«Наприкінці квітня 1944 року я вилетів на штурмовику IЛ-2 у складі нашого авіаполку, щоб завдати штурмового удару по німецькому аеродрому «Мис Херсонес» у Криму. I от, коли до берега залишалося 1,5-2 кілометри, на літаку різко заглух мотор. Пропелер тремтить від зустрічного потоку повітря, а тяги немає. У кабіні стало якось тихо. А кругом вода… Я згадав, що зовсім недавно бачив, як підбитий IЛ-2 зробив посадку на воду. Спочатку він, як глісер, розрізав воду, і за ним було видно два пінистих буруни. Та тільки-но швидкість ковзання зменшилася, літак різко опустив ніс і пішов під воду. Я кричав по радіо, щоб льотчик і стрілець покинули кабіну, але вони так і не з’явилися. Чомусь саме цей епізод промайнув у моїх думках.
Я передав про те, що трапилося зі мною, по радіо. Мій друг льотчик Іволга у відповідь кричить мені: «Тягни, тягни, дорогий, я прикрию!» А як тягнути, якщо мотор не працює? Це не автомобіль, де можна зупинитись і перевірити роботу мотора. Єдине, що я міг зробити, це підкачати ручним насосом гас у карбюратор, що я і почав робити. Бути чи не бути – рахунок йшов на секунди. Швидкість уже знизилася до 300 кілометрів, а висота була не більша як 100 метрів. Треба думати вже про посадку, а до берега кілометр.
Раптом мотор «чхнув» раз, інший, потім примовк і знову «пчих, пчих» і запрацював. До мене прилаштувався Іволга і супроводжував до самого аеродрому. Аналізували ми цей випадок усім полком. У чому справа? Довго думали, міркували й вирішили, що винна в усьому дуже велика швидкість. Вона призвела до утворення в бензобаку повітряної пробки, тому бензин перестав надходити в карбюратор, і мотор заглух.
Та тільки через кілька днів до мене почав доходити весь трагізм того бойового вильоту. Відтоді вже минуло багато років, а я пам’ятаю, що в моєму житті був такий випадок».
Це уривок із нарису військового льотчика I класу, учасника Великої Вітчизняної війни Євгена Олексійовича Радченка «Був такий випадок». Після війни цей героїчний чоловік спочатку служив у Тирасполі, а після демобілізації тут жив і працював. Нинішнього року, напередодні Дня захисника Вітчизни та 100-річчя від дня народження відважного льотчика, Держслужба управління документацією та архівами ПМР на сторінках свого сайту в рубриці «Віртуальна виставка» 18 квітня відкрила онлайн-виставку «Крила пам’яті нашої», присвячену захисникам Вітчизни та Є. О. Радченку. Нині наша розповідь про льотчика – героя Великої Вітчизняної війни.
Путівка в небо грозове
Євген Радченко народився 19 лютого 1922 року в місті Кропоткіно – великому залізничному вузлі Краснодарського краю. Тому нічого незвичайного не було в тому, що його батько працював машиністом паровоза, а мати була домогосподаркою, оскільки головним її обов’язком вважалося виховання п’ятьох дітей. Закінчивши середню школу в 1940 році, Женя, як і його однолітки, чекав осіннього призову в армію.
І тут у його долю втрутилася Фортуна – давньогрецька богиня удачі. У військкомат прийшла рознарядка з набору в авіаційні училища країни. Багато призовників-кропоткінців, а серед них і Євген, вирішили зловити жар-птицю за хвіст і подали заяви в Сталінградське військовоавіаційне училище. Хоча того року конкурс був до п’яти абітурієнтів на одне місце, він склав іспити успішно і восени став курсантом льотного училища. Тож сміливо можна сказати, що наш герой потрапив в авіацію майже випадково.
22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина порушила мирний розвиток СРСР. Влітку 1942 року фашистські війська наполегливо пробивалися до Волги на Сталінградському напрямку. І тоді за розпорядженням Державного комітету оборони країни Сталінградське військово-авіаційне училище було евакуйоване в місто Кустанай. А тридцяти кращим курсантам, які вже були навчені самостійним польотам на винищувачі, але повністю льотну грамоту ще не опанували, надали військове звання «сержант» і відрядили у штаб 8-ї повітряної армії, розташований у Сталінграді. Звідти їх направили в 10-й авіаційно-тренувальний полк. Серед них, звичайно, був і Євген Радченко. Після закінчення навчально-тренувальних польотів у березні 1943 року наш герой прибув в армію у місто Ростов-на-Дону.
