Я у веселки попрошу розмаю,
В землі я сили й мужності візьму,
А пісню перейму у водограю —
І на папір перенесу красу.
Я в цій красі, мов ластівка, купаюсь.
Ласкають душу маки польові…
О краю мій! З тобою я зливаюсь
Й співаю оду рідній стороні.
Оксана ІВАСІВА.
Син придністровської землі.
О земле, багатодітна матір! Скільки зростила ти гідних синів і доньок. Скільки ти викохала їх у безкрайніх полях і квітучих травах, приголубила синьою блакиттю бездонного неба, обігріла лагідним промінням золотого сонця, наповнила цілющими водами життєдайних джерел та закохала в себе ніжним весняним щебетом чарівної пташки. Хіба можна тебе не любити? Тебе, яка манить мальовничими краєвидами лісів та соковитих левад, широкими плесами повноводих рік і тендітними гірськими потічками. Тебе, яка дарує щастя життя і напуває силою надії та віри, яка дарує крила, щоб летіти.
У письменницькому колі є таке поняття «почвенники». Так творці художнього слова називають своїх колег, які закохані в рідну матінку-землю. Таких письменників тисячі. Красу рідної землі оспівували у своїх творах Ф. Достоєвський, Т. Шевченко, П. Мирний, Л. Українка, О. Довженко, В. Шукшин, М. Рильський, П. Тичина та багато інших.
Можливо, не досяг такого визнання і світової слави герой нашої розповіді, та для нас, придністровців, це приклад людини, яка безмежно була закохана у свій рідний край і свій народ. «Влітку, в досвітню пору, я часто вирушаю на околиці рідного села. В цей час навколо розливається дрімотна тиша. Дерева ще сплять. Відпочиває широке пшеничне поле. Я стою один, милуючись дивовижною красою свого краю. Обіймаю матінку-землю поглядом і відчуваю з нею кровну спорідненість. Звідси прослалася моя доріжка у великий світ, тут для мене посіяне насіння добра і щастя…» Так ніжно і трепетно написав про свою рідну Незавертайлівку, де народився і виріс, де вперше закохався і відчув красу навколишнього світу, де жив і працював на благо свого народу, Петро Хрисанфович Данич – придністровський письменник, ветеран Великої Вітчизняної війни, учитель початкових класів і географії, засновник історико-краєзнавчого музею.
Солдат Батьківщини.
Пуповиною приріс Петро Данич до рідної землі, до благодатного краю – до свого села. Та жорстока війна кривавими ножицями перерізала її, коли в літньому небі над Незавертайлівкою з’явилися чорні коршуни – фашистські літаки. Бомбардування спровокувало пожежу на пшеничному лану, і випускники восьмирічної школи, які ще за кілька хвилин планували вирушити в похід, ризикуючи власним життям, заходилися боротися з полум’ям. Серед тих відважних був і Петро Данич. Уже в 1944 році зовсім юний Петро зі своїми земляками у складі 394-ї Криворізької Червонопрапорної дивізії зі зброєю в руках пішов визволяти рідну землю від фашистської нечисті. «От і мені довелося вкусити солдатської долі та пройти від рідної Незавертайлівки до самої Перемоги», – говорив Петро Хрисанфович, згадуючи свій фронтовий шлях, який стелився звивистою курною стежкою через Молдавію, Румунію, Болгарію, Угорщину та Югославію. Ця солдатська доля видалася нелегкою.
Одного разу під час бою поряд із Даничем розірвалася бомба. «Мене повністю накрило землею. На поверхні залишилася тільки одна права рука. Відкопав мене лейтенант Лудін і переправив на лівий берег Дністра», – згадував Петро Хрисанфович. Опритомнів сержант Данич тільки через два дні. Медсестра, яка доглядала за пораненим Петром, сказала: «Юначе, ти будеш жити». Ці слова здивували Данича: «А чому я не повинен вижити?!»
