Президент Придністров’я Вадим Красносельський, Уряд, Верховна Рада роблять усе можливе, щоб молоде покоління не забувало про справжню історію нашої Батьківщини. Напередодні Дня Перемоги засоби масової інформації розповідають про події Великої Вітчизняної війни, про великий подвиг радянського народу в Перемозі над фашизмом.
На прикладі подій, що відбувалися в ті роки в Рибниці та Рибницькому районі, нагадуємо нашим читачам про довоєнні, військові та повоєнні періоди в історії нашого краю, про те, як розвивалася промисловість і відроджувалося сільське господарство, та які неймовірно складні труднощі довелося долати нашим людям під час відновлення народного господарства по закінченні війни.
Колективізація та індустріалізація
Завідувач Рибницького музею Бойової слави Олександр Стецький, ґрунтуючись на документах, розповідає, що в роки довоєнних п’ятирічок у МАРСР шляхом колективізації вдалося підвищити продуктивність сільського господарства, значно збільшити площі садів, виноградників і технічних культур. Для перероблення сільгосппродукції створили велику базу консервної промисловості та побудували цілу низку підприємств важкої індустрії.
«Перед початком Великої Вітчизняної війни Рибниця і Рибницький район розвивалися досить швидкими темпами. У 1924 році Рибниця стала селищем міського типу і районним центром Молдавської АРСР. У липні 1938 року Указом ВУЦВК УРСР їй було присвоєно статус міста. Тут побудували електростанцію. Потужності цукрового заводу і вапняних розробок були значно збільшені. У 1928-1929 рр. у Рибниці відкрили вечірній робітничий факультет Київського гірничого інституту, побудували лікарню на 60 ліжок, у якій працювали 10 лікарів. У 1930-му відкрили маслозавод, 1934 року – здали в експлуатацію виноробний завод. До 1940-го тут було вже п’ять шкіл, із них три – середні, дитячі садки, кінотеатр на 400 місць, кілька бібліотек. Зростала чисельність населення. У 1926 році в Рибниці проживало 9 400 осіб, а напередодні війни населення міста вже досягло кількості 11 500 чоловік», – констатує фахівець.
Грянула війна…
З перших днів окупації основними методами «управління» на наших землях стали пограбування та жорстокий масовий терор. Окупанти ставили завдання не тільки анексувати цю територію, а й заселити її своїм населенням. У лютому 1942 року румунський диктатор Антонеску на засіданні уряду заявив: «Трансністрія стане румунською територією, ми її зробимо румунською й виселимо звідти всіх іноплемінних».
Про масові вбивства мирного населення, в тому числі в Рибницькій в’язниці, про вбивство євреїв у гетто не один раз писали на сторінках газети «Гомін». Та тоді впроваджувалася ще й політика економічного терору румунсько-фашистських окупантів.
У військових інструкціях румунської армії була постанова про необхідність задовольняти свої потреби з місцевих ресурсів: «Брати на місці все, що треба, все, що є. Брати без жодних церемоній, за приховування продовольства, за найменший опір – розстрілювати на місці, а будинки спалювати».
Олександр Стецький демонструє збережені документи окупантів, в яких Кишинівський обласний інспектор доповідає про вивезення матеріальних цінностей з окупованої території. Знаходимо дані по Рибниці: «Через пункт переправи Резина з 11 до 26 лютого 1941 року вивезено з Трансністрії (так фашистський режим називав територію окупованих Вінницької, Одеської, Миколаївської областей Української РСР і лівобережної частини Молдавської РСР) в Румунію 31 вагон зерна, 34 вагони насіння цукрових буряків і 98 вагонів із худобою. В цей же проміжок часу вивезено до Німеччини через цей же пункт переправи 258 вагонів зерна і 4 вагони насіння соняшнику». І це тільки через Рибницький міст.
