Професія лікаря – одна з найдавніших і життєво важливих для суспільства, вимагає від фахівця повної самовіддачі. Хвороби атакують людей у будь-який час, тож необхідно бути завжди готовим протистояти їм.
Тому лікар, де б він не був і чим би не займався, завжди відгукнеться на заклик про допомогу. Напружені, сповнені драматизму поєдинки з хворобами, радість перемоги й гіркота невдачі – це будні медика. Жити в такому режимі й не втрачати співчуття до чужого болю, залишатися чуйним до біди незнайомих людей, можуть лише ті, хто не помилився з вибором професії.
Безпомилковий вибір життєвого шляху
Для Анатолія Шпеко дорога в медицину була накреслена зарані. Маючи перед очима материнський приклад багатолітньої турботи про здоров’я навколишніх людей, він, мабуть, і не міг обрати інший життєвий шлях. Вікторія Карлівна пройшла фронтовими дорогами з евакогоспіталем і заслужила за порятунок поранених бійців орден Вітчизняної війни. Вона і в мирному житті залишалася жінкою героїчною: завідувала однією з лікарняних ділянок на Чернігівщині, справлялася з усіма хворобами, з якими приходили селяни, приймала пологи, організовувала санітарно-просвітницьку роботу. День за днем, і з року в рік.
Іще школярем син допомагав їй робити перев’язки, виконував інші посильні доручення. Закінчивши школу, вступив у медичне училище. Там Анатолій зрозумів: середньої спеціальної освіти йому не вистачає. Бажання знати й уміти більше, ніж фельдшер, за літні місяці, що працював після училища в кардіологічній бригаді швидкої допомоги, тільки зміцнилося: і от він знову студент. Цього разу – Полтавського медичного інституту.
«Починаючи з третього курсу, ми вже постійно чергували в лікарні, допомагали своїм викладачам у лікарській роботі. Потрапляли й на операції. Тоді-то і стало зрозуміло, що найближче мені «рукодільні» дисципліни», – пригадує Анатолій Петрович, як зробив вибір на користь хірургії (з грецької мови слово перекладається саме як «ручна робота»). Інтернатура в Чернігівській обласній лікарні лише підкріпила його впевненість. Нині вже 40 років
А. П. Шпеко протистоїть хворобам на одному з передових рубежів – біля операційного столу.
Гіркий досвід військової хірургії
Причиною переїзду з крупного обласного центру до нашого тихого краю стало кохання. На курсах підвищення кваліфікації в столиці Української РСР молодий хірург зустрів Тетяну Могилевську, молодого педіатра з Молдавії, і зрозумів – це доля. Він не помилився, бо відтоді вони завжди разом: і на роботі – в Кам’янській центральній районній лікарні, вдома і на відпочинку.
Утім, тихим край, де вирішили вити родинне гніздечко молоді Анатолій і Тетяна, був недовго. Настав 1989 рік. У Радянському Союзі вже почалися відцентрові процеси, у республіках, зокрема МРСР, підігрівалися націоналістичні настрої. Незабаром питання мови розділило на дві частини спочатку суспільство, а потім і всю Молдавію. Коли кишинівська влада (замість того, щоб прислухатися до вимог жителів, які виступили на захист своїх прав) почала силою зброї наводити на Лівобережжі Дністра новий лад, Анатолій Петрович одним із перших вирішив поїхати в Дубоссари, щоб допомогти колегам рятувати від смерті поранених ополченців і мирних мешканців.
«Госпіталь був розгорнутий на базі якогось санаторію. Ми приїхали з Кам’янки згуртованою бригадою: два хірурги та два анестезіологи – Олександр Лембас, Ананій Подопригора і Володимир Тампей, – згадує Анатолій Шпеко. – У п’ятницю стали до столів у пристосованій операційній і три дні не виходили з неї. Дубоссари були під інтенсивним обстрілом. Поранених іноді привозили вантажівками. Часом і не лише з бойових позицій… Довше ніж тиждень у таких обставинах витримати було неможливо, тому операційні бригади щоразу мінялися. Ми з колегами поверталися в Кам’янку, а нам на зміну поспішали інші хірурги, травматологи, реаніматологи».
Ризикуючи власним життям (госпіталь, як і все довкола, перебував під ворожим обстрілом), медики рятували життя дубоссарців і тих придністровців, які добровольцями тримали оборону на цьому важливому плацдармі. Саме тоді багато наших лікарів здобули гіркий, але вкрай важливий досвід військової хірургії. З-під обстрілів привозили людей із травмами від розривів мін, з осколковими та кульовими пораненнями, зокрема й вельми важкими: в грудну клітину та черевну порожнину. Складні операції, ампутації траплялися часто одна за одною. Крім того, потрібно було виходжувати дивом врятованих пацієнтів. Мобілізуючи всі сили організму, медики з цією тяжкою ношею достойно справилися.
Доблесна праця ради розвитку країни
Важким випробуванням 1990-ті були для Придністров’я не тільки через військовий конфлікт. Після розпаду СРСР обірвалися всі народно-господарські зв’язки між колишніми союзними республіками. Перервалося централізоване постачання, а налагодити нові шляхи взаємодії через нашу невизнаність удалося не відразу. Дефіцитом стало все, що не виробляла молода республіка, зокрема й медикаменти. У лікарнях не було практично нічого, навіть елементарних ліків і перев’язувальних засобів. Грошей, щоб придбати необхідне за кордоном, теж не було: невизнаний придністровський рубель нікого не цікавив як платіжний засіб.
Республіка вижила тільки тому, що була всенародною справою. Господарники з різних галузей уболівали за неї душею, прагнули не тільки утримати на плаву виробництво, а й підтримували соціальну сферу. Колгоспи та підприємства передавали керівництву Кам’янської ЦРЛ свою продукцію, яку обмінювали на все те, що потрібне для забезпечення хоч би термінової меддопомоги населенню. Анатолій Шпеко, як і деякі інші співробітники лікарні, задіяв тоді всі особисті зв’язки, їздив до колег у Росію та Україну і привозив звідти коштовні вантажі – медикаменти, необхідні для лікування хворих. Робив він це тому, що інакше ніяк не можливо було організувати медичну допомогу землякам.
Відтоді й республіка, і придністровці подолали довгий складний шлях. Відродилися зовнішньоекономічні зв’язки, налагодилися виробничі процеси, держава взяла курс на вдосконалення соціальної сфери. У становлення та розвиток ПМР зробили свій внесок люди найрізноманітніших професій. Поміж них і Анатолій Шпеко – захисник Придністров’я, заслужений лікар ПМР, удостоєний за багатолітню добросовісну працю й активну громадянську позицію ордена «Трудова слава».
«Уже п’ять років Анатолій Петрович поєднує хірургічну діяльність з адміністративною роботою. Його кращі риси – величезна база теоретичних знань і практичних навиків, висока працездатність і оптимізм, принциповість і чесність, – так характеризує свого заступника з медичної частини головний лікар Кам’янської ЦРЛ Олег Бирка. – Як хірург Анатолій Петрович досконало володіє навиками діагностики, успішно проводить найскладніші операції. Молодим фахівцям, що приходять на роботу в Кам’янську центральну районну лікарню, досвідчений наставник щедро передає свій багатий професійний до-свід. Талановитий керівник, Анатолій Петрович успішно справляється з організацією охорони здоров’я населен-
ня. Завдяки його високій професійній майстерності, медична допомога жителям Кам’янщини надається своєчасно та якісно. Про таких, як Анатолій Шпеко, в народі кажуть: «Людина на своєму місці». І ставляться до них шанобливо, з глибокою повагою»
Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора.