День Перемоги – 9 травня –уособлює незламність і велич нашої країни, мужність та героїзм солдатів і трудівників тилу, які у важку годину стали на захист своєї рідної землі та родини. Наш спільний обов’язок – зберегти пам’ять і правду про Велику Вітчизняну війну, про подвиг славного покоління переможців, яскравим прикладом якого є Володимир Громов.
Дитинство та юність
Народився Володимир Іванович 14 липня 1926 року в місті Стара Русса Новгородської області. До війни навчався в ремісничому училищі на електрика. Коли розпочалася війна, всіх «ремісників» евакуювали на Волгу в Горьківську область. П’ятнадцятирічний Володя працював у колгоспі й чекав, коли його призвуть на фронт. Через два роки прийшла повістка в армію, і хлопець потрапив на 2-й Прибалтійський (Ленінградський) фронт. Воював кулеметником уславленої 8-ї гвардійської Панфіловської дивізії.
Бойовий шлях
Володимир Іванович згадує про свої перші місяці перебування в лавах Червоної Армії. «Мене призвали на фронт у 17-річному віці восени 1943-го. У перші роки війни наші війська зазнавали великих втрат, і була потрібна підмога в живій силі. Упродовж місяця я перебував у Муромі в запасній бригаді, а потім мене відправили в діючу частину.
Командир відразу примітив мене ще з одним хлопцем – Сергієм Сєріковим, і призначив нас у розрахунок до кулемету «Максим». Гармата велика, важка, з нею кілька людей справлялися. Сергія поставили першим номером, він мав безпосередньо стріляти. Мене – під номером два, я заправляв кулеметну стрічку. На навчання дали три-чотири дні, а потім – у бій. У першому ж бою мого друга й убило. Снайпер дістав. Вони якраз полювали за командним складом та кулеметниками, щоб загін обезголовити та придушити основну вогневу міць», –поділився спогадами ветеран.
Тоді Володимир Громов став за кулемет під номером один. Він згадує: «Стріляю, закінчилася стрічка, нахилився вниз, щоб заправити нову, й тут куля вдарила в кулемет і біля моєї каски розірвалася. Просто пощастило: ще б якась доля секунди – і все. У піхоті взагалі були найбільші втрати. Вважалося щастям, якщо солдат побував у двох-трьох боях і вижив». Володимир Іванович вдячний долі, що залишився живим, хоча дістав поранення в ногу і був контужений. На фронті його жартома звали «ветераном». Це було тоді, коли в його військову частину надходило молоде поповнення.
Під час чергової спроби ліквідації Курляндського котла, 25 березня 1945 року, 8-у Панфіловську дивізію оточив супротивник, а потім упродовж двох днів точилися тяжкі бої. Лише 28 березня радянське з’єднання, прорвавши кільце оточення, вийшло до своїх частин. Ветеран із сумом згадує ті трагічні дні: «Останні бої нашої дивізії були дуже важкими. З 400 людей мого батальйону залишилося 12, але ми захопили село, де були німці, які вже не могли нічого вдіяти.
Пам’ятаю, як одного разу зіткнувся з фашистом у лісі ніс у ніс. Ми прорвали оборону, першу траншею пройшли, другу. Йдемо далі. Комбат наказав залишити кулемет і рухатися вперед. Ідемо, й раптом німець з ялинника вискочив і гвинтівку мені в груди, а в мене – автомат. Побачив, що за мною ще двоє, кинув гвинтівку й навтіки. Комбат наздогнав його, вдарив і наказав мені випустити в нього чергу… Коли вбиваєш ворога, вся душа ніби замерзає, та якщо не ти його, то він тебе не пожаліє, обов’язково вб’є…».
Серед нагород ветерана – два ордени Вітчизняної війни, орден Слави ІІІ ступеня. Захисник Батьківщини розповів, як повів бійців в атаку, бо офіцерів майже не було, як у смертному бою залишився зовсім один і строчив із двох кулеметів.
