«У юнацькі роки мріяв стати агрономом, був чоботарем, трубачем музичної команди, браво грав польки, вальси та краков’яки на весіллях, закінчив два вищих навчальних заклади, став артистом і режисером, учився, читав, пописував, але для душі більш за всі книжки полюбив «Життя рослин» Тімірязєва. Перед війною почав писати повісті. А 10 червня 1941 року закінчив п’єсу «Дуб Котовського» – про Хотинське повстання молдавських партизанів. Війну провів по-різному, але чесно. I, лише закінчуючи шлях по тилах ворога, зрозумів, що мені б з юності стати моряком, невтомним мореплавцем. Недаремно в студентські роки в Одесі тягнуло мене до Дюка, в порт і так вабив туманний обрій моря, що хвилюється».
Ось так – коротко, але ємно – розповів сам про себе Петро Петрович Вершигора в книзі «Люди з чистою совістю». Якщо читати її вдумливо й уважно, дізнаєшся не тільки про Велику Вітчизняну і героїчну партизанську боротьбу проти німецько-фашистських загарбників, про народних месників, які громили ворога на окупованій території, та їхні подвиги. Зримо і чітко постає перед нами фігура самого автора.
На звивах долі
Народився Петро Вершигора 16 травня 1905 року в селі Северинівка Ольгопольського повіту Подільської губернії (тепер – Кам’янський район ПМР) в учительській сім’ї. Рано залишившись без батьків, сповна пізнав лихо та бідність. У 12 років здолав 80 кілометрів від Балти до Северинівки, куди відіслала сироту геть з очей рідня по материнській лінії. У тітоньки Ксенії – вдови одного з батьківських братів – знайшов Петро притулок. З її двома дітьми ріс, порівну ділячи всі труднощі післяреволюційного часу та маленькі радощі.
«Мій чоловік, будучи директором школи, багато розповідав про Петю. Він був наполегливий у навчанні, багато читав, прагнув чогось досягти в житті. І це йому вдалося, – згадувала мешканка Северинівки Галина Поповська. – Із бідного хлопчика, сироти, подивіться, яка людина вийшла: генерал-майор, Герой Радянського Союзу, письменник!»
У рідному селі Вершигора був секретарем сільради, головою комітету бідноти, завідував сільською хатою-читальнею – у той час існував такий аналог бібліотеки й просвітницького центру: книги та газети тут читали вголос, щоб неписьменні люди були в курсі подій і залучалися до культури.
Ще в юності Петро усвідомив життєствердну силу творчості: створив у Северинівці драматичний гурток, де вперше спробував себе у професії режисера, а також грав у місцевому оркестрі. У 1925 році пішов добровольцем у Червону Армію, служив у 51-й Перекопській дивізії, де вивчав основи диригентського мистецтва і став старшиною музичної команди.
Захоплення переросло у дві вищі освіти. Спочатку червоноармійця прийняли на навчання в Одеський музично-драматичний інститут на відділення режисури. Його випускник П. Вершигора працював режисером театру робітничої молоді, який гастролював по Україні та Росії. Можливо, саме тут розпочав свою літературну діяльність. У цьому легко переконатися, знайомлячись із репертуаром театру. На сценах Іжевська, Горького, Ростова, Києва, Донецька, крім пісень «Ми –
ковалі», «Наш паровоз», віршів Маяковського, які супроводжувалися інсценівками, ставили й п’єси Вершигори. У 1934-му він інсценував «Підняту цілину» Шолохова – і портрет молодого режисера був надрукований у журналі «Огонёк».
Уже через рік наш земляк викладав на молдавському відділенні Одеського театрального училища. Його учнями були Домніка Дарієнко, Катерина Казимирова, Мефодій Апостолов, Трифон Грузин, які створили в Тирасполі перший у Молдавії театр.
Здобувши другу вищу освіту в Московській кіноакадемії, Петро Вершигора працював на Київській кіностудії актором і режисером разом із видатним діячем мистецтва Олександром Довженком. У цей період Петро Петрович підготував кілька короткометражних фільмів на етнографічні та сільськогосподарські теми. Як сценарист і режисер створив документальну стрічку «Радянська Молдавія», в якій знімалися колгоспники з сіл Подойма та Рашків.
