Гарну ювілейну дату – 80 років від дня народження – відзначив відомий у республіці промисловець, патріот-життєлюб, гуморист, журналіст і художник Євген Нилович Пушняк.
Народився наш ювіляр 31 липня 1942 року буквально під виття снарядів та вибухи бомб на Кубані, куди родина евакуювалася з Тирасполя під час фашистської румунсько-німецької окупації. Серед предків Євгена Пушняка були й дворяни, й доблесні воїни, й відомі революціонери.
Тирасполь – його рідне місто. Тут він закінчив школу, індустріальний технікум. Трудова біографія юнака розпочалася на підприємствах міста: підсобним робітником прийшов він на завод ливарних машин імені С. М. Кірова, а потім було навчання у виші й зростання кар’єрними сходами.
Розумний і дотепний, молодий робітник завжди був активним, завжди в гущині подій, тому його обирали секретарем заводського комітету комсомолу. Крім того, чудовий спортсмен мав неабиякий організаторський талант, вважався душею молодіжних колективів. Євген Нилович успішно закінчив економічний факультет Кишинівського держуніверситету. Він вирізнявся нестандартним мисленням, природним гумором та глибоким знанням усіх літературних новинок.
Інколи він, ніби жартома, зауважував: «…і робітникові не гріх заглядати в книжку. Це в мене від діда та бабки. Вони справді були в мене інтелігентами. Мій дід Дмитро Михайлович Пушняк у роки Громадянської війни був військовим комісаром Південно-Західної залізниці. У Велику Вітчизняну – завідувачем поліклініки в станиці Коренівська, на Кубані, начальником великого військового госпіталю, де йому допомагав мій батько, в ті роки п’ятикурсник медінституту. Бабуся, Надія Максиміліанівна, родом із сім’ї колишніх російських інтелігентів».
Досить цікава історія появи на світ Жені Пушняка: «Рятуючись від навали загарбників, моя сім’я опинилася на Кубані. Влітку 1942 року фашисти дісталися й туди. Біженцям з берегів Дністра доводилося під постійними бомбардуваннями уникали переслідувань німецьких військ. Під час одного з таких лютих нальотів я і з’явився на світ. Прямо у степу, під курганом. Майже як у популярному фільмі про Будулая. Прийняла пологи в мами та притулила нас на перших порах добра кубанська козачка. До Тирасполя ж ми повернулися після його звільнення від окупації».
Минули роки… У трудовій біографії нашого героя були різні підприємства. Проте завод імені Кірова, як «перші робітничі університети», як перше кохання, залишився в серці на все життя. Понад 20 років Євген Нилович керував Тираспольським заводом металолітографії.
Для довідки. Тираспольський завод металолітографії – велике підприємство з виробництва металолітієвих плат (для потреб ВПК СРСР та супутніх галузей), державне підприємство ПМР. З початком економічної блокади 2006 року переважна частина виробничих потужностей заводу простоювала, як простоював завод у 2000 – 2005 роках, і частково в 90-х. Виробничі потужності законсервували та зберегли. Основними замовниками були підприємства Росії, України та Республіки Молдова.
Частина цехів підприємства взагалі не зупинялася, зорієнтована на виробництво продукції широкого побутового вжитку, вона випускала металеві кришки, бляшані консервні банки, всілякі вироби з жерсті, кроненпробки, здійснювалося також літографування жерсті на замовлення.
На посаду директора його призначили не в найкращі для країни часи. Розрекламована Горбачовим перебудова з тріском провалилася, дедалі голосніше й частіше «качали свої права» лідери націоналістичних рухів, що рвалися до влади, все більш помітними були збої в економіці.
Однак ще й тоді заводу вдавалося підтримувати стабільний рівень виробництва, не скорочувати людей, навіть вводити в експлуатацію нові потужності. Майже неймовірно, але у дні військового конфлікту, розв’язаного Молдовою влітку 1992 року, на заводі здали в експлуатацію високопродуктивну лінію, закуплену в Австрії.
У період важкого народження та становлення незалежності Придністров’я Євген Пушняк був одним із найактивніших учасників цього процесу, народним дипломатом. Використовуючи свої найбагатші зв’язки у владних структурах Росії, він проривав інформаційну блокаду, просував ідеї придністровської державності, домагався необхідної допомоги Росії.
Ім’я Євгена Ниловича посідає гідне місце в когорті легендарних керівників індустріального Тирасполя. Тих, хто створював промислову міць та трудову славу столиці Придністров’я. Він був одним із перших, хто став на весь зріст на шляху націоналізму і мракобісся в грізні роки. Очолював Спілку промисловців, аграріїв та підприємців Тирасполя – його досвід керівника, дипломата, інтелектуала став у нагоді під час відстоювання інтересів виробничників і трудових колективів.
