Михайло Стельмах – український поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. Жанровий і тематичний діапазон творчості митця дуже широкий, а художня палітра – різнобарвна і приваблива.
Дещо з біографії
Народився Михайло Панасович Стельмах 24 травня 1912 року в селі Дяківцях Літинського району на Вінниччині в незаможній селянській родині. Від матері, доброї й невтомної трудівниці, в дитячому серденьку розквітло обожнення вранішніх рос і туманів, дзвонів-клекотів піднебесних гусей-лебедів. Ганна Іванівна навчила сина бачити красу природи, таємничий довколишній світ у найвищих поетичних проявах. Розповідь про неї ніжно лунатиме в спогадах сина-письменника: «…не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками – нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля все знає, що говорить чи думає людина, що вона може гніватися й бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої болі й радощі, просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого».
Великий вплив на формування письменницького таланту в малого Михайлика мали батько, який привчав сина до стельмаства, до роботи в полі, також бабуся і дід Дем’ян – мудрий філософ, працелюб. Хлопчик самотужки навчився рано читати, писати. Читав усе, що потрапляло до рук, найбільше захопили Михайлика дві книжки – «Кобзар» Тараса Шевченка і «Тарас Бульба» Миколи Гоголя. До школи Михайлика віддали дев’яти років, проте маленький учень так добре читав і писав, що його одразу прийняли в другий клас. Це були важкі роки розрухи й голоду. В малого не було чобіт, то батько носив його в школу на руках, загорнувши у свою кирею (верхній одяг).
Вистава в сільській хаті-читальні, вперше побачена хлопчиком, так його захопила, що він сам взявся за перо і написав п’єсу. Це було наївне, дитяче писання, але то був і перший прояв природного таланту майбутнього письменника.
Після початкової сільської школи М. Стельмах навчався в школі колгоспної молоді й працював у полі, допомагав батькові теслярувати й стельмахувати. З 1928 року він працював бригадиром молодіжної бригади.
Нотатки на полях офіційної біографії Стельмаха
Талановиті діти здебільшого народжуються від великого кохання. Принаймні приклад Михайла Стельмаха чудово ілюструє це твердження. Його появі передувала напрочуд романтична історія зустрічі в одеській церкві робітника доків та служниці-сироти – це було кохання з першого погляду, і Панас Стельмах просив руки своєї обраниці Ганни у… її роботодавців-німців – адже ніяких ближчих претендентів на роль родичів не знайшлося…
Молода родина повернулася на батьківщину чоловіка – в Дяківці. Тут і народився Михайлик. Однак через деякий час довелося знову їхати до Одеси, й остаточне повернення до Дяківців відбулося тоді, коли малюкові виповнилося аж вісім років. Любов до Одеси Михайло Стельмах проніс через усе життя, проте своєю батьківщиною все-таки вважав це село.
І саме сюди, «до великої рідні», Стельмах часто приїздив у різні часи й періоди свого життя. Крім, так би мовити, «робочої частини» (адже в селі завжди є якась робота), ці візити передбачали столи в садочку або й просто скатертини на траві – й пісню! Адже Михайло Стельмах кохався в народних піснях. До речі, він був і дослідником-фольклористом – збирати народну творчість почав ще зі студентської лави, а під час учителювання разом зі своїми учнями підготував чотири збірники українських народних пісень, оформивши це візерунками традиційної вишивки… Міністерство освіти України 1935 року відзначило на виставці зазначені чотири зошити, вирішило заохотити молодого вчителя, а зошити перекочували в саме міністерство, в чийому архіві, за офіційною версією, перебувають і нині.
З часів подорожей Михайла Стельмаха Західною Україною, збереглося кілька його зшитків – він записував різні діалектизми, сюжети з життя, навіть замальовував різні екзотичні, як на подолянина, предмети побуту.
