У державному парку-пам’ятці садово-паркового мистецтва ім. Д. К. Родіна в Чобручах кілька років тривала реставрація. Тепер він знову відкритий для гостей. Парку більш ніж 60 років. Перші дерева тут почали висаджувати наприкінці 1958 року. За кілька десятиліть він став центром тяжіння всіх придністровців і гостей нашої республіки.
Автором цієї придністровської пам’ятки – парку в центрі села – є ветеран Великої Вітчизняної війни, скульптор Дмитро Кирилович Родін. Народився він у Росії, але більшу частину свого життя прожив у Чобручах. Тут же виросли його діти й онуки, а головне творіння з 2000 року носить його ім’я.
Сьогодні в будинку Дмитра Родіна живе його рідна дочка Людмила Дмитрівна з чоловіком Михайлом Васильовичем. Щоліта у них гостюють онуки Михайло та Ольга. Отже, будинок і домашній парк Дмитра Кириловича, який став макетом головного парку села, продовжують жити.
Напередодні урочистого відкриття державного парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва імені Д. К. Родіна після проведення широкомасштабних ремонтних робіт кореспондентам вдалося побувати в гостях у Людмили Дмитрівни. Вона люб’язно погодилася поділитися деякими подробицями з життя батька. А ми вам розкажемо.
Дмитро Кирилович після закінчення школи вступив на скульптурне відділення Ростовського художнього училища, а потім служив в армії в залізничних військах. Коли мирне життя радянських людей перервала Велика Вітчизняна війна, Дмитро пройшов її всю від початку до кінця. Після повернення з фронту він продовжив службу в Петропавловську (Казахстан).
Людмила Дмитрівна згадує, що навіть у важкі повоєнні роки Дмитро Кирилович знаходив час для творчості. Він тоді писав картини. Важливим замовленням був для нього портрет одного з військових командирів під час служби в Петропавловську. Там він зустрів свою майбутню дружину Варвару Яківну.
У 1947 році молода пара зіграла весілля, а в 1949-му переїхала в придністровський край за порадою рідної сестри Дмитра Анни, яка на той час тут уже проживала. Вона так розписала Дмитру Кириловичу нинішнє Придністров’я, що він без роздумів вирішив сюди перебратися. Спочатку в Тирасполь, а пізніше його як скульптора направили в село Чобручі на будівництво будинку культури. Тоді ж він остаточно закохався в наш край і залишився тут назавжди.
Спочатку сім’я жила в орендованій квартирі, а потім правління колгоспу виділило їм ділянку під будівництво оселі, в якій народилися діти – Олександр, Володимир і Людмила. Житло добудовувалося (для великої родини), і тут же почав зароджуватися парк. Людмила Дмитрівна розповіла, що спочатку батько спроектував невеликий ставок, потім освоював невеликі ділянки городу і створював скульптури з каменю. Поступово з’явилися альтанка, місток, декоративна скеля.
У домашньому парку і сьогодні ростуть численні дерева і чагарники, які Дмитро Кирилович привозив зі своєї батьківщини. Символічно, що у дворі будинку й досі височіє липа, посаджена молодою сім’єю, коли в них народилися первістки-близнюки. З роками вона стала розлогою трьохстовбурною, як і дітей у сім’ї було троє.
«З року в рік наш міні-парк приростав новими ділянками, – згадує дочка скульптора. – Сусіди дивилися на все, що відбувалося в нашому дворі, дивувалися, але і дуже цікавилися. Маму теж доводилося попередньо переконувати, вмовляти, коли відвойовувалася чергова невелика ділянка». Але, за словами Людмили Дмитрівни, мати завжди підтримувала батька, з розумінням ставилася до його захоплення.
«Будівництво парку в центрі села було для нього не просто роботою, він усю душу в неї вкладав», – зазначила дочка. Вона також розповіла, що, коли об’єкт облаштовувався, тут працювало багато молоді, а Дмитро Кирилович уміло керував нею. Він був дуже тактовним, нікому не робив грубих зауважень, не кричав, а спокійно вказував на недоліки в роботі й любив жартувати.
«Коли парк був добудований, батько був дуже задоволений своєю роботою, але він ніколи це не афішував, не хвалився, марнославство йому було чуже. Коли на об’єкт приїхала делегація архітекторів із Москви й Ленінграда, він так хвилювався, що не міг навіть перебувати поруч із ними», – згадує Людмила.
Тоді його праця була високо оцінена. Недарма пізніше парк села Чобручі був названий «Парком майбутнього», і цей досвід роботи було рекомендовано використовувати під час закладки таких місць відпочинку в споруджуваних мікрорайонах міст і селищ. Сам скульптор називав це місце музеєм під відкритим небом.
Дивлячись тепер на творіння рук його, розумієш, що архітектор був ще й великим філософом – на території парку він створив багато символічних образів. Вони стосуються вічних сімейних цінностей, православної культури, народних переказів, любові до рідного краю.
Усі свої ідеї автор висловив, використовуючи рослинність, камінь і воду. Тут не вистачає ще однієї скульптури, яку Дмитро Родін створив тільки в себе вдома. Вона називається «Хрест долі» або «Сходження на Голгофу». Ця невелика скеля виконана у вигляді старця, нахиленого вниз під якоюсь вагою. Скульптура символізує, що кожен із нас у цьому житті несе свій хрест.
Згадуючи про батька, зі сльозами на очах Людмила Дмитрівна каже: «Як же я обожнювала свого тата! Він у нас був чудовий. Часто ходив із сім’єю на риболовлю й улюбленого собаку Джека брав. Одного разу під час літніх канікул я маялася у дворі, а він підійшов і каже: «Ну що дочко, поїхали на риболовлю?» Дісталися ми до річки, зібралися рибу ловити, а гачка ж немає. Зробив він мені його з мідного дроту, і ми ще стільки риби наловили. Я була така задоволена та щаслива».
У будинку Дмитра Кириловича було завжди багато людей, але близьких друзів у нього не було, здебільшого цю роль виконували родичі, яких на той час з’явилося чимало: виросла сім’я, перебралися в придністровський край інші рідні люди з Росії.
Дмитра Кириловича не стало в 1999 році. Він прожив довге, щасливе і плідне життя, проте не зміг справитися з гіркотою втрати сина, захворів і незабаром помер. Однак пам’ять про нього продовжує жити сьогодні у створених ним парку, Будинку культури, храмі Покрови Пресвятої Богородиці та інших об’єктах, у спорудженні яких брав участь, у своїх дітях, онуках, правнуках, у пам’яті односельців і багатьох майстрів, які використовують у своїй роботі його досвід. Скульптор заявив про село Чобручі на весь Радянський Союз. Недарма за підсумками Всесоюзного конкурсу парк увійшов до п’ятірки кращих у країні, поряд із парками Москви, Ленінграда, Домодєдова і Бреста.
Дмитро Родін виховав 6 онуків, сьогодні підростають ще 9 правнуків, і один із них (7-річний Платон) уже проявляє творчі здібності: досить майстерно в нього виходять різні фігури з пластиліну, а батьки хочуть розвивати цей талант і далі.
Відвідайте Державний парк садово-паркового мистецтва ім. Д. К. Родіна в селі Чобручі Слободзейського району. Помилуйтеся його живописними пейзажами та архітектурою. Не так давно там встановили ліхтарі й підсвічування основних локацій, тобто, насолодитися їх красою тепер можна й у вечірній час доби
Тетяна БАСОВСЬКА.
Фото з сімейного архіву.