Срібні та золоті весілля у всіх на слуху. Дехто, напевно, пригадає, як називаються й інші ювілеї спільного життя, а от про те, що в народному календарі кожна весільна річниця має свій символ, навряд чи обізнана велика кількість людей. Однак наші предки були впевнені в необхідності відзначати день зародження сім’ї, аби подружжя пам’ятало про кохання, що поєднало їхні серця. Тому кожен етап родинного життя дістав унікальну назву, в якій виражена багатовікова народна мудрість.
Ситцеве, паперове та шкіряне весілля кам’янчани Валерія та Денис Гліжини вже відзначили. Сім’я, як ви, шановні читачі, здогадалися, молода, проте вона гідно пройшла перший, досить непростий етап, коли дві незалежні людини з уже сформованими характерами пристосовуються одне до одного, шукають компроміси та навчаються спільно приймати рішення і злагоджено працювати над їх втіленням у життя. Якщо зробити цього не вдалося, то навіть палка любов не допоможе зберегти шлюб. Валерія з Денисом справилися. «Ці роки були для нас нелегкими, сповненими величезною кількістю подій, моментами щастя і сумніву, навіть сварками (напевно, без них у жодній сім’ї не обходиться), – посміхаючись, характеризують мої співбесідники перші роки родинного життя. – Завдяки життєвим випробуванням, ми, кожен окремо та сім’я в цілому, стаємо сильнішими! Головний висновок, який зробили на цьому етапі: для закоханої пари дуже важливі взаєморозуміння та довіра. Лише на такій основі можна побудувати міцну сім’ю. Іще необхідно пам’ятати: шлюб – це злагоджена копітка праця двох осіб, і щоб долати складнощі, потрібно розмовляти щиросердно, прислухатися одне до одного, у чомусь поступатися. Ось так і живемо».
Валерія Топольницька та Денис Гліжин уперше зустрілися у 2012-му. Та вона – одинадцятикласниця міської середньої школи № 3, відмінниця й активістка – тоді не звернула особливої уваги на парубка, що намірився екстерном скласти іспити та здобути документи про середню освіту. Дениса на той час вже помотало по світу. Після сільської дев’ятирічки поїхав з батьком на заробітки в Росію. Працював на будівництві помічником, поступово засвоюючи на практиці всі секрети майстерності. Згодом сам став фахівцем і заробляв, начебто, непогано. Однак він розумів, що таке життя – не для нього. Юнаку бракувало фундаменту – основ знань, та й без документа про освіту ні про яке професійне зростання мови бути не могло. Тоді Денис повернувся в Кам’янку, взявся за навчання. Склав екстерном іспити за курс середньої школи, дістав професію токаря – і вирішив вдруге спробувати підкорити великий світ.
Історію Дениса я дізналася, коли збирала інформацію для цього нарису, а з Лерою знайома досить багато років. Ще малятком вона виступала на заходах – від шкільних до міжнародних – з піснями та віршами. Встигала старанно вчитися і брати участь у різних акціях, творчих конкурсах. Прекрасне виховання, навички самостійності, активна життєва позиція, що від-різняють Валерію, – результат роботи її матусі. Жанетта Топольницька все життя присвятила педагогіці: 25 років викладала російську мову та літературу в Кам’янській СШ № 3, була заступником директора з виховної роботи. «Мама для мене – приклад у всьому. Вона дуже рано овдовіла та зробила все можливе, щоб я не почувалася обділеною хоч би в чомусь. Розвивала мої здібності, підтримувала всі почини, – розповіла Лера. – Матуся і тепер, якщо треба, втішить і допоможе, підбадьорить, дасть мудру та доречну практичну пораду».
Єдина материнська порада, до якої Валерія не прислухалася, стосувалася вибору професії. Жанетта не схвалювала бажання доньки стати педагогом: чесно розповідала про «підводне каміння», застерігала про повсякденні труднощі з підготовкою до уроків і перевіркою зошитів. Безрезультатно виклавши останній козир: не завжди, мовляв, учительська праця гідно оцінена, більше не наполягала на своєму. Як і завжди, надала доньці можливість прийняти рішення самостійно. Так Лера стала студенткою Придністровського держуніверситету. Відповідально та цілеспрямовано вивчала англійську і німецьку мови, отримувала підвищену стипендію, чим знімала з матусі хоч невеличку частку фінансового навантаження. Дівчина встигала залучатися до добрих волонтерських справ, до участі в художній самодіяльності. Приїжджаючи додому на вихідні та на канікули, поспішала до Будинку культури, щоб допомогти з організацією та проведенням різних заходів.