«З кулеметів стріляв по черзі – то з ручного, то зі станкового. Усіх наших тоді німці поклали. Один я лишився. Самохідки підійшли та допомогли мені. Інакше, можливо, й не вижив би, – ділиться спогадами ветеран. – У лісі в Латвії й зустріли Перемогу. Вночі 8 травня чуємо: постріли, ракети… Подумали, що ворог знову наступає. А це радісна звістка! Накрили стіл і відсвяткували, звісно».
Життя після війни
Після закінчення війни Володимир Іванович не демобілізувався. Він ще понад п’ять років прослужив у лавах Радянської Армії.
«Скінчилася війна. Ми за 50 км від міста Ауце. Йшли пішки через усю Латвію та майже через усю Естонію. В Естонії зупинилися в місті Хаапсалу. Там я служив деякий час у комендатурі. Місто це маленьке, а частин багато – моряки, авіація, танкісти. Потім посадили всіх нас у вагони – й до Пскова, до 76-ї гвардійської парашутно-десантної дивізії. З 1946 року формувалася ця дивізія. Стрибали тоді з аеростатів, у мене 125 стрибків. І війну пройшов, а стрибати все одно страшно. Уперше командир мене обманом підштовхнув. Я міг би залишитися там служити, але на моїх очах кілька хлопців-десантників розбилися, – з сумом згадав Володимир Іванович. – Якось у мене й на землі парашут двічі розкрився перед польотом. Та я все одно вирішив стрибати. Стрибнув, чую – відкрився, але лечу швидко, я потягнув запасне кільце. Виявилося, що стропа якимось чином перехльоснула купол. І я собі тоді сказав: усе, годі!».
У ті роки 76-ю гвардійською Чернігівською повітряно-десантною дивізією командував генерал-майор Василь Пилипович Маргелов. Армії потрібні були офіцери, й сержантів, які пройшли війну, направляли на навчання. Володимир твердо вирішив припинити небезпечну гру зі смертю: «На той час мати з сестрою та братом уже перебралися до Тирасполя. Сюди я й приїхав 1950 року. 13 років працював на деревообробному комбінаті електриком, а потім усе життя присвятив фабриці імені 40 років ВЛКСМ (нині «Одема») під керівництвом легендарної Валентини Соловйової. Тоді на фабриці працювало 120 учасників бойових дій. На сьогодні я залишився один…».
Володимиру Івановичу майже 96 років. Він живе самотньо, готує їжу та виконує всю домашню роботу. Дружини Наталії немає вже 17 років. Це була друга серйозна втрата в його житті після смерті бойового товариша. 53 роки подружжя прожило разом і виховало трьох дітей.
Навіть у солідному віці ветеран веде активний спосіб життя, любить риболовлю, цікавиться ситуацією у світі та новинками озброєння, регулярно переглядає військові телепередачі. Він бере активну участь у громадському житті республіки та заходах, присвячених Дню Перемоги. Вже неодноразово фронтовому кулеметнику, десантнику, сержанту у відставці Володимиру Івановичу Громову надається почесне право підняти Прапор Перемоги на параді 9 Травня в Тирасполі.
Участь у Параді Перемоги
Володимир Іванович вважає, що йому неабияк пощастило двічі побувати в Москві. У Центральному музеї Великої Вітчизняної війни 2015 року відбувся Міжнародний форум «Велика Перемога, здобута єдністю». На Поклонну гору з’їхалися ветерани Великої Вітчизняної війни з 16 країн – країн СНД, Грузії та Балтії. Колись вони боролися під одними прапорами, а приїхали, щоб віддати данину своїм загиблим товаришам.
Ветеран дуже акуратно дістав з полиці наручний годинник із написом «70 років Перемоги», який Голова Уряду РФ Дмитро Медведєв вручив йому особисто.
