Бути вчителем – це не професія, а покликання.
Iрина Бронич працює за покликом серця.
Випускниця Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського, викладач української мови та літератури вищої кваліфікаційної категорії в Республіканському українському теоретичному ліцеї-комплексі – все це про неї, про вчителя з великої літери. Цього року Ірина Олександрівна як класний керівник провела в доросле життя свій перший випуск школярів.
«Запрошуємо 11 «А» клас разом із класним керівником Іриною Олександрівною Бронич …», – пролунало на урочистій шкільній лінійці, останній для 16 випускників. У супроводі вірного наставника, вчителя української мови та літератури, ліцеїсти вийшли на шкільне подвір’я.
Ірина Бронич родом з України – там минуло її дитинство, шкільні роки, там же закінчила Вінницький державний університет імені М. Коцюбинського. Життя склалося так, що 1999 року вона приїхала до Придністров’я та й залишилася тут надовго. Республіка прийняла українську вчительку як рідну, і ця любов виявилася взаємною.
Спочатку Ірина Олександрівна працювала в Інституті розвитку освіти та підвищення кваліфікації, за сумісництвом викладала українську літературу студентам кафедри української філології ПДУ ім. Т. Г. Шевченка, а також вчителювала (за сумісництвом) в українському ліцеї. Ірина Олександрівна багато уваги приділила створенню методичних посібників для вчителів української мови та літератури, вона також автор-укладач підручників і хрестоматій.
З часом школярі підкорили серце вчительки, й Ірина Бронич остаточно вирішала повністю присвятити себе саме школі. «Робота з учнями набагато цікавіша, тому що вони спонукають тебе йти вранці на роботу, тому, що ти знаєш, що сьогодні може щось трапитися, особливо, якщо вони маленькі, в 5 класі. Я навіть пам’ятаю, коли в моїх учнів була не зовсім зразкова поведінка, я брала довгий канат і ми ходили по школі, тримаючись за цей канат, аби вони ніде нічого не нашкодили, нині ж це прекрасні діти. Я завжди говорю, що головне не оцінки, головне те, щоб вони були справжніми людьми, щоб вони були добрими, допомагали одне одному, щоб вони підтримували рідних, близьких і навіть незнайомих людей. Головне, щоб вони були достойними людьми», – розповіла вчителька РУТЛ-К Ірина Бронич.
Нинішній навчальний рік для педагога особливий – її клас випускний. Це велике свято – радісне і водночас сумне, адже Ірина Олександрівна як класний керівник прощається зі своїми вихованцями-випускниками, які за багато років стали їй рідними. «Уперше я побачила їх 7 років тому, вони прийшли до мене маленькими п’ятикласниками, такими цікавими, захопливими, хотіли все знати, про все дізнатися. Звичайно, ми досить багато пройшли разом. Це були перші двійки й перші п’ятірки, якісь позитивні й, можливо, негативні моменти. Це перші злети та падіння, однак ми були разом і завжди підтримували одне одного. І я, як класний керівник, навчала дітей дружби, щоб вони підтримували одне одного», – наголосила вчителька. Яким буде клас – згуртованим, дружнім, порядним – усе залежить від класного керівника. Ірина Бронич упевнена: їй дуже пощастило з дітьми. Для неї вони як рідні й, звичайно, найкращі діти на світі. Разом зі знаннями вчителька прищеплювала їм любов до культури українського народу, знайомила з народними традиціями. Та найголовніше, вона як педагог старалася розвинути в школярах чесноти доброї, чуйної людини. «Зараз мені спали на думку слова Васи-ля Симоненка (це мій улюблений вірш і відтепер улюблені рядки моїх одинадцятикласників): «Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні. Сьогодні усе для тебе – Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба – Гляди ж не проспи! Бо ти на землі – людина». Цим, мабуть, сказано все. Своїм учням я хотіла б побажати щастя, а для цього треба зовсім мало: сонце, мирне небо, рідна земля, домівка, поруч рідні люди, улюблена справа і вміння знаходити позитивні моменти на кожному своєму кроці», – зазначила наставниця.
Мабуть, ніде так швидко не летить час, як у школі: учорашні первачки вмить стали випускниками. Для багатьох одинадцятикласників навчальний заклад перетворився в другу домівку, а класний керівник давно став рідною людиною. Тому й свято останнього дзвоника для Ірини Бронич та її учнів стало прощанням із великою родиною – завжди зі сльозами на очах і трепетом перед майбутнім. У вихованців попереду цікавий шлях у доросле життя, а педагог Ірина Олександрівна продовжить вкладати свої духовні принципи, чуйні порухи душі та сили у виховання нового гідного покоління
Марія КРАВЕЦЬ.