Для постійного і безперебійного постачання Румунії продовольством на окупаційних територіях була збережена колгоспна форма виробництва. Для всіх жителів Трансністрії у віці від 16 до 60 років була введена обов’язкова трудова повинність, а ті, хто порушував цей «порядок», були піддані жорстоким покаранням.
Рибничанин Б. П. Орловський, який пережив окупацію, так згадував цей час: «Колгосп у Рибниці продовжував працювати, тільки румуни контролювали його роботу і забирали увесь урожай. Люди їли те, що могли вкрасти на полях із ризиком для життя».
Що тільки не витворяли окупанти на нашій землі: розстрілювали мирних жителів, створювали табори смерті, висилали людей. Усе це робилося відповідно до «нового порядку». У Рибницькому музеї є багато документів зі спогадами рибничан про те, як людей виганяли з квартир, конфісковували й забирали їхнє майно. Наприклад, житель села Бєлочі Ф. Папіж так описує те, що відбувалося: «В армію мене не взяли через важке поранення, яке я дістав у фінській кампанії, евакуюватися не встиг. У 1943 році до мене прийшли й наказали негайно звільнити свій будинок. Ми з дружиною Тетяною зібрали дитячі речі, взяли на руки маленьких дочок і вийшли з рідної оселі. Більше нам не дозволили взяти нічого. Поки «нові» господарі вселялися в будинок, ми втекли».
Були й масові виселення. Близько 3 000 українських жителів регіону насильницьким шляхом відправили в Очаківський повіт.
Так тривало доти, поки під натиском Червоної Армії фашистські полчища не почали відступати. З наближенням лінії фронту до нашої території уряд Антонеску усвідомив, що пора утікати. Окупанти почали з люттю знищувати матеріальну базу регіону. 11 листопада 1943 губернатор Трансністрії Алексяну отримав інструкцію № 660 500 з наказом «…вивезти в Румунію всю промисловість, усе рухоме і нерухоме майно, все пов’язане з матеріальним життям, з таким розрахунком, щоб противник знайшов пусту територію». У Тирасполі, Бендерах і Рибниці були навіть зняті рейки залізниці та викопані труби водопроводу.
У війні проти СРСР армія Антонеску не виграла жодного бою, але грабіжницьку операцію, згідно з розробленим «Планом 1111», вона провела ретельно і з успіхом.
До весни 1944 року механізм «збезлюднення» території був запущений на повну потужність. У Рибницькому районі розграбували всі 59 колгоспів і 2 радгоспи. Усього ж у лівобережних районах Молдавії – 228 колгоспів, 8 радгоспів, 14 МТС, пошкодили 23 млини та маслоробні, 1 044 тваринницькі ферми, 44 клуби та 30 будівель дитячих садків.
Уже восени 1943 року фашисти зрозуміли, що наступний урожай дістанеться не їм, тому осінню сівбу заборонили. Щоб зірвати весняну сівбу 1944 року, окупанти відібрали в селян увесь інструмент. Худобу також забирали та виганяли за Прут або просто використовували її для постачання німецьких і румунських військ. За спогадами рибницької мешканки В. Вербицької: «Під час відступу окупанти відзначили свій відхід новим розмахом грабежів. З колгоспу ім. Тимошенка забрали всі плуги, борони та сівалки. У жителів забирали навіть велосипеди, швейні машинки».
Населення голодувало, лікарні були розграбовані, на звільнених територіях лютували епідемії. І таку картину повсюдно зустрічали радянські війська, які визволяли наші землі. У такому гнітючому стані перебувала практично вся територія колись квітучого молдавського краю. І з цією реальністю необхідно було щось робити. Потрібно було виживати й відбудовувати зруйновані міста і села, відновлювати житло й комунальне господарство, лікарні та навчальні заклади, промисловість і сільське господарство.
Відродження з попелу
Весною прийшла на нашу землю радість перемоги над фашистським звіром, і настав довгоочікуваний мир. Та цей новий час приніс і свої турботи.