«Це наше спільне щастя, що серед повоєнних керівників підприємств практично не було випадкових людей. На чолі заводів та фабрик стояли сильні професіонали, спеціалісти, досвідчені організатори. Тираспольський директорський корпус на той час служив свого роду школою кадрів. Найбільш талановиті з них довго не засиджувалися на своїх місцях: одні йшли на посади міністрів та їхніх заступників, інші – очолювали великі главки в союзних і республіканських структурах», – зазначив з повагою підприємець.
За його словами, на нього, молодого на той час фахівця, яскраве враження справив Анатолій Іванович Большаков, який керував заводом «Точлітмаш», віддавши йому понад 30 років життя. «Під його керівництвом завод став флагманом із виробництва машин точного лиття в Радянському Союзі. А що вже говорити про Валентину Сергіївну Соловйову – інтелігентну жінку й унікального талановитого керівника, яка перетворювала місто. Мені завжди імпонувала господарська хватка й Фелікса Семеновича Крейчмана, і багатий досвід Вілора Миколайовича Ордіна, і розум та висока культура генерального директора заводу KVINT Олега Марковича Баєва. У кожного з них я готовий був навчатися, переймати все найкраще, чого вони досягли», – наголосив ювіляр.
Про це свідчив і його власний стиль діяльності як керівника: ніколи не тиснути на людей своїм авторитетом, відкривати молоді таланти та розвивати їхню творчу самостійність. Він вважав себе відповідальним не тільки за виробничі справи колективу, а й за моральний, духовно-культурний стан працівників. Будь-який успіх залежить передусім від кадрів – як керівників виробництва, так і рядових робітників. Тому директор дбайливо ставився до ветеранів праці, за плечима яких великий досвід і професійна майстерність, сміливо висував на керівні посади молодих фахівців.
Два скликання поспіль Євген Нилович обирався депутатом міської Ради Тирасполя, очолював комісію з промисловості, транспорту та зв’язку.
І нині ветеран праці залишається в строю: бере участь у політичному житті республіки, є постійним дописувачем газет «Приднестровье», «Трудовой Тирасполь», «Днестровская правда» як художник, поет та прозаїк.
Він – автор книг з історії заводу ливарних машин імені С. М. Кірова, нарисів про кращих людей Тирасполя, книг для дітей та юнацтва. Наш герой є членом Загальнопридністровського народного форуму, Робочої групи ОРТК і благодійного «Лайонс клубу».
Чим би не займався Євген Нилович, він завжди все робить відповідально і з душею. У свої 80 він, як і раніше, активний, небайдужий, ініціативний, уважний і чуйний, невгамовний, іронічний і нинішнє життя (з усіма його сюрпризами) сприймає філософськи та з гумором.
Недарма свого часу доцент кафедри журналістики ПДУ, член Спілки журналістів Борис Челишев писав: «Знаю Євгена Ниловича протягом багатьох років як принципового і талановитого журналіста. Він глибоко, ємно, на високому професійному рівні висвітлює найважливіші проблеми нашого життя. Матеріали О. Максимова, Я. Гайдука, Є. Стенлі, В. Кирилова (тобто Євгена Пушняка) мають велику популярність у різних верств суспільства».
Нині покійний Володимир Маслєнников, а колись перший редактор газети «Приднестровье», говорив про три головних напрямки, в яких ювіляр плідно реалізувався:
«…промисловець – сатирик – гуморист, чимало має звань і регалій, однак талановитий він, від Бога, журналіст».
«Його життєвий шлях – це напружена праця та боротьба за справедливість, за краще майбутнє нашого народу. Він був одним із перших, хто брав активну участь у створенні республіки. Утримував на плаву завод «Металолітографії», коли це було неймовірно важко, зберігав його у державній власності», – з великою поваго констатувала віце-спікер Верховної Ради Галина Антюфєєва.
Заслужений пенсіонер, письменник-сатирик, художник-карикатурист, хоча цій діяльності він повною мірою приділив свою увагу вже в пенсійному віці, коли мав можливість присвятити час творчості. Дійсно, про людину, а тим більше митця, ніхто і ніщо не розповість краще, ніж його твори. Тож читайте вірші, байки, замальовки та оповідання Євгена Пушняка.
Ми ж побажаємо нашому ювіляру міцного здоров’я, добробуту і процвітання, ніколи не втрачати оптимізму, більше сонячних днів у році, миру, душевної злагоди, затишку та радості в житті
Валентина ОСАДЧУК.
Фото Віктора Громова.