Під час однієї з таких поїздок у компанії, об’єднаній спільними інтересами, познайомилася з Денисом. Спочатку вони листувалися в соціальних мережах, потім – зустрічалися. «Вже через півроку стало зрозуміло, що між нами є щось більше, ніж дружба: романтичні прогулянки, побачення. У день закоханих, 14 лютого, ми йшли по набережній, милувалися Дністром. І раптом Денис освідчився в коханні, запропонував створити сім’ю! – згадує Валерія події 2018-го, який став доленосним для молодих людей. – Я зізналася, що поділяю його почуття і згодна стати його дружиною. Залишалося тільки одне питання, яке потрібно було вирішити: про місце, де ми будуватимемо сім’ю. Адже Денис регулярно їздив за кордон на заробітки, а я була впевнена, що хочу жити в рідному краю».
Якраз тоді, ще не ставши сім’єю, вони дійшли компромісу та прийняли перше спільне рішення: облаштовуватися в Кам’янці. Денис працевлаштувався в один із таксопарків адміністратором. Деколи він і сам сідає за кермо та виїжджає за замовленнями. Валерія, здобувши диплом викладача іноземних мов, на той час уже півроку працювала в Катеринівській школі. Кожного ранку добиралася з райцентру в село. Проводила по 5-6 уроків англійської мови (навантаження в неї повне – з другого до одинадцятого класу), брала участь у позакласних заходах, пропонувала свої ідеї щодо поліпшення навчально-виховного процесу… У колективі, придивившись до молодого фахівця, зрозуміли: вона не тільки ініціативна, а й відповідальна, отже – не покине сільську школу, якщо замаячить тепленьке місце в Кам’янці. Довірили їй класне керівництво.
Паралельно з основною роботою Лера встигала займатися творчістю: співала в ансамблі при районному Будинку культури, вела культмасові заходи. А потім у рідному мікрорайоні організувала колектив «Юний оратор». У ньому школярі навчаються декламувати вірші та прозу, розвивають акторську майстерність. Номери, підготовлені ними, прикрашають багато культмасових заходів.
Минулого року подружжя Гліжиних купило квартиру поблизу батьків. «Не виїжджаючи на заробітки, молодій сім’ї накопичити грошей для придбання нерухомості нереально. Ми це розуміли й жили спочатку з батьками Дениса. У них гарний будинок, місця вистачало всім. Та й допомагали нам Галина Яківна з Дмитром Никифоровичем у багатьох побутових справах. Однак завжди хотілося мати власне житло, – розповідають молоді люди. – Втілити цю мрію в життя змогли завдяки державній субсидії. Дізнавшись про програму «Доступне житло», написали заяву до районної держадміністрації й незабаром отримали сертифікат. Підшукали двокімнатну квартиру. Зробили необхідний ремонт і восени відсвяткували новосілля».
Особисті справи Лера і Денис успішно поєднують із роботою на благо суспільства. Обоє вони – волонтери, беруть участь у діяльності Молодіжного крила Загальнопридністровського народного форуму, в його добровольчих і добродійних акціях. Цю роботу гідно оцінили земляки, яким Гліжини два роки, поки діяли карантинні обмеження, безкорисливо допомагали пережити пандемію. Не залишилася їхня громадська діяльність непоміченою й на державному рівні: за активну участь у військово-патріотичному вихованні молодого покоління Валерія та Денис нагороджені у 2020 році ювілейними медалями «75 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні».
Нині вся увага молодої пари зосереджена на донечці. У День сім’ї, любові та вірності Ідалії виповнилося півроку. Вона прожила цей час оточена любов’ю двох поколінь великої родини та загальною увагою. Хай так буде і надалі
Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора.