Cлово – це найтонший різець, здатний доторкнутися до найніжнішої рисочки людського характеру.Вміти користуватися ним – велике мистецтво.
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
На пологому березі блакитної річки сидить чарівна Фея. Її сукня зливається з соковитими травами, що простяглися ген далеко за обрій. Голова заквітчана віночком з польових маків та волошок, погляд лагідний, теплий. Уста, кольору стиглої вишні, приховують щиру усмішку, даровану всьому живому. Казкова Фея одну за одною нанизує дивні намистинки, неначе стиглі черешні, на таку тонку, але пружну і довгу нитку свого життя. Скільки їх у неї? І не злічити. На перший погляд – звичайнісінькі собі кришталики. Та варто доторкнутися до них, як відразу відчуваєш неймовірне тепло, що огортає тебе шелестом ніжного слова. Кожна намистинка вражає своєю неперевершеною красою та яскравим сяйвом. І ти не мружишся від того сяйва, а навпаки, широко відкривши очі, намагаєшся пізнати світ, його природну красу та глибинну народну мудрість, його потужну силу і, водночас, тендітну витонченість.
Хто вона – Фея?
Казковою Феєю в моїй уяві постала жінка, яку на початку літа ми щиросердно будемо вітати з днем народження. Йдеться про відому придністровську письменницю та поетесу Ларису Миколаївну Стойлову – звичайну жінку з незвичайним смаком і відчуттям сили слова. Я пізнала її через призму цікавих та щирих творів, які вийшли з-під її пера. Знайомимося далі.
У прекрасному місті Бендери 8 червня 1953 року на світ з’явилася дівчинка Лариса, дзвінкоголосе дитинство якої минуло в старовинному місті, стережуть яке старі мури сивої фортеці. Саме в мальовничих Бендерах зароджувалися перші порухи поетичної душі.
Чутлива до всього прекрасного, Лариса робить свої найперші спроби вилити власні почуття та емоції на папері за допомогою слова. Їй було тоді вісім. На допомогу прийшла вчителька, яка розгледіла в крихітці майбутню поетесу. Так на літературному небосхилі загорілася ще одна зірочка зі своїм щирим гаслом: «Ми – за мир!» Хто знає Ларису Миколаївну вже давно, стверджують, що чотири рядочки її першого вірша стали для неї життєвим кредо. І це дійсно так, бо крізь рядки її творів завжди проростають зерна життєдайної сили та відродження.
Шкільні роки Лариси пролетіли в Бендерській школі № 2. Продовженням освіти стало навчання в Кишинівському державному інституті мистецтв ім. Музическу. Факультет обрала за покликом серця – культурнопросвітницький, де могла сповна реалізувати себе, як людина творчого складу.
Активна, з невимовною жагою до дії, до життя, Лариса Миколаївна після закінчення інституту працювала в царині культури, освіти та журналістики. Писати не полишала, бо завжди було що сказати й чим поділитися. З новою силою творчий доробок став поповнюватися під час роботи в галузі журналістики. Розмова з читачем завжди наштовхувала на різні думки, які згодом виливалися в поетичні чи прозові рядки.
З початком нового століття зросла популярність поетеси. У 2003 році Лариса Стойлова стала членом Дністровського літературного об’єднання «Парус». Тріумфом цього ж року була й участь у республіканському конкурсі «Поэт ликующего мая», на якому Лариса Миколаївна з легкістю здобула Гран-прі. Окрилена успіхом, поетеса уклала збірку віршів під назвою «Літера», що вийшла у світ 2004 року. Згодом відбувся ще один конкурс, присвячений 20-річчю ПМР, і знову перемога – перша премія в розділі «Література».
Плідна робота тривала. Народжувалися все нові й нові твори: «Ніч» 2014 р., «Це дитяче відчуття свободи» 2016 р., «До 75-річчя Перемоги» 2020 р., «Кохай мене одну!» 2020 р., «Вечір» 2020 р., «Серпень» 2020 р., «Назустріч Новому 2021 року» 2020 р., «Різдво» 2021 р., «Щастя – це просто» 2021 р., «Відкривай у собі красу» 2022 р. тощо.
Чого тільки не буває на білому світі
Творча діяльність Лариси Стойлової різнопланова і багатогранна. В її доробку — дитячі казки та філософські роздуми, багатоголосі п’єси та монологічні розповіді, ліричні вірші про кохання та громадянська лірика. Вражають художньою довершеністю її прозові твори, написані простою, доступною мовою, які несуть розуміння життєвої істини.