З радістю Володимир Іванович розповідає, що зблизька бачив російського Президента Володимира Путіна, який вітав героїв, і пишається тим, що став учасником військового параду з нагоди 73-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні в Москві, який відбувся у 2018 році. За словами Володимира Івановича, особливе враження справили на нього високий рівень організації параду на Красній площі та сучасна російська військова техніка.
Володимир Громов став героєм передачі, присвяченої Дню Перемоги на російському федеральному телеканалі «Звезда». «Вразив мене на параді десантник Володимир Громов, – сказав ведучий каналу. – Наприкінці війни він був кулеметником у Панфіловській дивізії. 9 травня 1945 року фронтовик продовжував воювати, два наші прибалтійські фронти продовжували маринувати фашистів у Курляндському котлі…».
За три дні перебування в столиці Росії ветерани з Придністров’я (разом з Володимиром Громовим у Москві були Іван Слюсар та Олександр Умеренков) відвідали музеї, виставки, покази кінофільмів, присвячених Великій Вітчизняній війні. Великою радістю стала можливість зустрітися та поспілкуватися з іншими ветеранами.
Збереження історичної правди
На сторінці газети «Гомін» Володимир Іванович звернувся до представників молодого покоління придністровців: «Пам’ятайте про тих, хто здобув цю Велику Перемогу, хто кував її в тилу. Пам’ятайте про солдатів нашої Батьківщини – сильних та відважних, легендарних та простих, які пережили увесь тягар війни. Ми, старше покоління, віримо і сподіваємося, що нікому не дозволено буде відібрати у нас високого звання – переможці у Великій Вітчизняній війні.
Ніхто не має права переписувати історію Перемоги, тому що вона дісталася нам надзвичайно дорогою ціною – 27 млн людських життів. Війна пройшлася бідами та поневіряннями по кожній сім’ї. Бережіть нашу країну, пам’ятайте, яке велике щастя – бути нашій Батьківщині вільною та величною. Вивчайте історію Вітчизни, свого міста, сім’ї. Без пам’яті минулого немає майбутнього. Дорогі друзі, будьте гідною зміною солдатів-переможців, справжніми патріотами своєї Батьківщини».
Володимир Громов упевнений у тому, що молоде покоління має якомога частіше спілкуватися з учасниками бойових дій, а суспільство – піклуватися про його виховання і просвіту. «Найголовніше, щоб не було війни, щоб молоді люди вчилися як слід. Республіці потрібні фахівці високого рівня в усіх галузях», – підкреслив він.
Придністровці шанують пам’ять загиблих бійців, висловлюють повагу до живих ветеранів. Вони знають, якою ціною далася країні Перемога. Захищали Батьківщину від ворога й учасники бойових дій, і трудівники тилу, і молодь, діти наймолодших років, які працювали нарівні з дорослими. За нинішніх умов, коли представники деяких держав намагаються переписати історію, піднести її інакше, спотворити факти та події, роль подібних патріотичних акцій є вкрай важливою для всіх нас.
До глибини душі зворушують і вражають історії ветеранів, за плечима яких – не одна війна, не один бій. Якась неймовірна сила оберігає їх і дає їм сили жити, насолоджуватися мирним сьогоденням, радіти щасливій долі дітей, онуків і правнуків. Торкаючись історії людей, яким сьогодні за 90, розумієш, що нам дуже пощастило.
Спілкуючись із Володимиром Громовим, слухаючи спогади про Велику Вітчизняну війну, неможливо стримати сліз, а він, той самий, колись молодий кулеметник-панфіловець, з тією ж іскоркою в очах, з якоюсь особливою чистотою та внутрішньою енергією, не випустив жодної сльози.
Справжньому солдату Радянської Армії, герою, захиснику Вітчизни, гідному синові, чоловіку і батьку та просто Людині з великої літери щиро бажаємо міцного здоров’я, любові й тепла близьких людей і ще багато років життя під мирним придністровським небом
Олександр ЗАЙЧУК.
Фото прес-служби МО ПМР.