Саме в ту пору Вершигора розпочав свою літературну діяльність: написав кілька оповідань, повість «Чеколтан», книгу «Дуб Котовського». Перед ним відкривалися широкі творчі перспективи, але Велика Вітчизняна перекреслила плани…
Бойова біографія
«Війна для мене почалася на даху Київської кіностудії, – саме цими словами відкривається книга «Люди з чистою совістю». – На четвертий день війни, коли мені випало чергувати на одній із веж, над студією пролетіли 20 чорних літаків. Це було в середу 25 червня о 9 годині ранку. Літаки йшли бомбити авіазавод, що поблизу студії. Військові пізнання мої були досить обмежені: я не знав, що коли бомби відриваються від літака над твоєю головою, то особиста небезпека минула. А бомби, призначені для авіазаводу, скидалися гітлерівськими льотчиками якраз над моєю головою. По телефону, який був проведений до моєї вежі, я прокричав на командний пункт якісь урочисті слова, мовляв, «Гину, але не здаюся», – і впав обличчям вниз, чекаючи смерті. Ймовірно, я тоді серйозно вірив, що саме від мого поста на даху багато що залежить у ході воєнних дій, а то й у всій війні.
Далі мої військові пригоди тривали в Полтаві, де в терміновому порядку формувалася 264-та стрілецька дивізія приписних.
Місяців через два, відступаючи, я підняв на бруківці книгу Хемінгуея, в ній знайшов слова: «Кадрові офіцери потрібні для парадів, а коли треба лежати в окопах і стріляти, це роблять купці, бухгалтери, вчителі, музиканти й дантисти». Прочитав і задумався. «Бухгалтери?
Теж знайшов вояк!» Та у своєму взводі я виявив двох кооператорів. Коли ж придивився, то побачив, що й наспіх сформована дивізія складалася з дантистів, продавців, двірників, учителів і артистів міста Києва».
Абсолютно штатська людина, Вершигора відмовився від привілеїв, що давали йому можливість не йти на фронт, і наприкінці липня 1941 року вже був інтендантом на передовій. Учитися азам військового мистецтва довелося на практиці. Важкі бої на Південно-Західному фронті, командування взводом, ротою та батальйоном. Двічі виводив солдатів із ворожого оточення. Був поранений.
Після лікування в госпіталі Петро Вершигора повернувся на передову як керівник бригади фронтових фотокореспондентів. Тут йому допомогли режисерські та кінематографічні знання. І сьогодні Вершигора заслужено вважається одним із провідних фотографів Великої Вітчизняної, а його фотоархів є значною часткою літопису боротьби в ім’я захисту Батьківщини від німецько-фашистських загарбників.
Він саме як фотокореспондент багато чого дізнався про військові дії, вперше зустрівся з розвідниками та почув про справи партизанів. Дізнавшись про можливість потрапити у ворожий тил, Вершигора домігся зарахування до спецшколи розвідників. Кілька тижнів пішло на напружену підготовку – вивчення радіосправи, тренувальних стрибків із парашутом тощо. 13 червня 1942 року він отримав довгоочікуваний наказ про виліт у ворожий тил з метою збору відомостей про ворога.
У партизанському краю, що за оцінкою Вершигори «займав простір у 130 кілометрів у довжину та кілометрів 70 завширшки», доля звела його з прославленим командиром С. Ковпаком. З жовтня 1942-го по серпень 1944-го наш земляк у складі з’єднання брав участь у 6 рейдах ворожими тилами.
Найгероїчнішим був Карпатський рейд, під час якого партизани паралізували на якийсь час забезпечення німецького фронту новими «Тиграми» та «Пантерами». А виведення ковпаківського з’єднання з фашистської пастки стало для Петра Петровича іспитом на командирську зрілість. Вершигора, добре знайомий із мемуарною прозою Дениса Давидова, в якій партизан Вітчизняної війни 1812 року описував прийоми та хитрощі бою в тилу ворога, запропонував виходити з оточення, розділившись на дрібні групи, а потім зібратися знов. У книзі «Люди з чистою совістю» автор назвав цей розосереджений вихід із Карпат зоряним, або Давидовським маневром.
Незабаром Вершигора вже сам командував об’єднаними загонами, які в 1944 році стали Першою українською партизанською дивізією імені двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака. Сім місяців (до самого розформування у зв’язку зі звільненням території нашої країни від гітлерівських окупантів) ця бойова одиниця рейдувала тилами ворога. Тисячі кілометрів пройшли з боями ковпаківці по Україні, Польщі, Західній Білорусії, ходили вони в Неманський край під Східну Прусію, бачили їх у Чехословаччині й Австрії. Громили ворожі гарнізони, підривали мости, пускали під укіс ешелони, сіяли паніку серед окупантів, мстилися за сльози нашого народу, за вдів і сиріт, за смерть товаришів.