Він підніс рідне слово до високих вершин
Майбутній письменник вступив до Вінницького педагогічного технікуму, потім – до Вінницького педагогічного інституту (перший серед односельчан він здобув вищу освіту), після закінчення якого учителював у сільських школах Поділля і Полісся.
Перші поетичні публікації М. Стельмаха з’явилися в газетах і журналах у 1936 році. Велике значення для творчого зростання початківця мало знайомство з Максимом Рильським. Десь у другій половині тридцятих років відомий письменник Яків Качура одного разу привів до нього молоденького вчителя, «…що дуже мало говорив і весь час червонів». Максим Тадейович про це згадує так: «Він сором’язливо показав мені свої вірші, од яких так і повіяло свіжим і своєрідним талантом, а також великий зошит власноручних записів пісень – тексти з нотами. Я довідався, що вчитель той бере найдіяльнішу участь у громадському житті села і разом з тим устигає дуже багато читати. Зимою, в мороз, у метелицю, пішки за кілька десятків кілометрів ходив він із села до Києва в бібліотеку…».
У 1939 році Михайло Стельмах був призваний на військову службу. Наступного 1940-го його прийняли до Спілки письменників України, а в 1941 році вийшла у світ його перша збірка поезій «Добрий ранок», редактором якої був Андрій Малишко.
Та незабаром почалася війна.
Духом творчості пронизані твори
За роки війни вийшло кілька поетичних збірок М. Стельмаха: «За ясні зорі» (1942, Уфа), «Провесінь» (1942, Воронеж), «Украине вольной жить» (1944, Москва).
Перша прозова збірка письменника «Березовий сік» вийшла в Уфі в 1944 році. Вона відзначалася глибоким поетичним сприйманням дійсності, умінням цікаво, по-своєму самобутньо розповісти про бачене і пережите в роки війни.
Велика проза Михайла Стельмаха починається романом-хронікою «Велика рідня», яку письменник розпочав одразу після війни.
Кілька років у повоєнний час він працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору й етнографії, упорядковував збірки фольклору, писав наукові статті. Одна за одною виходять його поетичні книги: «Шляхи світання» (1948), «Жито сили набирається» (1954), «Поезії» (1958), «Мак цвіте» (1968).
Михайло Стельмах як людина з села вмів і орати, й сіяти, й косити… Більше того – він любив це робити й вважав працю хлібороба гідною. Село, зокрема подільське, стало основною темою творчості письменника. Його романи – це твори про українське село за піввікову історію: «На нашій землі» (1949), «Великі перелоги» (1951), «Кров людська – не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959).
У 60–80-х роках письменник виступив із правдивими, глибокопоетичними романами «Правда і кривда» (1961), «Дума про тебе» (1969), «Чотири броди» (1978), за який йому було присуджено звання лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.
Успішно працював М. Стельмах як драматург. Кращими творами української драматургії є його п’єси «Золота метелиця» (1955), «На Івана Купала» (1966), «Зачарований вітряк» (1967), «Кум королю» (1967).
Він створив низку кіносценаріїв за своїми однойменними романами.
Цілу бібліотечку складають книжечки Михайла Стельмаха для наймолодших читачів: «Жнива», «Колосок до колоска», «Живі огні», «Весна-весняночка» тощо. Заслуговує на увагу і казка про кмітливу дівчинку «Маленька Оленка».
Коли почалася війна
Михайло Стельмах пройшов її всю. Бойові побратими згадують, що він нічого не боявся – завжди рвався на передову. Після другого поранення Стельмаха могли комісувати, але він знайшов обхідний шлях повернення на фронт – уже не артилеристом, а як кореспондент газети 1-го Українського фронту «За честь Батьківщини». Письменник вважав війну катастрофою – адже серце «селянського сина» не може не стискатися при вигляді спалених хат.
