Навесні, ще на Великдень, я вирішив обов’язково пересадити восени виноградний кущ сорту королівська перлина. Гілля лози біля хвіртки в кінці городу потворно лягло на тин і майже до половини затінювалося кроною старого шафрану. Сумно було дивитись, як гинув прекрасний європейський сорт, невдало, похапцем висаджений мною років п’ять тому.
У жовтні, викроївши тиждень відпустки з безпросвітної міської метушні, приїхав я в рідне село.
Завершувалося бабине літо, ті його останні чарівні дні, коли на світанку незвично холоднувато і безмовно, коли рано-вранці колисковою тишею молочне марево туману спочатку стелиться до землі шаруватим пуховим саваном, а потім, заколисане сонцем, яке зненацька виглянуло, поспішає розсипатися всюди льодяною сріблястою росою. Трохи пізніше підігріта сонячними променями роса непомітно розтає в небі, щоб до полудня обернутися в легкі пухнасті хмаринки. Кожна наступна хвилина обдаровує землю теплом. Минуло зовсім небагато часу, а сонце вже зі всієї сили зігріває ріллю, смарагдові ковдри озимих, підсушує зіпріле за ніч листя в лісах і садках, поспішає «зарум’янити» оливковим глянцем степові шляхи, путівці й стежинки.
Опівдні промені його майже по-літньому пестять землю. Повітря навколо стає кришталево чистим, а небесна височінь здається бездонною. Умиротворена тиша вкриває всі доступні оку простори. Навіть ненавмисний звук: чи то дзвінкий удар молотка об кувалду, чи то пташиний посвист, чи то мукання теляти на вигоні – чути далеко-далеко за багато кілометрів.
В один із таких золототканих ранків, «озброєний» штиковою лопатою, почав я розкопувати землю навколо злощасного куща. Робота ладилася – чи багато розуму потрібно для роботи лопатою?! Непомітно азарт охопив мене цілком: за півтори години я заглибив яму не менш ніж на півметра. Захоплений, я ледь не випустив із рук свого інструменту, почувши чийсь голос.
– Добридень! – привітала мене жінка. Я озирнувся. «Так і знав…», – ледь не вирвалося в мене. Хороший настрій як вітром здуло, та що тут було робити – збоку, позад мене, стояла сусідка бабка Горпина – міцна сухорлява стара з породи тих, що живуть до ста і помирають не в ліжку, а на ходу (у всякому разі такого висновку дійшов я вже давно). Мені зовсім не хотілося витрачати час на розмову зі старою і, буркнувши у відповідь щось схоже на привітання, я ще жвавіше запрацював лопатою, втішаючись надією, що Горпина зрозуміє все сама і, не затримуючись, піде далі. Мені було не до старої, окрім того не полюбляв я навмисне цікавих, коли працював наодинці. Та баба Горпина і не збиралася йти, а я, на превеликий жаль, остаточно зрозумів, що вона має намір дати мені якусь пораду. Так воно і вийшло. Потоптавшись якусь мить поряд, вона обережно нахилила до ями голову в білій ситцевій хустині й промовила спокійно:
– Прудкість тут недоцільна, сусіде. Не поспішав би ти, бо завдаси шкоди корінню!
Не припиняючи працювати, я з неприхованою досадою глянув на стару, але при цьому мені стало чомусь соромно за себе. На довгуватому загорілому обличчі бабки Горпини не було і тіні зневаги, зате легко вгадувалася занепокоєність та заклопотаність. Вона присіла і, простягнувши праву руку до ями, наче досвідчений садівник, порадила:
– Головне – коріння поглибше захопити потрібно. Не менше метра відкопати.
– Навіщо ж так глибоко? – не здавався я, розпалений роботою і все ще незадоволений її повчальним втручанням.
– А для того, милий хлопче, щоб не всохло воно або ж знову прищепою не стало. Довжини в ньому вже достатньо буде. «На вигляд малий та вглиб молодецький», – говорили в давнину.
Наче для підтвердження сказаного, вона примружила очі, зо два рази кивнула головою і, стуливши під фартухом руки, попрямувала у свій малинник набрати в поділ зжатої напередодні косиці (Горпина тримала в клітках за хатою кроликів. Про це я знав ще з минулого року).