7 серпня 1944 року П. Вершигорі, вже не раз нагородженому медалями й орденами, було присвоєне високе звання Героя Радянського Союзу. Війну Петро Петрович завершив генерал-майором.
Вершигора – письменник
Про долю Петра Петровича ніхто не скаже краще, ніж його книги. Відразу після війни вийшла перша – «Люди з чистою совістю», в якій автор майстерно описав початок Великої Вітчизняної, свою службу фронтовим фотокореспондентом, партизанські будні. Про її успіх можна судити хоч би з того, що незабаром з’явилися переклади польською, англійською, іспанською, корейською, в’єтнамською, грецькою та іншими мовами. Видана книга була в 30 державах світу. У 1947 році її автор став лауреатом Державної премії СРСР.
Про те, як починалася повість, розповів сам Вершигора: «Думка написати книгу про партизанські справи виникала в мене ще під час війни. Здійснюючи з Ковпаком і Руднєвим рейди, я у вільні хвилини подумував про повість, роман. У ділових записниках, в яких фіксу-валися поточні справи розвідувальної роботи, списки прийнятих у загін партизанів, десь у кінці тіснилися обривки думок і фраз, прізвища, характерні слівця, образи та порівняння, що виникали в найбільш непідходящих для літературної роботи місцях… Чим ясніше відчували всі ми контури майбутньої перемоги, тим усе більше й більше хотілося записати, зберегти те хвилююче, що буває в житті кожної людини, якщо вона воює або працює, не тремтячи за свою шкуру.
Ще не закінчилася війна, коли я почав писати цю книгу. Багато чого ще не було зрозуміло, не було зв’язку подій, були тільки гіркі та радісні факти й думи про товаришів: живих і тих, що склали буйні голови…
Писалася книга легко. Вона приносила мені задоволення згадувати. Згадувати й прикрощі, помилки, наші перемоги. Була лише одна проблема – знайти в собі мужність говорити про все тільки правду».
У документально-белетристичному творі «Люди з чистою совістю» Петро Вершигора з великою теплотою і правдивістю зобразив людей, з якими ходив у партизанські рейди тилами ворога за Дніпро, в Карпати, на Сан і Віслу. Героями книги стали реальні люди різних професій і характерів. У скрутні для Батьківщини моменти вони були солдатами, розвідниками, саперами, командирами й виконували свій обов’язок до кінця. «Люди з чистою совістю» – твір автобіографічного характеру, в якому Вершигора на особистому прикладі показав, як далекі від військового мистецтва люди діставали загартування, проходили «партизанську академію» та перевершували ворога не тільки в мужності й хоробрості, а й у стратегії й тактиці маневру.
Накопичений великий досвід партизанського руху дозволив Петру Вершигорі й далі писати на військову тематику. Крім циклу «Люди з чистою совістю» (до якого поряд із частинами «Рейд за Дніпро» та «Карпатський рейд» прийнято відносити також «Рейд на Сан і Віслу»), він створив повість «Невигадані пригоди», роман «Рідний дім», серії оповідань, у яких документальні факти сусідять із цікавими деталями, художніми портретами, створеними рукою справжнього майстра, та побутовими сценами з життя партизанів.
Після виходу у відставку Петро Петрович працював у редакції журналу «Знамя», виступав із літературними рецензіями на книги побратимів по перу та зі статтями на актуальні громадсько-політичні теми в інших виданнях. У 1961-му вийшла у світ капітальна тритомна праця «Військова творчість народних мас. Історичний нарис», у якому П. Вершигора простежив форми й тактику партизанського руху зі споконвіку до новітніх часів.
Підірване війною здоров’я погіршувалося. 25 березня 1963 року третій серцевий напад застав Петра Петровича в дорозі на Дубоссари. Він устиг зупинити машину, вимкнути мотор – і впав на кермо…
Поховали Вершигору на Новодівочому кладовищі в Москві. На могилі встановили скромний пам’ятник – книгу з викарбуваним написом «Люди з чистою совістю»
Лариса ПАНАЇДА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.
Фото держадміністрації м. Кам’янка.