О, принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію…
Олександр ОЛЕСЬ
Складним і суперечливим був життєвий і творчий шлях талановитого українського поета-лірика, співця кохання, патріота Олександра Олеся, який увійшов у літературу напередодні революції 1905–1907 рр.
Олександр Олесь, справжнє ім’я якого Олександр Кандиба, народився 5 грудня 1878 року на Сумщині в селянсько-чумацькій сім’ї. Змалечку він був дуже здібним і людяним хлопчиком.
Олександр Іванович мав спадкову пристрасть – він захоплювався рибальством. У батьківському роду існувала рибна традиція: дід Олександра Олеся – Федір Кандиба – торгував рибою, а батько працював на рибних промислах в Астрахані, де й утопився у Волзі, коли Олесю було 11 років. Поет згадував його як надзвичайно добру людину. Олександр залишився з мамою та двома сестрами. Мати – проста селянська жінка, була родом із Харківщини. Коли хлопчику виповнилося 4 роки, вона навчила його читати. У цьому віці відбулося його перше знайомство з творами Кобзаря, багато з яких малий Олександр знав напам’ять і навіть співав. Хлопчиком кожне літо він гостював у свого діда Василя Грищенка, який знав безліч народних легенд, казок, пісень і пробудив у майбутнього поета любов до рідної природи та українського слова. Олександр Олесь згадував: «Дитинство мені уявляється одним золотим днем. І все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці Сулі, здається мені суцільною казкою природи». Перший вірш народився в поета у 9 років.
В 1893 році він вступив до безплатної хліборобської школи м. Дергачі, що на Харківщині, але жаги до знань не мав. Вчився, аби закінчити. Жилося важко, проте мусив терпіти. Займався репетиторством з математики. Саме в цій школі відбувся його творчий дебют – у рукописних журналах «Комета» та «Первоцвіт» з’являються його перші вірші. І хоча вони занадто багатослівні та недосконалі за формою, проте щирі й безпосередні.
В дитинстві ще… давно, давно колись
Я вибіг з хати в день майовий…
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились…
Весь Божий світ сміявсь, радів…
Раділо сонце, ниви, луки…
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів…
О. Олесь опанував самотужки кілька мов: польську, болгарську, сербську, індійську. Він дуже полюбляв театр. Іноді взимку йшов за 12 верст, щоб подивитися якусь українську виставу.
Після школи у 1903 році він став слухачем Харківського ветеринарного інституту і паралельно працював на скотобійні «Дарниця».
Визначною подією у його житті стала поїздка до Полтави на відкриття пам’ятника І. Котляревському ву 1903 році. Саме там він познайомився та завів хороші товариські взаємини з Лесею Українкою, Б. Грінченком, М. Коцюбинським. Про цю подію в одному з листів поет писав: «Що я пережив – важко сказати! Знаю лиш одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само дорога і рідна мені, як колискова пісня матері». Знайомство з велетнями українського слова спонукало його перейти на написання творів тільки українською.
Того ж року він познайомився з майбутньою дружиною В. Свадковською, яка подарувала йому сина О. Ольжича, та вперше підписав свої твори псевдонімом Олесь (саме так ласкаво називала його дружина).
«Більшість творів писав у кав’ярнях та пивних чи дома вранці за чаєм. Писав на клаптиках паперу, часто їх губив, забував. …Не любив банкети та власні ювілеї…», – згадували про нього сучасники.
В 1905 році в альманасі «Багаття» вперше публікуються його твори. Поет подружився з О. Кобилянською та В. Гнатюком, познайомився з І. Франком та П. Тичиною. Останній вважав Олеся своїм учителем і наставником і навіть свою першу збірку присвятив Олександру Олесю.