Картина одвічної боротьби добра і зла розкривається перед дитячими очима, які читають казку «Фея», де в образах двох братів постають ці дві людські сили. Хто ж із них сильніший? Хто переможе? На чиєму боці буде правда? А як воно в реальному житті? Саме на ці запитання шукають відповіді маленькі читачі. Звичайно, кожен із них хоче, щоб перемога була за блакитнооким братом, щоб люди жили в мирі, спокої, щоб всюди розливався веселий сміх і лунала прекрасна музика, – тоді кожен із нас зможе почути пісню, яку співає молодший із братів «…про те, як народжується мрія, як виростають у неї міцні крила і вона летить назустріч вітру», назустріч щасливому дню, назустріч незвіданому.
Ось так невимушено Лариса Миколаївна розказує своїм, ще зовсім юним, читачам про мрію, яка повинна бути в кожного.
Письменниця закладає ще й інші засади людських цінностей. «Дружніше, веселіше, не вішайте носа! Скоро ми створимо диво!» – каже вона, налаштовуючи нас на дружні стосунки, які долають будь-які перешкоди. А звернувшись до маленьких читачів фразою чарівника «…не обов’язково хвалитися своїми чарівними здібностями!», вона засуджує прояви хвалькуватості та гордовитості. Погано стає й від того, що поряд можуть бути люди, які думають, що «…в інших місцях і сонце яскравіше, і життя веселіше, і люди добріші». Прикро, що вони не розуміють простої істини – все в наших руках.
Саме про це так вдало написаний Ларисою Стойловою образ маленької Агнії. Дівчинка змогла великодушно пробачити образи нерозумним ровесникам і побороти бажання похвалитися чарівною паличкою. Їй вдалося, попри всі негаразди, знайти собі друзів та розгадати слова чарівника. Агнія зрозуміла, який «бур’ян» мусить полоти щодня, і попросила свою чарівну паличку тільки про одне: «Мила, зроби так, щоб образа, заздрість і злість не вкрали моє серце!»
Ось так із природною легкістю Лариса Миколаївна взяла своїх читачів за руку та повела на різнобарвну веселку, де відкривається панорама чарівних місць, в яких не знайдеш жодного зарослого бур’яном пустища, а біля гарних сучасних будинків сидять на лавочках бабусі і, зітхаючи, дивуються: «Чого тільки не буває на білому світі!»
Стільки надій на краще
Від однієї казки линемо до іншої – передноворічної. Її й дорослим варто було б почитати. Інколи, з головою занурившись у життєві перипетії, ми забуваємо, чи не хочемо усвідомлювати, що поряд з нами живуть ті, хто часом потребує підтримки, вчасно підставленого плеча, теплого слова, щирого погляду, ласкавої посмішки. Життя настільки стало жорстоким, що нищівно випалює в наших серцях усі морально-етичні норми та духовні принципи.
Більшість із нас стали приховувати десь у глибинах своєї душі ще так недавно до болю знайомі добро і щирість, чуйність і взаєморозуміння, людяність і порядність. Для одних – це не модно, для інших – це прояви слабкості, які не дають можливості росту: кар’єрного, матеріального. То де ж та пресловута духовність? Як може рости й процвітати «неживе»?!
Можливо, краще все ж таки повернутися в казку: стати чарівниками, творити щось добре, допомогти, бодай, одній людині, яка чекає саме на тебе, на твою допомогу. Такі думки й емоції викликає оповідання Лариси Стойлової «Одного разу під Новий рік».
На перший погляд, здається, нічого незвичайного – розповідається про молодого чоловіка, який ніяк не міг знайти собі роботу до душі. Льовка, головний герой, був «наївним генієм», якому важко було вжитися в тому чи іншому колективі. Де б він не працював, його постійно звільняли. Мати, з якою він проживав на той час, уже й не знала, що робити. Одного разу їй вдалося влаштувати свого «ерудита» на роботу в школу, де ним опікувався весь жіночий колектив. Для дітей Льовка став «ходячою енциклопедією», яка з часом захопила всіх у свій полон: «Його вихованці перемагали на всіх олімпіадах і ставали гордістю школи». Однак і тут стався випадок, який, на думку головного героя, мав би знову закінчитися його звільненням, але сталося навпаки.