З цього часу льотчик-винищувач Є. О. Радченко брав участь у бойових діях на Південному фронті. З жовтня 1943-го до травня 1945 року він як командир ланки зробив 367 бойових вильотів, знищив 12 і підбив 8 літаків противника. Він брав участь у звільненні Криму, Молдавії, Західної України, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії. Його бойовий шлях почався в донських степах, а закінчився в Австрії.
Молодий льотчик показав себе вмілим винищувачем, командиром ланки, який у боях успішно керував групою літаків. Ось витяг з його бойової характеристики від 4 листопада 1943 року: «У боях за звільнення Ростова і Донбасу здійснив 65 бойових вильотів, брав участь у 15 повітряних боях. Особисто збив 1 «Фокке-Вульф-189». У повітряних боях ініціативний, обачний і винахідливий. У важких умовах бою приходить на допомогу товаришам. Під час виконання бойових завдань із супроводу штурмовиків не допустив жодного випадку їхніх втрат від дій винищувачів противника».
У його Атестаційному листі за останні два роки війни зазначається: «Проводив активну бойову роботу у складі 73-го гвардійського винищувального авіаційного полку на річках Міус і Молочна зі звільнення Криму на Південному, а потім на 4-му Українському фронті. Брав участь у розгромі оточеного Бродського угруповання, у визволенні Львова і Сандомира, прикритті переправ через річку Вісла на 1-му Українському фронті.
Виганяв фашистських загарбників з території Румунії, Угорщини, Австрії та союзної нам Чехословаччини, де особливо показав себе як вправний боєць і командир, здатний вести в бій групу до шести літаків».
Батьківщина гідно оцінила ратні подвиги Євгена Радченка на фронтах Великої Вітчизняної. Він нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, трьома орденами Червоної Зірки, орденом Слави III ступеня, трьома орденами Вітчизняної війни, золотим орденом Угорської Народної Республіки, а ще 15 медалями, серед яких «За бойові заслуги», «За взяття Будапешта», «За взяття Відня», «За перемогу над Німеччиною», «30…, 40…, 50 років Збройних Сил СРСР».
Будь-яка з названих бойових нагород зберігає спогади про складний випадок у повітрі, психологічний стан і фізичну напругу, а часом – приємні емоції учасника бойової обстановки, коли в найскладніших умовах, не втрачаючи самовладання, треба швидко оцінити мінливу картину повітряного бою, результат якого завжди залежав від холоднокровного, блискавично прийнятого правильного рішення льотчика.
На початку війни німецька армія була добре озброєна, відмінно підготовлена, мала великий досвід ведення сучасної війни. У першій половині війни авіація противника мала незаперечну перевагу. Після Сталінградської битви настала зразкова рівновага, а після Курської дуги панування в повітрі почали завойовувати наші льотчики, удача переходила на нашу сторону. Найдосвідченіші пілоти вилітали на вільне полювання. Заглиблювалися на 20–30 км у тил противника. У кожній парі винищувачів ведучий визначав висоту польоту і швидкість, вибирав повітряні цілі й тактику їх знищення.
Євген Радченко вилетів на вільне полювання 27 серпня 1944 року в районі Сандомирського плацдарму. День був безхмарний. З висоти близько чотирьох тисяч метрів він побачив на землі тінь замаскованого під місцевість літака, що летів у західному напрямку. Досвідчений льотчик безпомилково визначив: чітка тінь літака на землі помітна, коли він летить на висоті 10–20 м над землею. Він зробив грамотний маневр для атаки, знизив обороти мотора, щоб не обігнати ціль, вибрав правильну позицію для стрільби й опинився у хвості винищувача «Фокке-Вульф-190». З відстані приблизно 80 м дав довгі черги з гармати й кулемета, й літак противника одразу ж врізався в землю.
Ніхто не любить мир так, як воїни, що побували в сутичці
По завершенні Великої Вітчизняної війни, яку Є. О. Радченко закінчив на посаді заступника командира ескадрильї, 73-й гвардійський винищувальний авіаційний полк перевели з Групи радянських військ у Німеччині в Одеський військовий округ – місто Тирасполь. Тут його призначили на посаду заступника командира полку з льотної підготовки. Саме в Тирасполі наш герой знайшов своє сімейне щастя, зустрів Валентину Вишнякову, разом з якою прожив майже 50 років і виростив двох дітей – дочку Наталію й сина Олександра.
У 1957 році за станом здоров’я Євген Олексійович звільнився зі Збройних Сил СРСР і з посади «старший інспектор-льотчик з техніки пілотування і теорії польотів авіаційного корпусу» у військовому званні «підполковник». Військове звання «полковник у відставці» йому було присвоєне 7 травня 1995 року Указом першого Президента ПМР Ігоря Смирнова – «За участь у бойових діях із захисту Батьківщини, активну патріотичну роботу з виховання молоді, а також з нагоди 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.».
