську пісню, бо пісня не має національності, ти співаєш її душею, вона ріднить і об’єднує всіх, хто закоханий у неї. Є в нашому репертуарі й багато запальних молдавських пісень, які ми виконуємо і в Києві, і в Москві. У нас було дуже багато поїздок, виступів, цікавих зустрічей із прекрасними людьми.
Я не уявляю свого життя без пісні, без рідного колективу, з яким за 18 років ми стали однією великою дружньою родиною. Душею вболіваємо одне за одного, особливо, коли хтось хворіє. На жаль, багатьох уже з нами нема… Хочу сказати головне: за кожним нашим успіхом стоїть напружена робота, спільні переживання, тривалі репетиції. І я дуже вдячна всім, хто, незважаючи на сімейні турботи, завжди знаходить час для улюбленої справи.
Під час бесіди Ніна Петрівна мало говорила про себе, їй дуже хотілося розповісти про кожного учасника окремо, про його особистий внесок у творчий здобуток колективу, якому на сьогодні є чим пишатися. Спілкуючись із колективом, ми почули багато теплих та щирих слів на адресу Ніни Петрівни. І як не погодитися зі словами, які часто повторює Петро Богуцький – голова Спілки товариства української культури Придністров’я імені Олександра Бута: «У правильному руслі пливе той корабель, у якого є відважний, грамотний і надійний капітан».
Світлана МОРОЗ.