Діло було перед Новим роком. Льовці дали роль Діда Мороза, а Снігуронькою стала бібліотекарка «Олена Прекрасна» (так дівчину називали за її великі голубі очі). Відповідальність була велика, бо на святі мав бути сам міністр освіти. Проте зимова негода внесла свої корективи: свято затримувалося, бо гість не зміг приїхати вчасно. Льовка сидів в актовому залі з «Оленою Прекрасною» та слухав її сумну історію про молодшого братика, який напередодні новорічного свята потрапив у лікарню, а йому так хотілося розказати віршик справжньому Діду Морозу. «I тут в голові нашого Льовки сяйнула думка: «Столичні гості прибудуть не скоро – дорогу замело, а лікарня за два кроки!» Він непомітно вийшов із залу, промайнув повз ворота школи й розчинився в густій поволоці лапатого снігу», – розповідає автор.
Льовка прийшов додому, без роздумів згріб усі солодощі в мішок і помчав до малюка, щоб втілити його мрію в життя. З’ясувалося, що таких дітлахів у лікарняному відділені було багато, а час линув неймовірно швидко. Коли всі розваги скінчилися, наш Дід Мороз згадав про свято в школі, та було вже пізно. Льовка повернувся додому з розумінням, що завтра його знову звільнять з роботи.
Щире бажання розрадити маленького хлопчика напередодні новорічних свят обернулося для нашого героя подякою від головного лікаря, для учнівського колективу – комп’ютерним класом від міністра освіти, та й братик «Олени Прекрасної» пішов на поправку.
Отак, здавалося б, ніякого героїзму, ніякого супер вчинку немає, а скільки позитиву, скільки радості для малечі, скільки надій на краще!
Відкривай у собі красу
Людяність, любов до ближнього, до всього прекрасного, до праці, почуття кохання, родинні зв’язки, спадкоємність поколінь – усе це об’єднує в єдине ціле твори Лариси Стойлової. Вона є гідним нащадком тих поколінь, які надавали перевагу духовним цінностям, вбачали майбутнє в чистоті людської душі, а не в матеріальних статках.
Людям, які пережили лихоліття війни та знають ціну життя, великим переможцям, ветеранам Великої Вітчизняної війни, своїм землякам присвячує Лариса Миколаївна оповідання «Останнє свято». Читати його досить важко. Щемить у серці від розуміння того, що головний герой, похилого віку чоловік, швидше всього піде з життя. За його, на сьогодні, худорлявими плечима – ціла історія. Історія не тільки його – історія роду й народу. Скільки таких «старих» з вицвілими очима, але з гарячим серцем живе серед нас. Скільки їх, кволих тілом, але сильних духом, готових ділитися з нами життєвою мудрістю та досвідом. Скільки їх, закоханих у життя та працю, дарують нам можливість впевнено йти в завтрашній день.
Петро Григорович – ветеран війни, фронтовик. Не один раз ризикував він на полі бою – втратив руку. Не один раз ризикував і в мирний час – протистояв черствим чиновникам. Він жив по совісті, жив по правді. Будучи інвалідом, спромігся виростити такий виноград, що «…захоплював усіх місцевих виноробів. Вони-то знали, скільки кропіткої праці та справжньої любові віддано цьому винограднику».
Людина, сильна духом, господар своєї землі – ось образ, який хотіла розкрити нам письменниця. Саме такі люди оточують Ларису Миколаївну, саме таких вона хоче бачити в майбутньому. Тому й пише… Пише для нащадків, пише для тих, хто житиме й творитиме після нас.
Хай щастить у творчості й у житті
Шановна Ларисо Миколаївно! Бажаємо Вам міцного здоров’я, безмежного щастя і творчих успіхів. Нехай кожен день дарує Вам позитивні емоції та насолоду життя, а кожна мить буде доброю і чарівною, нехай любов близьких і теплота рідних сердець допомагають творити.
Дякуємо Вам за дивовижний світ слова, який створюєте для нас, читачів, відкриваючи перед нами картини прекрасного. Рядочки Вашої поезії та прози спонукають думати й завжди викликають живі емоції. Між цих рядків неодноразово знаходиш відповіді на життєві питання.
Пишіть для нас, для нащадків. Нехай Муза літератури та поезії веде Вас до вершини письменницького успіху та слави. Нехай з Вами поряд ідуть натхнення та бажання творити, а рядки лягають на папір легко і невимушено. Нехай Ваші твори завжди знаходять небайдужий відгук у серцях численних читачів. Хай Вам щастить у творчості й у житті!
Оксана IВАСIВА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.
Фото автора.