І він вижив. Вижив, щоб розповісти про таких, як він, опалених війною, але сильних духом воїнів. «Це сталося 15 лютого 1945 року на території однієї зі звільнених європейських країн. У землянці сиділо четверо: молдаванин Данич, росіянин Костомаров, українець Пащенко, грузин Бокрадзе. Співали пісні про мирне життя, про любов. Раптом Костомаров дістав із кишені гімнастерки хустинку, а в ній пригорща землі й насіння польових маків. Солдат пояснив, якщо він загине, – поряд із ним буде рідна земля і квіти. Коли Петро Данич дивився на цю пригорщу землі, бачив своє рідне село, матір, свою першу вчительку…»
Сотню, а може й більше, ось таких розповідей-бувальщин написав письменник-фронтовик про своїх побратимів, які мужньо боролися з ворогом, йдучи до Перемоги. І в роки війни, і в повоєнний час з-під пера письменника виходили повісті й оповідання, серед яких відомі нам «Обід», «Батьківський наказ», «Солдатська доріжка», «Перший день Перемоги».
Так, і була Перемога. І були нагороди: орден Вітчизняної війни II ступеня й 14 медалей. Однак найбільшою нагородою було життя: «…Кохана, ти чуєш мене?! Я залишився жити! Скоро повернуся! Чекай мене на залізничній станції!… Ні, браток, не вірю, що це я залишився жити».
«Ось заберу найдорожче…».
Мирне небо, кохання, сім’я. Зі своєю дружиною, Марією Іванівною, Петро Хрисанфович прожив довге і щасливе життя. Як кажуть у народі: «Жили душа в душу». Хоча всяко бувало… Проте, знав наш герой один секрет. Знав, і нам розказав, чому потрібно цінувати сімейні взаємини. Відповідь криється в легенді «Квітка життя», прочитавши яку, розумієш, що тільки в коханні можливе прекрасне сьогодення і щасливе майбутнє.
Ця розповідь малює в нашій уяві двох закоханих: чорнобриву красуню Лєнуцу та прекрасного легеня Василя. Перші роки подружнього життя молоді перебували в полоні шаленого кохання. Та, на жаль, із часом їхня любов почала стиратися, припадати пилом буденності. Причиною сварок могло бути що завгодно: то Василеві здавалося, що Лєнуца суп недосолила, то випечений хліб віддавав чимось гірким. Не довго думаючи, молодий чоловік сказав дружині: «Лєнуцо, йди від мене… Іди до батьків. Бери все, що для тебе дороге. Ось тобі кінь і підвода, тільки йди».
Мудрість молодої жінки вражає. Якими образливими не були б слова чоловіка, Лєнуца знала, що для неї найдорожче.
Здивуванню Василя не було меж, коли він, заснувши після смачного прощального обіду, прокинувся «від того, що його трясло». Між подружжям зав’язалася розмова:
– Ей, Лєнуцо, – крикнув він, – куди шлях тримаєш?
– Виконую твій наказ, йду від тебе.
– Мене навіщо ж прихопила?!
– Ти ж сам дозволив узяти найдорожче!
– Так чому подушку не взяла – під голову підкласти, щоб гуль не набив?!
– Ні, моя любове, тільки тебе я взяла, щоб не подумав, що є для мене що-небудь дорожче!
– Лєнуцо, невже нічого, крім мене, тобі не потрібно?!
– Любий Васильку, я – замок, а ти – ключ. Як буду жити без ключа?! – відповіла Лєнуца, ковтаючи сльози.
І спали на думку Василеві слова його діда: «Немає людині щастя без справжньої любові. Бо вона – квітка життя, яку потрібно захищати від примх долі».
Подарувала Квітка життя після цього випадку Лєнуці та Василеві п’ятеро діточок, які пізніше дізналися від своїх батьків, що означають слова «От заберу найдорожче – і піду від тебе!» Згодом їхні діти розповідали цю історію своїм дітям. Як у свій час розповів її для нас Петро Данич. Для нас та для двох своїх синів.
Я серце подарую дітям.
Життєвий досвід та мудрість прожитих років учитель і письменник зі щирим серцем намагався передати своїм нащадкам: «Хлопчику мій! – звертається батько до сина. – Тобі виповнюється вісімнадцять років… Ти майже дорослий. Усе частіше ми з мамою здаємося тобі дещо старомодними, а наші поради – зайвими. Ти відходиш усе далі. Тож нехай це буде шлях у велике і широке життя. Юність завжди прагне перевірити досвід попередніх поколінь.
