Мало кому доля дарує таке щастя: прожити століття, залишаючись енергійним життєлюбом.
Ветеран війни та праці Іван Іванович Сичинський відзначив грандіозний ювілей у широкому колі рідних і земляків у Рашківському будинку культури, зала якого ледве вмістила всіх гостей.
Першими зустрічали ювіляра власноруч виготовленими подарунками та щедрими букетами червоних тюльпанів учні сільської школи й активісти молодіжного крила Кам’янського територіального відділення Загальнопридністровського народного форуму – представники покоління, якому пощастило дізнатися про історію рідного краю з вуст людини, що творила її.
100 років на рідній землі
Практично все життя Івана Івановича пов’язане з Рашковом і Янтарним –населеними пунктами, що належать до однієї сільради. Утім, коли в сім’ї Ірини Марківни та Івана Порфировича Сичинських народився первісток, другого селища на карті ще не було. Були лише поодинокі хати, що «вирвалися» з загальної маси на широкий простір у родючій долині Дністра. Місце їх розташування, як записано в метриці ювіляра, «Рашківська волость Ольгопольського повіту Подільської губернії».
Дата появи на світ Івана Сичинського – 1 травня 1922 року. Доля розстаралася і обдарувала його подвійним святом, поєднавши день народження з Першотравнем, головні ознаки якого: пошана до трудящого люду та по-весняному веселий настрій. Вони й стали головними складовими рисами характеру Івана Івановича.
Працьовитості йому з дитинства не позичати. Допомагав батькам у домашніх справах, наглядав за молодшими братами та сестрою. З іншими хлопчаками пас корів. Уже з 10 років разом із матір’ю вийшов на роботу в радгосп. Спочатку був як помічник: Ірині Марківні подекуди доводилося залишатися вдома з малятами, а Іван її підміняв. Працював нарівні з дорослими, вчився в них мудрощам догляду за виноградником. І незабаром був зарахований у бригаду як повноправний її член…
Напевно, так і текло б життя в землеробських турботах, якби не чорна тінь війни, що накрила прикордонний край СРСР влітку 1941-го. Майже три роки довелося Івану разом із земляками прожити під німецько-румунською окупацією. То був страшний час, коли без суду та слідства розстрілювали всіх, хто викликав у жандармів щонайменшу підозру. Заляканих і безправних жителів загарбники зганяли в сільськогосподарські артілі, змушували працювати на благо нових господарів регіону, названого Трансністрією. Усе, що вироблялося тут, вилучалося для утримання окупаційного режиму. Проте люди не втрачали надію на звільнення.
Як сталь, загартувався в боях
У березні 1944-го, коли окупанти були вигнані з нашої землі, мешканці звільнених населених пунктів масово вступали до лав червоноармійців, щоб гнати ненависних фашистів далі – до самого їхнього лігва. Вирушили воювати й брати Сичинські – Іван та Омелян. Одержали направлення в артилерійський полк. «Мобілізованих була величезна колона. Через Рибницький міст солдати йшли всю ніч», – пригадує ветеран Іван Сичинський.
Бойове хрещення другий номер артилерійського розрахунку прийняв під Оргеєвом. Саме тут навчився на слух визначати тип снарядів: уламковий летить, фугасний або шрапнельний. «Тепер здається дивним, але страшно мені тоді не було, – ділиться ветеран. – Вели вперед не тільки мене, а і всіх фронтових товаришів віра у швидку перемогу над ворогом і надія на повернення в рідний край».
Потім помічник навідника артилерійської гармати Сичинський брав участь у Яссько-Кишинівській операції, глобальне значення якої полягало в повному визволенні Молдавської РСР і виведенні з війни союзника Німеччини – Румунії. Під час наступу наші війська просунулися майже на 300 кілометрів. «Як пішли вперед – аж в Угорщині зупинилися», – посміхається Іван Іванович.
За звільнення цієї країни розгорнулися важкі бої. Гітлер наказав утримати угорські нафтопромисли будь-якою ціною. Тому битва за Будапешт і подальша Балатонська операція увійшли до найбільш кровопролитних у Великій Вітчизняній війні. Був серед поранених і герой нашого оповідання.
Підлікувавшись у госпіталі, повернувся він у стрій. Свій полк не наздогнав, тож був зарахований в інший. Одержав кулемет Дегтярьова, і з ним дійшов до Австрії. Брав участь у звільненні Відня. «Я, як сталь, загартувався в боях», – упевнений кавалер ордена Вітчизняної війни II ступеня, медалей «За взяття Будапешта» і «За перемогу над Німеччиною».