«І звідки вона може знати про довжину коріння?» – не міг я ніяк втямити. Довго ще після цього збентежено розмірковуючи, та все ж мимоволі дотримуючись порад старої Горпини, працював я лопатою. Згодом я почав опускатися на коліна й обережно вигрібати долонями з-під пругких бурих жил спочатку крихкий чорнозем, а потім вже і суглинок. І ось нарешті я досяг бажаного результату. Головне коріння знизу в глибині помітно потоншало, і я обережно, без особливих зусиль, витяг його однією рукою. Найбільш важка і незручна робота була виконана.
Розпечений, я відчував солодку знемогу. Піт струмками стікав по обличчю, пощипував повіки і злегка заливав очі. Долоні рук вкрилися шорсткою земляною кіркою, у волоссі застрягли грудочки глини. Та, попри все це, я відчував несказанне задоволення. Залишалося перенести кущ до арки за хатою, де заздалегідь було приготовлене мною місце під пересадку.
Яким же було моє здивування, коли з відром, доверху наповненим бутовим щебенем, біля ями на мене вже чекала все та ж бабка Горпина.
– Навіщо вам це каміння? – запитав я насторожено.
– Мені воно ні до чого, а от лозі під коріння саме те! – відповіла стара Горпина і несподівано висипала в яму весь щебінь.
– Ви це навіщо сваволите?! – сторопів я, а про себе подумав: «Смілива бабуся!»
– А для того, милий хлопче, щоб прийнялося добре і родило щедро. Та й не сваволю я зовсім. Де вже мені, старій, сваволити. Ти, миленький, не сумнівайся, – вона допитливо глянула в мої трохи розгублені очі, й уже по-доброму додала:
– Побачиш, як навесні залиствиться.
– Прямо так і залиствиться? – з недовірою перепитав я. – Скажете ще, що кошик грон наріжу.
– І врожай буде, не кошик, – звісно, але буде, ось щоб я з цього місця не зійшла! – перехрестилася бабка Горпина.
– Усе-то ви знаєте, – зазначив я із сумнівом.
– Що ж тут особливого знати? Робити тільки правильно треба, – відповіла бабка Горпина просто.
Поки я розмірковував над її бентежливим «миленький», вона пірнула руками під поділ фартуха і виштовхнула з невидимої мені кишені на каміння мало не цілу кварту насіння вівса. Я лише розвів руками. Заперечувати або ж запитувати про щось не було сенсу.
Я взяв до рук лопату й мовчки почав засипати коріння землею.
Так і простояла біля мене бабка Горпина, притримуючи королівську перлину та зрідка посміхаючись мені вицвілими від часу, але ще живими очима. Коли я щедро полив та утрамбував навколо лози землю, вона примружила очі, тричі перехрестилась і прошепотіла про себе невідому мені молитву.
– Батько мій, Федір Іванович, царствіє йому небесне, завжди так лозу висаджував і пересаджував. Гарний у нас у Піщанці виноград ріс. Деякі грона на окремих сортах по три фунти ваги набирали.
Вона зітхнула, ще раз глянула на мене і, добре знаючи моє захоплення «тихим полюванням», наче ненавмисне додала:
– А в діброві, мабуть, опеньки пішли.
Знала бабка Горпина, чим мене зачепити. Ось тільки від’їжджати мені треба було наступного ранку, а до вечора не так уже й багато часу залишалось.
«Не біда, прогуляюсь», – вирішив я про себе.
Півгодини потому я вже крокував польовою дорогою крізь густий частокіл визрілих соняшників у напрямку до діброви. З правого боку поля соняшник був зібраний комбайном, і обідрані стебла де-не-де наче після бурелому нахилилися до землі. Зліва, серед почорнілих, набитих зерном «капелюхів», господарювали жваві зграйки горобців. Тут ще очікувалося збирання. Подекуди на узбіччях дороги жовтіли злежані оберемки соломи, загублені, мабуть, з кінних возів. Полуденне сонце щедро зігрівало землю теплом і здавалося мені таким величаво-самітнім, яким буває воно лише перед настанням холодів. Ставало жарко. У небі не було жодної хмаринки, лише високо-високо над головою ширяв у безмежній тиші самотній яструб.
