У перші дні липня в Григоріополі згадували захисників Придністров’я, які передчасно пішли з життя. Під час відбиття атаки загону поліції РМ і бронетехніки агресора захисники Придністров’я 1 липня 1992 року зазнали втрат. Серед загиблих були жителі міста гвардієць Андрій Стоєв та ополченець В’ячеслав Бойченко, було багато поранених.
Андрій Стоєв народився 22 липня 1963 року в селі Карболія Вулканештського району МРСР. Четвертий клас він закінчив у Колосівській школі Григоріопольського району. З п’ятого класу продовжив навчання в Григоріопольській школі № 2, яку нині назвали його ім’ям.
Ще юнаком він захопився боротьбою, записався в секцію міської дитячо-юнацької спортивної школи. До 10 класу зміцнів, змужнів. Вступив до Григоріопольського технічного училища № 6, яке закінчив із відзнакою, дістав рекомендацію для вступу в Одеський харчовий інститут, однак спочатку вирішив відслужити в армії.
У 1983 році його батько, Володимир Олексійович, серйозно захворів, сім’я відчувала матеріальні труднощі, й молодий чоловік улаштувався на Тираспольський завод ливарних машин фрезерувальником.
У 1987 році після важкої хвороби батько Андрія помер. Розуміючи, що мамі одній важко утримувати його та двох сестер, юнак покинув навчання в інституті. Він повернувся в Григоріополь, влаштувався на роботу інструктором у районний комітет комсомолу. Власним коштом Андрій створив підлітковий клуб «Каскад», де юнаки та дівчата навчалися прийомам самозахисту, культивували туризм, залучалися до занять спортом. Члени клубу ходили в походи по місцях бойової слави й таким чином знайомилися з природою та історією рідного краю.
До подій 1989-1990 років молодий активіст ставився небайдуже: 13 грудня 1991-го Андрій вступив у гвардію, він був одним із перших її організаторів. Там стали в пригоді його фізична підготовка і заняття альпінізмом. Він виконав одне з найскладніших завдань – замінував і підірвав Вадул-луй-Водський міст.
Додому гвардієць приходив рідко, спав по дві години на добу. Свою сім’ю створити не встиг. Перед тим, як піти з дому востаннє, Андрій проводжав маму з сестрою в Одесу. Материнське серце підказувало, що він хоче з нею про щось поговорити, й раптом слова зірвалися з його вуст: «Якщо ранять, якщо смерті, то миттєвої. Ма, візьми на пам’ять». І віддав деякі особисті речі.
Запеклий бій на підступах до Григоріополя, біля села Дороцьке, розпочався о 5-й ранку 1 липня 1992 року. Раптом хтось закричав: «Поранений!» Андрій підбіг, побачив поліцейського і негайно почав надавати йому медичну допомогу: зробив знеболювальний укол і перев’язав. Хлопці гукали, щоб кинув, адже той знущався над нашими. Андрій тихо сказав: «Він повинен жити». А БТР, що виїхав назустріч, впритул розстріляв гвардійця…
Захисник Андрій Стоєв загинув 1 липня 1992 року під час запеклого бою, похований на «російському» кладовищі міста Григоріополь, біля могили батька.
В’ячеслав Бойченко народився 26 листопада 1960 року в Дубоссарах.
Навчався в Рибницькій школі-інтернаті. Освіта давалася не зовсім легко, але Славко дуже старався. З дитинства любив спорт, йому подобалися сильні та сміливі люди. У 1989 році одружився, дуже радів народженню первістка-сина.
В’ячеслав уважно стежив за подіями, що відбувалися навколо, переживав разом з багатотисячним народом Придністров’я за подальшу долю нашої республіки. Тільки-но утворилася Республіканська гвардія, відразу вступив до її лав.
Одного дня почався обстріл, проте тривав недовго. Під час затишшя Слава запропонував своїм бойовим товаришам піти в «секретку», тобто замаскуватися біля теплиць і під час повторного обстрілу вдарити з флангу. Раптом він змінив свою думку і пішов сам. Ця операція мала успіх.
Григоріопольська гвардія була розділена на 3 групи. Всі вони дістали загальне бойове завдання: в ніч на 28 червня 1992 року вибити противника і звільнити село Дороцьке. З якихось причин інформація просочилася в стан ворога, і противнику стало відомо про дату наступу. Операцію перенесли на 1 липня. Напередодні В’ячеслав заїхав додому, до мами та сестри, дуже хотів побачити племінників. Зустріч ця була останньою…
Під час бою кулеметною чергою Славу важко поранило в груди. Він упав, втративши свідомість. Шквальний вогонь довго не припинявся, тому навіть підповзти до нього було неможливо. Коли наблизилися, він був ще живий, але дихав важко, з хрипом. Дорогою в лікарню В’ячеслав помер.
Бойченко В’ячеслав Анатолійович похований на кладовищі вище Центральної районної лікарні м. Григоріополь, нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я» (посмертно).
З нагоди Дня пам’яті останнього бою війни 1992 року в місті 1 липня відбулися урочисті заходи. За традицією вони розпочалися з покладання вінків і квітів до Пам’ятного знаку та могил захисників Придністров’я на Меморіальному комплексі «Скорботна мати».
Потім колона попрямувала до обеліска на Кургані Слави. Керівники району, представники громадських організацій, рідні, друзі й товариші загиблих зібралися біля місця, де пролягали оборонні позиції захисників республіки, – за кілька кілометрів від Дороцького, розташованого вздовж траси Тирасполь – Кам’янка.
На мітингу, присвяченому 30-й річниці останнього бою, глава державної адміністрації Григоріопольського району та міста Григоріополь Олег Габужа тепло вітав усіх захисників, їхніх родичів, мешканців міста, які свято шанують пам’ять загиблих та померлих захисників: «З трагічних подій літа 1992-го минуло вже 30 років. Однак час не владний над людською пам’яттю, ми не можемо забути про те, скільки болю і страждань випало на долю придністровського народу. Наш обов’язок – зберегти пам’ять про подвиг тих, хто ціною своїх життів боровся за майбутнє країни, мир і свободу на рідній землі».
Присутні вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання.
На завершення учасники мітингу поклали квіти до Меморіалу Слави. Рідні та близькі відвідали могили захисників міста, району та республіки
Олександр ЗАЙЧУК.
Фото автора.