Історії про любов і не тільки
У всі часи сім’я, шлюб та діти завжди були на першому місці. Це своєрідна святиня кожної людини. Але, як відомо, важко створити міцний союз без любові, а ще важче зберегти його, адже для цього у родині мають панувати вірність та довіра.
Саме для того, щоб посилити віру людей в необхідність зміцнення сімейних уз, було створено свято – День сім’ї, любові та вірності.
Щороку 8 липня заведено вітати всіх членів родини та бажати їм сімейного затишку, щастя та благополуччя.
Придністров’я широко відзначає цю подію. Відбуваються культурні заходи, концерти, та найважливіше з усього – ушановування подружніх пар, які прожили довге спільне життя, зумівши зберегти теплі стосунки. Прикладом для молодих можуть стати розповіді про столичні сімейні пари, які відзначили піввікові ювілеї.
Вони зустрілися на танцювальному майданчику 55 років тому, і через роки пронесли свої почуття до улюбленого заняття. Така вона –щаслива сім’я тираспольчан В’ячеслава та Людмили Семененкових.
«Вперше я запросив її на вальс під час молодіжного вечора у Гродненському Будинку культури, – поділився спогадами В’ячеслав Миколайович. – Вона стояла у колі таких як сама молоденьких дівчаток і випромінювала якесь ніжне світло, що й відрізняло її з великого натовпу. Це мене заворожило і привабило. Я підійшов, назвався, і ми закружляли на паркеті. Так я познайомився з Людмилою – своєю майбутньою дружиною».
В’ячеслав Миколайович народився на Орловщині на початку війни. Як він сам розповідає, до 18 років не залишав рідної домівки. Були у хлопця роки навчання, роботи, пошуку себе. Коли зрозумів, що його приваблює військова служба, здобув відповідну професію в стінах навчального закладу, яке нині має назву Московський військовий інститут.
За направленням новоспечений лейтенант прибув до білоруського міста Гродно. Там восени 1966-го познайомився з Людмилою, не признавшись, що він носить погони. Про ту першу зустріч і тепер згадує з теплотою в очах.
«Вона привабила мене своєю чарівністю, дуже охайним зовнішнім виглядом, поведінкою, вмінням жартувати», – признається чоловік. Сам він мав навички в танцях, та й деякого досвіду у поводженні з дівчатами теж встиг набути. Тож зумів причарувати юну студентку, і менше як через рік, 16 травня 1967-го, вони побралися.
Людмила Сергіївна розповіла свою версію зустрічі. Жінка пригадує, що навіть і не звернула уваги на не дуже високого хлопця в простенькому костюмі. Кожна дівчина мріяла про стрункого, гарного, привабливого. А от В’ячеслав їй не приглянувся. Та коли вони закружляли у вальсі, вона подивилася на нього зовсім іншими очима. Дуже вже гарно він вмів виконувати танцювальні па. Навіть трохи образилася, коли після вечірки кавалер не пішов проводжати її додому. Чекала, не могла дочекатися, коли новий знайомий запросить на побачення.
За кілька днів зустріч таки відбулася. Тривалі розмови про літературу, музику, декламування поезій Лермонтова, Пушкіна, Єсеніна зближували, в душі народжувалися нові, не знані раніше почуття. Це виявився перший в житті дівчини молодий чоловік, який мав настільки всебічні інтереси… і вона закохалася. Зі сміхом нині пригадує, що після побачення він її навіть не поцілував. Які поцілунки, як почуття лише починали народжуватися? Не такі були тоді часи. Колись хлопець, який мав серйозні наміри щодо дівчини, не дозволяв собі розпускати руки, нахабніти. Він оберігав свою єдину, Богом дану, вірив у спільне майбутнє.
Людмила виросла в білоруському селі під Гродно. В ті роки не знали телебачення, інтернету, зате в кожній хаті обов’язковим атрибутом вважалося радіо. І дівчина мимоволі його слухала щодня, знала напам’ять всі арії з опер і оперет, з перших нот вгадувала авторів музики до радіоспектаклів, сама їх співала. Дуже вже полюбляла музику. Та й заміж хотіла, але тільки не за військового. Здавалося дівчині, що військові – люди несерйозні, ненадійні, з ними не варто пов’язувати свою долю, бо обмануть, завезуть кудись далеко та й покинуть.
Врешті-решт довелося В’ячеславові зізнатися в усьому. Після деякого вагання Людмила змирилася. Кохання захопило в полон недосвідчену білорусочку. Так почалося спільне життя, яке складалося з постійних тривог і переїздів. За 26 років армійської служби сім’я підполковника Семененкова п’ятнадцять разів міняла місце проживання. Подружжя встигло народити двох дітей і остаточно осісти в Тирасполі. Інститут Людмила закінчила, та дипломом хіміка-біолога скористатися не пощастило. Зате пощастило присвятити своє життя сім’ї й чоловікові.
Після виходу на пенсію В’ячеслав Миколайович та Людмила Сергіївна знайшли себе у давній пристрасті – танцях. Вони навчалися тонкощам танцювальних рухів у відомих в Тирасполі танцюристів – Гоголя і Кас’янової. Брали участь у багатьох міських, республіканських та міжнародних конкурсах бальних танців у своїй віковій категорії. Їм аплодували та дарували оберемки квітів у Кишиневі й Тирасполі, в українських містах Києві, Полтаві, Одесі, а також у багатьох країнах Європи. Наші земляки підіймалися й на найвищу сходинку п’єдесталу пошани. Звичайно, що тепер самба, румба, ча-ча-ча не під силу нашій парі, але танго, вальс, фокстрот даються доволі легко.
У передпокої їхньої міської квартири на полицях розміщені численні кубки, медалі, нагороди за перемогу, за любов до прекрасного світу вальсу.
«Дозвольте запросити вас на танець», – через понад піввіку звертається до своєї партнерки галантний кавалер і подає їй свою надійну руку, яку вона довірливо приймає з ніжною посмішкою
Аліса КОХАНОВА.
Вячеслав та Людмила Семененкови. Фото з сімейного архіву.