Незабаром я опинився біля чагарників терену, що «обгороджували» діброву по-всьому її периметру, а коли продерся крізь колючі кущі й вийшов на галявину до давнього знайомого – старого дуба, був вражений первозданною тишею. З висоти, крізь гілля та листя велетенського дерева просто в очі спадали тисячі пучків сонячного світла. Здавалося, що крона дуба, начебто чарівне сито, ледь ворушачись, просіювала його на землю. Частина листя вже розпрощалася з гіллям і густо встелила прим’яту поруділу траву. Уся осіння палітра кольорів, від криваво-червоного до ніжно-помаранчевого, змішалася в тому листі. Терпкий гіркуватий запах наповнював повітря. І, коли я пішов далі по цьому палахкотливому помаранчевому килимі, він стривожено-тріскуче заголосив під ногами, наче хотів попередити всіх мешканців діброви про незваного гостя.
Далі за галявиною ліс стрімко скочувався до виярка в низині. Я добре знав ці місця, знав усі найближчі вирубки червоного дуба, де після жовтневих обложних дощів завжди можна було назбирати грибів. Одна з вирубок ховалася неподалік – за виярком на протилежному боці. За браком часу я вирішив прямувати саме туди, а заодно по дорозі провідати старе джерело на межі між лісом і виярком. Так і сталося. Коли я підійшов до лісової криниці, очі відразу «впіймали» нещодавню присутність тут людини: усе було з любов’ю облаштовано й доведено до ладу. Диковинними сходинами спускалися до джерела три довгуваті камені-валуни. З усіх боків джерело було обнесене щільним тином. Невідомі умільці залишили в ньому лише вузький лаз для проходу людини. За огорожею, на півметра від землі встановлений липовий жолоб, по якому безперервно витікала з джерела вода і з якого могли напитися води дикі тварини. Усередині загорожі на ввіткнутій у землю рогатині висів на гачку металевий кухоль. Від усвідомлення того, що люди не залишали без догляду це лісове диво, було приємно.
Угамувавши спрагу кухлем льодяної кришталево-чистої води, я присів на камені-сходинці. Крізь товщу води крихітного плеса було добре видно, як у тому місці, де з-під землі било джерело, безупинно підіймалися на поверхню й відразу ж опадали піщані хмаринки. Причому джерельний пісок осідав навкруги не рівним пагорбком, а зімкнутими в асиметричні кола вихлястими терасами. Здавалося, що тут пробивався на поверхню відгук могутнього животворного пульсу, і вода, начебто невичерпна кров землі, витікала назовні стрімким веселим потоком.
Перепочивши, я залишив лісове джерело і попрямував до виярка. Що нижче я спускався, то темніше ставало навколо. Від великої кількості вологи та браку світла дерева тут росли густіше, тісно сплітаючи крони за кілька метрів від землі. Це були переважно довгостовбурні в’язи. Під деревами майже не росла трава і кущі. Чоботи застрягали в землю, вкриту листям. Стійкий запах прілого листя насичував повітря. Довго кружляв я між деревами, але так жодного гриба і не знайшов. Нарешті крізь сутінки я розгледів цілу галявину старих-престарих довгоногих парасольок, збирати які я ні в якому разі не став би. Минувши виярок, я відразу опинився на довгоочікуваній вирубці. Та з опеньками мені не пощастило: чорні, наполовину трухляві пні колись могутніх червоних дубів, з яких люди навчилися робити різноманітні необхідні в господарстві предмети, меблі й паркет, діжки для зберігання вина, овочів та фруктів, грибним достатком мене не втішили. Усього лише з двох непоказних пеньків зібрав я зо три жмені зовсім ще дрібних опеньків. Зате на зворотному шляху мені пощастило зрізати три криваві печіночниці. Кожен гриб – розміром з офіцерський кашкет, причому один екземпляр я зняв прямо з живого стовбура крислатого дуба на висоті двох метрів.
Додому я повертався задоволений. Сонце сідало за обрій. Листяне сито дубових крон, як і раніше, просіювало сонячні промені на землю. Лише тепер пучки світла не так палахкотіли в листі, як в обідню пору. Помаранчеві фарби лісу потихшали й заспокоїлись, готуючись до довгої осінньої ночі. Хвилина-друга – і сонце остаточно піде за край землі, розфарбувавши чверть неба чарівними кольорами недовгої вечірньої зорі.
Підходячи до хвіртки, я приймаю рішення подарувати гриби бабі Горпині. Усе ж таки добре мати добру й дотепну сусіду, нехай навіть стареньку бабусю в літах.
Віктор СОСНОВСЬКИЙ.