За рішенням Синоду Православної церкви Молдови, 2022-й оголошений Роком пам’яті преподобного Паїсія Величковського з нагоди 300-річчя від дня народження святого.
Згідно з рішенням Єпархіальної Ради Тираспольсько-Дубоссарської єпархії написаний образ преподобного, який супроводжує вміщена часточка його мощей. З благословення Архієпископа Сави цей святий образ в період з 13 червня по 14 серпня згідно з графіком перебуватиме в церквах і храмах усіх благочинь єпархії.
В історії духовної культури XVIII ст. Паїсій посідає особливе місце. Ім’я преподобного шанують православні церкви Росії, України, Румунії, Молдови та Придністров’я.
Преподобний Паїсій (світське ім’я Петро) народився 21 грудня 1722 року в Україні в глибоко релігійній сім’ї священників. Увесь рід Величковських і з чоловічої, і з жіночої лінії служив Богові. У будинку настоятеля Успенського собору Полтави було багато духовних книжок, і хлопчик рано почав читати. Стародавні подвижники, про яких Петро дізнавався з літератури, стали для нього прикладом.
У віці 13 років Петро Величковський вступив до Київської Академії, з радістю вчився, не забуваючи при цьому про головне – про душу. Він написав для себе коротке правило і прагнув неухильно його дотримуватися: не засуджувати своїх братів навіть тоді, коли на власні очі бачив їхні вади, ніколи ні до кого не мати ненависті й від щирого серця прощати ближнім їхні гріхи.
З перших днів навчання він мріяв про чернече життя. Відвідуючи Києво- Печерську лавру, Петро неодмінно бував у святих печерах, просякнутих благодатним духом перших російських ченців. Молодого Величковського не приваблювало багате і сите життя деяких ченців знаменитої Лаври, а швидше лякало і відштовхувало. Він мріяв прийняти чернечий постриг неодмінно в бідній обителі, віддаленій від мирського шуму і суєти. Для людини першої половини XVIII століття подібні думки були великою рідкістю.
Через деякий час Петро наважився йти на Афон, вважаючи там, у знаменитому чернечому царстві, знайти собі досвідчених наставників. У 1750 році він прийняв чернечий постриг з іменем Паїсій. Велика радість Паїсія Величковського від перебування в атмосфері Афону та спілкування з його стародавніми святинями, невдовзі змінилася величезним розчаруванням. Свята Гора була вже не тим царством духу, про яке він мріяв. Афон перебував під владою турків, які всіляко утискували ченців. Монастирі, розорені турецькою владою, бідніли й обростали неоплатними боргами. Ченці залишали свої обителі, квітучі монастирі кидали напризволяще. Дещо з багатої чернечої традиції було втрачене, і Величковський повернувся до Молдавії, де митрополит надав йому унікальну можливість організувати свій монастир у Драгомирні.
Останні 15 років йому судилося прожити в Нямецькому монастирі.
700 ченців, численні майстерні, сільськогосподарські угіддя, лікарня, будинок для паломників – таким було нове велике господарство настоятеля. Управляти монастирем було непросто, та Паїсій уже не був самотнім: його оточували численні учні, які стали досвідченими наставниками. Для них отець Паїсій не просто вчитель, а святий старець. 15 листопада 1794 року, на 72 році, він тихо помер і не назвав свого наступника, бо знав, що охочих буде багато.
Традицію Величковського продовжували його учні, поки в середині XIX століття влада Об’єднаного князівства Молдавії та Валахії (прообразу Румунії) не оголосила конфіскацію церковних земель та заборону старослов’янської та російської мови в богослужінні. Багато ченців утікали до російської частини Молдавії, Бессарабії, де на березі Дністра розташовувалися угіддя Нямецького монастиря, подаровані йому ще Стефаном Великим. Біля села Кіцькани в 1864 році вони започаткували нову обитель – Ново-Нямецький монастир, а Росія взяла її під свій захист
Сергій ЛЕВЧЕНКО.