Молодий і повносилий, талановитий літератор
Одержавши в 1961 р. Ленінську премію за трилогію «Хліб і сіль» (1959), «Кров людська – не водиця» (1957), «Велика рідня» (1949-1950), Михайло Панасович замислився про те, на що її використати. Тож вирішив… пожертвувати грошовий еквівалент премії на будівництво школи в рідних Дяківцях – бо діти вчилися у звичайних хатах…
Щоправда, грошей вистачило лише на фундамент, але справу було зрушено з місця – і за якихось два роки (в ті часи це майже світлова швидкість) школа постала! У кращі часи тут навчалося близько 600 учнів.
М. Стельмах з головою поринає в науку, в скарбницю людських знань. Йому мало того, що здобув у стінах школи, вишу; він хоче знати якомога більше. Один із біографів так відтворює цей період у житті майбутнього письменника: «Юнакові, сповненому буйної енергії, замало вчителювання. Влітку він працює на полі, на луках. Закоханий у природу, юнак жадібно всотує її таємниці. З часом він досконало вивчив життя птахів і комах, звірів, риб, трав і дерев. Усе це – не з книг вичитане, а пізнане з найбільшої книги – природи. Він вслухається у забарвлену чернігівськими діалектизмами розмову літинських селян, як до того вслухався в подільську говірку своїх земляків. Пізніше, коли він став письменником, вивчення народної творчості стало його професійним покликанням».
Більше того: Стельмах і працював дуже ретельно. Не брав ручки до рук, доки не продумував увесь текст від першої сторінки до останньої. Не дивно, що процес написання тривав кілька років. Причому кожне речення письменник прочитував уголос – вивіряв його звучання. Діти письменника згадують, що звикли засинати й прокидатися під його бурмотіння. Навіть уже видані твори він читав із червоним олівцем у руках.
У творах Михайла Панасовича дуже багато і поезії, й фольклору. Це помітно, навіть якщо перечитати самі назви його книг: «Казка про правду та кривду», «Поміж березами дівча іде», «Жито сили набирається», «Хліб і сіль», «Весна-весняночка»… У його прозі й драматургії використано лише у формі безпосередніх запозичень більше як 150 пісень, десятки казок і легенд, багато прислів’їв та приказок, народних голосінь тощо.
Кілька поколінь українців зачитувалися творами Михайла Стельмаха – вони видавалися мільйонними накладами. Не дивно, що листи з усіх куточків України знаменитий автор одержував мішками. Люди, не знайомі між собою, писали, що він розповів про їхнє життя, і дякували за це.
За видатні заслуги перед народом, перед українською літературою він удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, нагороджений найвищими державними нагородами в царині літератури. Михайло Панасович був депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань, академіком АН УРСР, членом Спілки письменників України.
Помер Михайло Стельмах 27 вересня 1983 року і похований у Києві.
Велика рідня
Обминувши луг, що вкрився міддю,
Слід до хати губиться в бору.
В хаті пахне парене обіддя,
Сік густий покрив кору.
На корі зі мною стельмах сивий,
Поруч шпиці віялом лягли.
Ми майструєм, щоб шляхи щасливі
Під колесами гули.
У роботі дні пливуть чудові,
І надвечір я іду щодня
В гомінкі бори соснові,
Де живе моя рідня.
Де живуть майстри хороші, чесні,
Вуглярі, і теслі, й дьогтярі.
Серед них мої проходять весни
І розмови до зорі.
Небагато літ прожив на світі
У краю лісів, озер і трав.
Там навчився я людей любити
І чудовий світ пізнав.
Може, тим без пісні я не можу
Працювати, жити навіть дня,
Що округ земля моя хороша,
А на ній – моя рідня!
У письменника була велика сім’я: дружина Леся Анатоліївна, сини Ярослав і Дмитро, дочка Марта. Син Ярослав пішов по стопах батька і став письменником-драматургом. Дружина і діти після смерті Михайла Панасовича брали участь у виданні його творів – виступали упорядниками видань та літератури про нього
Галина КРИЖАНIВСЬКА.
Фото: my-kiev.com