Ми повинні розуміти, що поряд з важким тягарем військового періоду для нашого населення не менш драматичними та важкими були й післявоєнні роки, коли ціною неймовірних зусиль наших земляків і всього радянського народу відновлювалися знищені війною промисловість і сільське господарство.
У музеї Бойової слави зберігся документ 1944 року, в якому описана страшна картина руйнувань. Грабіжницька політика окупаційної румунської влади призвела до повного знекровлення сільського господарства і промисловості. За свідченнями І. Алексєєва, який відразу після звільнення був призначений директором Рибницької МТС, ми можемо констатувати, що в місті не вцілів жоден комунальний будинок, а всі підприємства були зруйновані. На території цукрового заводу збереглася тільки труба, як нагадування жителям, що тут колись був завод. У руїнах лежали будівлі лікарні, пошти, середньої школи № 3. Від підірваного залізничного мосту теж мало що залишилося. Велике розорення було і в сільському господарстві. Відступаючи, фашистські загарбники викрали всю худобу, вивезли сільськогосподарську техніку. Від машинно-тракторної станції залишилося тільки три поламаних трактори. На величезних площах земля заросла бур’янами, в занедбаному стані були сади та виноградники.
Аналогічне становище було практично на всіх територіях, які побували під окупацією.
На засіданні Рибницької міськради депутатів трудящих 20 лютого 1946 року голова колгоспу ім. Тимошенка товариш Михальчук у доповіді про підготовку до весняної посівної кампанії зазначав: «У колгоспі не вистачає робочих рук, не вистачає упряжі, не вистачає насіння кукурудзи…, бригади складаються здебільшого з виснажених жінок». У протоколах засідань Рибницької міськради того ж року йдеться про виділення позик на будівництво та відновлення будинків демобілізованим червоноармійцям, сім’ям загиблих, сім’ям інвалідів війни та про закріплення безгосподарних будинків.
Тобто через два роки після звільнення від окупації, становище залишалося ще досить важким. Та попри всі складнощі, народ, який переміг фашизм, докладаючи неймовірних зусиль, підіймав із руїн країну. І вже 23 квітня 1949 року на нараді передовиків сільського господарства зазначалося, що посівна площа і валова продукція досягли довоєнного рівня. До 1950 року, тобто через п’ять років після закінчення війни, в Рибниці та районі був майже відновлений довоєнний рівень чисельності населення.
Перемога дісталася нашому народові неймовірно дорогою ціною. За приблизними оцінками, за роки війни Радянський Союз втратив 27 млн осіб, у тому числі 10 млн солдатів і офіцерів. Решта загинула під час повітряних бомбардувань та артобстрілів, у блокадних містах і під час масового терору на окупованих територіях. У гітлерівських таборах смерті було знищено понад 11 млн громадян СРСР.
Ми повинні пам’ятати, що понад 8 000 кращих синів і дочок Рибниці та Рибницького району пішли на фронт, 3 649 з них не повернулися з полів битв. Більш ніж 5 000 мирних жителів загинули в період окупації.
Ми повинні зробити все, щоб георгіївські стрічки з гордістю носили наші діти. Ми хочемо знати напевно, що наші нащадки збережуть і передадуть наступним поколінням традицію ходу «Безсмертного полку» на параді Перемоги 9 травня, традицію проведення урочистих церемоній пам’яті та покладання квітів на Меморіалах Слави.
У кожній придністровській родині є кого згадати, в кожній сім’ї є ті, хто героїчно загинув на фронтах, у тилу, в окупації… Нам є ким пишатися і кому нести квіти. Лише на території Рибниці та Рибницького району 32 військових поховання часів Великої Вітчизняної війни. У них спочиває прах 611 радянських воїнів (імена 253 із них невідомі), і ми – нащадки переможців – повинні зберігати пам’ять про наших предків, про тих, хто віддав своє життя за звільнення нашої землі
Дмитро АКIНIН.
Фото: newspmr.com