Після Перемоги додому довелося повернутися не скоро. Більше двох років служив, передаючи бойовий досвід новобранцям. Коли ж приїхав у рідне село, то батьківська хата стояла порожньою: війна розкидала всіх по різних місцях. Довго шукав Іван їхні сліди й насилу знайшов матір і сестру: вони працювали в госпіталі в Комраті. Потім повернулися в рідні місця брати…
Коваль свого щастя
Скучивши за мирною працею, Іван одразу ж поринув у масштабне відновлення всього, поруйнованого за роки війни. Досвідчений сільський коваль примітив працелюбного парубка і залучив його до справи, навчив секретам майстерності. Так тяжке, але необхідне ремесло стало справою життя Івана Сичинського. Йому він присвятив понад півстоліття, а поступово освоював професії зварювальника та слюсаря, допомагав механізаторам готувати до виходу в поле будь-яку сільськогосподарську техніку. За добросовісну працю та раціоналізаторські пропозиції успішного фахівця цінували колеги та керівництво. Ветеран праці став прикладом вдумливого ставлення до справи для багатьох поколінь односельців.
Разом із дружиною Наталією Григорівною чоловік дав путівку в життя двом синам. Володимир давно живе за межами нашої республіки. Миколу ж, талановитого музиканта, що півстоліття присвятив діяльності в царині культури, добре знають на Кам’янщині. Професію він безпомилково вибрав завдяки батькові.
Іван Іванович – молодший брат веселого Першотравня – все життя крокував із піснею. За необхідності він міг замінити будь-якого виконавця в сільському самодіяльному оркестрі: хвацько вигравав на балалайці, видавав дивні трелі на трубі. Головною ж його любов’ю стала гармонія. Недаремно цьому музичному інструменту дали таку назву: гармонія, що народжується з переборів пальців по кнопках, зачаровує серця.
Чарувала вона і Миколу, який не раз спостерігав за тим, як під умілими руками батька народжується музика. Парубок потайки вчився грати, коли ж дався йому польський «Краков’як», то усвідомив, ким хоче стати. На 10-місячних курсах баяністів-акордеоністів у Бендерах юнак познайомився з гарною дівчиною Гафією Тилипець – і відтоді вони завжди та скрізь разом.
«Коли ми, ще зовсім молоді, приїхали в Янтарне, Іван Іванович і Наталія Григорівна прийняли мене тепло та привітно. Я відразу стала частиною сім’ї, в якій відчула підтримку в усьому. Ми з чоловіком багато працювали та паралельно вчилися, підвищуючи свою кваліфікацію, зводили будинок, прагнули облаштувати побут… Батьки допомагали нам виховувати сина та дочок. Потім усією душею раділи п’ятьом правнукам», – розповідає Гафія Євгеніївна про ювіляра те особисте, що часто залишається за рамками офіційної біографії.
«…И дух наш молод»
Прикладом стійкості та життєлюбності для кожного придністровця назвав Івана Івановича Сичинського Президент ПМР. З Вадимом Красносельським ветеран війни та праці особисто знайомий з минулого року. Тоді Глава держави відвідав селище Янтарне з приємною місією – дати старт роботі оновленого фельдшерсько-акушерського пункту, упорядкованого коштом фонду капвкладень.
Іван Іванович, якого відрізняє чітко виражена активна громадянська позиція, розповів Президентові, як щодня дивиться по телевізору новини, спостерігає за роботою керівництва країни та високо оцінює ті зміни, що відбуваються в кожному населеному пункті, покращуючи повсякденне життя придністровців. Вадим Красносельський, у свою чергу, відзначив, що радий знайомству та можливості особисто поспілкуватися з ветераном. Він звернув увагу на молодість і бадьорість духу Івана Івановича і відзначив, що цьому треба вчитися у представників покоління переможців.
Нині ж Глава держави направив ювілярові поздоровлення, в якому особливо наголосив: «Ви з честю пройшли військовими дорогами пів-Європи. Ваш ратний подвиг і повоєнне трудове життя завжди будуть для нас і майбутніх поколінь придністровців яскравим прикладом беззавітної любові до Вітчизни, сили духу, непохитної волі, героїзму та самовідданості».
Багатолітня добросовісна праця ветерана, його величезний внесок у патріотичне виховання молодого покоління відзначені в ювілейний день орденом Пошани. Високу державну нагороду вірному патріотові рідної землі вручили на урочистостях у сільському Будинку культури. Овації земляків – представників трудових колективів і підприємницького співтовариства, депутатського корпусу та громадських організацій, підтверджували: Іван Іванович цілком заслужено огорнений шаною. «Ви – наша гордість!» – висловив загальну думку глава держадміністрації району Володимир Бичков.
Від себе додам: столітній ювіляр приголомшує своєю невичерпною енергією, тонким гумором, залученістю й зануренням у процеси, що відбуваються довкола. На святковому концерті він із неприхованим задоволенням вальсував з онукою, підхоплював пісні, що полюбилися за довге життя. Знаменита ж фраза «Мы кузнецы…», що стала підзаголовком цієї частини статті, поза сумнівом, є тим гаслом, з яким крокує життям Іван Іванович Сичинський. Тож нехай дух його молодіє ще довго
Ніна ПАНАЇДА.
Фото овтора.