Перша збірка поезій «З журбою радість обнялась» вийшла у 1907 році коштом мецената Петра Стебницького. Завдяки високій оцінці від першої у Росії жінки-професора Олександри Єфименко, книга дістала широкий розголос. Від віршів поета повіяло молодою свіжістю, юнацькою щирістю і безпосередністю. Повіяло здоровими настроями молодої душі, що прагне світла й боротьби за оновлення рідного краю, людського життя.
З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!
В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто – не знаю я…
Поет порушує тему осмислення ліричним героєм власної долі та людського буття. У житті людини є журба і радості, якими міниться життя.
Образ журби з радістю в обіймах наводить на думку, що життя – це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю і щастям. Хіба могла б людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль? У мистецтві, як і в житті, немає «білого» і «чорного». Від того, як складається життя митця, залежить настроєва тональність його творчості. Звідси й провідна ідея твору – утвердження думки про те, що журба і радість – одвічні супутники людської долі.
Одним із кращих патріотичних віршів Олеся є вірш «О слово рідне! Орле скутий!» (1907 р.). У ньому він з глибокою ніжністю передав свою любов до рідного слова, в якому відбилися вікова історія України, краса і ніжність природи, духовне багатство рідного народу.
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
Ця лірична поезія сповнена патріотизму, порушує тему любові до рідної мови та заклику до її збереження. Провідна ідея збереження рідної мови як духовного багатства яскраво відбивається у символічних образах: «скутий орел» (символ великої сили та свободи, яка неприродно скута); «сонце» (символ нового життя); «судні дощі» (символ покари за гріх безпам’ятства); «меч» (символ сили слова).
Перегукуючись з Лесею Українкою, поет прагне, щоб рідне слово стало його мечем і сонцем у боротьбі за визволення рідного краю.
На 1905–1907 рр. припав розквіт таланту поета. Під впливом загального революційного піднесення, що охопило всю країну, він написав чимало талановитих поезій, в яких звучав пристрасний заклик до боротьби за волю всіх трудящих. І все-таки поет не став послідовним співцем революції. Далекий від марксистських поглядів на розвиток суспільства, Олесь не замислювався над складністю шляхів соціальної боротьби, чітко не бачив рушійних сил революції, її кінцевої мети. Революція для нього – це загальна боротьба за волю, це «диво», коли «вільні й рівні стануть люди та здійснять мрії всі ураз».
Після закінчення інституту Олександр Олесь намагався знайти професію, хоч якось пов’язану з творчою діяльністю – у газетах чи видавництвах. Проте результату це не дало, внаслідок чого поет 10 років працював ветеринаром на Дарницькій скотобійні в Києві.
Зосередившись з 1907 р. на літературній роботі, Олександр Іванович за десять років (1907–1917 рр.) видав п’ять поетичних збірок. Чотири з них назв не мали, лише порядкові номери. Найбільше талановитих творів, що виражали думи, почуття, настрої простих людей, зустрічаємо в перших двох збірках. У наступних трьох переважають настрої суму і втоми.
Після Жовтневої революції 1917 року поет змушений емігрувати, залишивши дружину і сина в Україні. Там він пише свої найкращі твори «Минуле України в піснях» та «Земля обітована». Віра Свадковська, яка залишилася в Україні, ледве зводить кінці з кінцями, викладаючи в університеті. Син Олег у свої 22 роки став наймолодшим доктором археології, але не зміг розділити радість з батьком, який проживав у Чехії.
Коли розпочалася Друга світова війна, син Олександра Олеся став учасником руху Опору. В 1944 році нацисти його схопили й закатували у концтаборі Заксенгаузен.
Перебуваючи в еміграції до кінця свого життя, поет вивчав чеську, французьку та німецьку мови. Листуючись з дружиною, він переконав її вивчати українську мову, висилав з-за кордону словники та збірники, написані українською. Між ними збереглися теплі стосунки, хоча називали вони одне одного лише на «Ви». Помер Олесь у Празі в 1944 році
Наталя СТРЕЦКУЛ.
Фото: fakty.ua