Через два дні, 9 травня 1995 року, з ювілеєм Великої Перемоги полковника Радченка привітав командувач 14-ї гвардійської армії Росії генерал-лейтенант Олександр Лебедь. «Усім, що є у нас сьогодні, ми зобов’язані вам – живим творцям і учасникам історії Перемоги, – сказано у привітанні. – Разом з вами ми схиляємо свої голови перед пам’яттю мільйонів полеглих за свободу і незалежність нашої Батьківщини. Подвиги, мужність і героїзм, традиції фронтовиків будуть вічним прикладом для нинішнього і всіх наступних поколінь росіян».
Після звільнення з лав Радянської Армії Євген Радченко продовжував вести активний спосіб життя: 11 років він працював у Тираспольському будівельному управлінні механізації та 11 років – у навчально-виробничому підприємстві «Рассвєт». Ветеран проводив велику роботу з військово-патріотичного виховання молодого покоління. Часто виступав у ПДУ ім. Т. Г. Шевченка і школах столиці, розповідав молоді про той час, коли радянські люди в боях відстоювали свободу і незалежність Батьківщини.
Тривалий час Радченко був заступником голови міської Ради ветеранів війни, праці та Збройних сил. За радянських часів командування повітряної дивізії та винищувального полку часто проводило зустрічі з ветеранами війни. Євген Олексійович разом із дружиною Валентиною Іванівною був постійним учасником таких зустрічей у Москві, Ленінграді, Волгограді, Києві, Ростові, Севастополі. Він був людиною неспокійної долі, патріотом своєї Батьківщини.
Не можна не сказати про те, що в цивільному житті Євген Олексійович беззбройним не залишився. Він відкрив у собі нову пристрасть – до публіцистики. А виходячи з того, що «слово залізо проб’є», він прирівняв до багнета своє перо, яке стало не гіршим за кулемет і гармату з його винищувача. Уривок з одного нарису Євгена Радченка ми вже цитували на початку цієї статті. Можна б процитувати й з другого, третього, але газетної площі замало. Тож обмежимося тим. Він часто друкувався в газетах «Днестровская правда» і «Приднестровье». Журналістську популярність йому принесла серія нарисів «Путівка в небо грозове» про те, за що і як він одержав кожну зі своїх бойових нагород.
На початку 2005 року Є. О. Радченко отримав ще одну заслужену державну нагороду, але вже за мирні звершення. Він став лауреатом державного конкурсу «Людина року –2004» в номінації «За військові заслуги та активну громадську діяльність». Медаль і диплом лауреата, а також традиційну бронзову статуетку йому вручили начальник Головного штабу Збройних сил ПМР – перший заступник міністра оборони Микола Лєпіхов і радник Президента ПМР Олена Бомешко.
Необхідно зазначити, що 2005 рік був надзвичайно бурхливим для нашого героя. У квітні Тираспольська міська Рада ветеранів війни затвердила його кандидатуру для участі в урочистому параді, присвяченому 60-річчю Перемоги над фашистською Німеччиною, в Москві. Повернувся Євген Олексійович з російської столиці переповнений позитивними емоціями. Парад йому дуже сподобався. З особливим нетерпінням він чекав прольоту бойових літаків над Красною площею. І вже в Тирасполі всім про це розповідав: «Дуже красиво пройшли!».
У 2006 році відомий придністровський художник Михайло Кислицький опублікував своє гучне портфоліо «Мої придністровці (портрети й нариси)». У виданні графічний портрет нашого героя і нарис про нього «Від Дона до Ельби: бойових вильотів більше, ніж днів у році» посідають одне з найпочесніших місць. При цьому не можу не додати, що, заповнюючи одну з численних у своєму житті анкет, на запитання «Що в сучасному світі ви цінуєте найбільше?» (підкреслю – що, а не – кого) Він відповів: «Ніхто на світі не любить мир так, як воїни, що побували в сутичці»*.
Не стало Євгена Олексійовича 27 листопада 2007 року. Зазначимо: в основу віртуальної виставки про Є. О. Радченка «Крила пам’яті нашої» покладені документи з Центрального державного архіву ПМР (зокрема, особова справа з Військового комісаріату республіки), а також з особистого фонду самого ветерана. При цьому багато документів експозиції представлені вперше.
* Філіпа Грегорі, роман «Біла королева»
Iгор ШЕВЧЕНКО.
Фото автора.