Рідко хто з рибничан не бачив на вулицях міста цього чоловіка в електричному інвалідному візку. От, наприклад, автор замальовки зустрічав його досить часто. Найчастіше ввечері, коли повертався з міста в село Єржово, бачив, як той рухався дорогою до міста.
Уперше побачивши людину в інвалідному візку на пристойному віддаленні від житлових будинків, подумав: «От молодець чолов’яга! Попри свою проблему, він ще їздить так далеко».
Коли вже зустрічав його на цій дорозі практично постійно, і взимку, і влітку й за будь-якої погоди, подумав, що, мабуть, у нього хтось живе в Єржово чи в районі винзаводу. Можливо, в нього там є будиночок, і він їздить туди доглядати за господарством. Іще спало на думку, що такий візок дорого коштує, отже в людини є гроші, або ж пощастило, і завдяки чиїсь допомозі він може собі дозволити таке «авто».
Своє продовження ця історія дістала після того, як під час пошуку необхідної інформації в інтернеті, випадково натрапив на фотографію цієї людини. І хоча бачив його завжди здалеку, і практично мигцем, на фото впізнав одразу.
Однак це тільки півсправи. Зацікавившись, швидко переглянув зміст статті. У ній йшлося про те, що мій заочний знайомий пише вірші. Швидко додав цю інтернетсторінку в закладки, сподіваючись «потім» почитати детальніше. Це «потім» усе якось не наставало.
Наступною подією, яка повернула мене до дивного знайомця, було редакційне завдання: написати про людину з інвалідністю, яка може бути прикладом, яка, попри свою недугу, чогось досягла. Отже, почав міркувати, чому ми про нього не писали раніше? Чому взагалі нічого не чув про нього? Чи таки чув? І чому впізнав його на фотографії? Запитань було багато.
Відшукати закладку, яку робив колись у браузері, не зумів, а прізвище його не запам’ятав. Вирішив шукати на запит «Рибницький поет-інвалід» і вийшов на сайт «стихи.ру», там виявилася сторінка «Поэты Прозаики Приднестровья». Вгорі сторінки було поле, де розміщувалися фотографії поетів, кожна – розміром 2 на 2 сантиметри. Як потім підрахував, усього 75 фотографій. Вийшло так, що серед цієї маси мініатюрних зображень одразу ж побачив потрібне мені обличчя, хоча вже думав, що й не згадаю, не впізнаю його.
За списком нижче шукав прізвища поетів-рибничан. Першою поміж авторів із Рибниці була Базилевська Тамара Іванівна, а другим – Блінов Андрій Анатолійович. Яке ж полегшення відчув, зрозумівши, що не доведеться довго шукати – це саме той, хто мені потрібний.
Отже, «…Андрій Блінов. Народився 1964 року в Росії. Того ж року батьки переїхали до Рибниці. Поезія захоплювала Андрія з дитинства. Перші вірші написав у 4 класі. Довго не надавав значення своєму захопленню.
Металург за фахом, до того, як дістав травму, працював на великому заводі. 1993 року внаслідок нещасного випадку залишився без ніг. Це примусило його переосмислити колишні життєві принципи. Член Спілки письменників Придністров’я», – прочитав на сторінці поета.
Вирішив продовжити пошуки інформації про Блінова, зайшов на сайт рибницької газети «Новости» і знайшов статтю керівника Рибницького відділення Спілки письменників Придністров’я Марії Сичової від 16 липня поточного року. У шапці статті прочитав: «З 2021 року творче об’єднання «Літературне джерело» знайомить читачів газети «Новости» з авторами – членами Спілки письменників Придністров’я. Про багатьох розказано в рамках цього проекту. Планувалося написати й про Андрія Блінова – поета неординарного, мислячого та щирого. Поета, чий життєвий шлях був тернистим і непростим, а слово – влучним, вивіреним і точним.
Був, тому що 9 липня за ним відслужили заупокійну службу. Помер. Пішов у кращий світ. Упокоївся. Все, що хотів, – сказав…»
Ось така історія…
Історія про людину, яка не зневірилася навіть у найкритичніший момент свого життя. Він реалізував себе у творчості, говорив віршами про біль і радощі, образи й розчарування, про віру, надію, кохання. Його вірші читатимуть усі, хто не байдужий до поезії.
На сайті «стихи.ру» Андрій Блінов мав близько п’ятдесяти чотирьох тисяч шанувальників
Дмитро АКIНIН.
Фото з вiдкритих джерел.