У наші з мамою вісімнадцять-двадцять років юнаки та дівчата захищали Сталінград, штурмували Берлін, боролися, закохувалися, вмирали, перемагали в боротьбі з фашизмом. Це не в докір тобі. Кожне покоління має віхи на своєму шляху і свої висоти. Десь там, попереду, в тебе будуть свої труднощі та свої висоти, свій Сталінград, Будапешт і своє перше кохання…
Хочеться, щоб уже зараз ти зрозумів, що перше справжнє кохання майже завжди буває й останнім, що зберегти любов, зберегти її та захистити непросто, що вірність Батьківщині та вірність у коханні – це зовсім не різні поняття, що вони дуже близькі…»
Усе своє життя Данич був сіячем доброго, мудрого, вічного. Сорок років плідно трудився на педагогічній ниві. Маючи на руках атестати Бендерського педагогічного училища і Тираспольського педагогічного інституту, Петро Хрисанфович працював у Незавертайлівській школі № 1 учителем початкових класів (1950 – 1969 рр.), викладав географію (1969 – 1990 рр.) За успішну педагогічну роботу був удостоєний почесних звань «Відмінник народної освіти Молдавії» та «Учитель-методист Молдавії», нагороджений медаллю «Відмінник просвіти СРСР», Почесною грамотою Президії Верховної Ради Молдавської РСР.
Він став учителем не для одного покоління односельчан, які й до сьогодні згадують його теплим словом. Діти завжди любили його, бо говорив із ними простою мовою. І через ось ці, на перший погляд, короткі розповіді про життя звичайних людей дітям відкривалися найпотаємніші істини буття, коштовні діаманти мудрості сивих поколінь. Прочитавши легенду «Родимка», розумієш, наскільки сильним може бути зв’язок між матір’ю і дитиною, та якими підступними бувають злі помисли ворогів, які дива може творити людська пам’ять і наскільки самовіддано можна любити Батьківщину.
Розповідаючи історію Ганнусі й Миколи з твору «Легенда лиману», Петро Данич намагається привернути нашу увагу не тільки до найпрекраснішого почуття – кохання, а й до народної культури, звичаїв та обрядів нашого краю. Як вправний художник, він створює перед нами дивовижні картини мальовничої природи куточка рідної землі. Казковість та фантазія вдало переплітаються з реальністю, підштовхуючи читача до роздумів і міркувань.
Бувальщина «Борець» Петра Хрисанфовича навчає кожного з нас бути сильним, незважаючи на життєві перепони, йти до своєї мети, а досягши її, залишатися гідною людиною зі щирим серцем. Головний герой твору, Андрій, коли робить добрі справи, то йому здається, що в нього крила виростають.
Людина, яка робить добрі справи, має крила!
Окриленою людиною був і Петро Данич, бо завжди намагався робити людям добро. Чи не найголовнішою справою життя нашого письменника було створення краєзнавчого музею с. Незавертайлівка. У невеличкому приміщенні зібрана багатюща скарбниця історії та культури батьківщини митця. Крізь призму вицвілих від часу світлин та припорошених пилом минувшини матеріалів та експонатів дивиться в очі нащадкам споконвічна історія: історія придністровського краю, історія села Незавертайлівки, історія земляків та односельців, історія душі Петра Хрисанфовича.
За велику роботу в галузі патріотичного виховання молоді Придністров’я та створення цього музею Петро Данич удостоєний медалі «За трудову доблесть». У 1995 році йому було присвоєне почесне звання «Заслужений працівник ПМР». У 2000 році він став кавалером ордена Пошани.
У 2005-му нагороджений орденом «Трудова слава».
Учитель, письменник, краєзнавець, солдат Перемоги і справжній герой, Петро Хрисанфович Данич, як Прометей, запалював у людських душах вогник добра і любові. Минають роки, покоління за поколінням змінюють одне одного на життєвому шляху, а вогник той не згасає. І горітиме він вічно в душах вдячних нащадків.
Пам’ятаймо тих, хто за життя намагався донести до нас красу рідного краю, красу людських почуттів, красу життя. Нехай у душах кожного з нас живуть такі актуальні на сьогодні слова Петра Хрисанфовича Данича: «Яке прекрасне життя! Нехай завжди буде мирною наша земля і дарує нам солодкі плоди, солов’їні пісні, шаленість фарб цвітіння, шепіт дозріваючої пшениці й тихе журчання річки в лісовій тінистій гущавині. Прекрасна тиша Миру!»
Оксана IВАСIВА, вчитель української мови та літератури Кам’янської середньої школи № 2.