До 100-річчя Павла ГЛАЗОВОГО
Я так люблю здоровий сміх, веселий сміх, що гріє всіх!
Переливаю в слово радість, яку в душі своїй зберіг.
І я щасливий, що пишу хорошим людям на потіху.
Ловлю в очах іскринки сміху і довго в серці їх ношу.
Таким був життєвий девіз Павла Глазового, який щиро любив сміх і вважав його важливою частиною людського життя.
Початок життєвого шляху
Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в так званому історичному козацькому Дикому полі – в селі Новоскелюватка (нині – Миколаївська область) у родині хлібороба.
Юнак мріяв бути вчителем української мови, отже після семирічки вступив до Новомосковського педагогічного училища на Дніпропетровщині. Закінчивши навчання, деякий час учителював у молодших класах і готувався вступати до інституту.
В армію Павло пішов добровольцем. Оскільки тоді студентів вищих навчальних закладів призивали після першого курсу, він вирішив спочатку відслужити. Можливо, саме це його і врятувало, бо з початком Великої Вітчизняної війни Глазовий, закінчивши школу сержантів-старшин, мав кваліфікацію авіаційного механіка.
В Орші, 22 червня 1941 року Павло зустрів у Західній Білорусі, він ледве вижив після бомбардувань аеродрому ворожими літаками. Разом із напарником механіком на чудом уцілілому поштовому біплані У-2 вони врятувалися від полону. Полетівши на схід, без льотних навиків і карт, друзі вибралися з захопленої ворогом землі.
Після цього Глазового направили на захист Ленінграда, де юний сержант вистояв усю блокаду – від першого до останнього дня. Був механіком, мотористом, стрільцем-радистом. Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці – сильніше скельце, як наслідок незначного опіку під час рятування дітей, що не добігли до катакомб, коли у склад боєприпасів потрапила бомба.
Після прориву блокади частину, в якій служив Глазовий, перевели до Азербайджану – приймати літаки, які американці й англійці через Індію та Іран переправляли по ленд-лізу. Демобілізувавшись у 1947-му, Павло повернувся додому.
Від лірики до сатири
Перші вірші Павло спробував написати в третьому класі:
Тільки випав перший сніг,
Я гулять уже побіг.
Я не знав, що то є сніг,
Думав: пір’я. В нього ліг…
Допомагав хлопцеві творчо розвиватися його перший учитель Іван Гуцалюк. Саме він познайомив Павла з усмішками Остапа Вишні – це й зумовило долю майбутнього гумориста.
Друкуватися в районній газеті Глазовий почав іще до війни. Щоправда, згадує його син, це були не гуморески, а лірика.
На фронті Павло Прокопович коли не літав – прилаштовувався в кабіні літака і писав вірші. Записував свої твори в маленький блокнотик, який постійно носив у кишені біля серця. Намагався писати про все, що бачив, що думав, що турбувало. У тих віршах була описана жива правда про кляту війну.
Після демобілізації Павло Глазовий навчався в Криворізькому педагогічному інституті. Однокурсники та друзі були першими слухачами та критиками його «усмішок». Одного разу, після чергового імпровізованого вечора гумору, вони таки підбили молодого автора написати до «Перця». Направив він свої твори в журнал, а вже через тиждень його сповістили, що сам Остап Вишня читав і хвалив його вірші, а деякі з них відразу ж і надрукували. Позитивно оцінивши спроби початківця, видатний майстер сміху посприяв, аби талановитого юнака перевели на навчання до Києва – поближче до письменників та видавців. Це дало Павлові можливість шліфувати майстерність у студії молодих гумористів при редакції гумористичного журналу «Перець».
У 1950 році Глазовий закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту. Остап Вишня, якого Павло вважав своїм учителем, порекомендував його на посаду заступника головного редактора «Перця». П. Глазовий був не тільки чудовим поетом-гумористом, а ще й талановитим адміністратором. Саме під час його керівництва наклад «Перцю» збільшився до 3,5 млн примірників. Не в останню чергу – завдяки таланту Павла Прокоповича, твори якого друкували мало не в кожному номері. Саме з журналу його слово пішло в народ, і незабаром жоден вечір у сільському клубі та жоден урядовий концерт не обходилися без гуморесок Глазового.
Після 1961 року Павло Прокопович деякий час працював на радіо редактором музично-гумористичної програми. Потім став заступником головного редактора у журналі «Мистецтво», фактично очоливши відділ «Новини кіноекрану». Він писав репризи для цирку та інтермедії на телебачення, зокрема для популярних Штепселя й Тарапуньки.
Членом Спілки письменників Глазовий став у 1968 році. Відтоді, нарешті, зміг присвятити себе улюбленій творчості. «Гумор –це велика справа, – казав митець. – Однак у житті не завжди весело, хоча я і вважаю себе щасливою людиною. Адже пройшов пекельними дорогами війни й залишився живим (а статистика свідчить: зі ста виживали троє). На війні було не до жартів, а по війні весь час смішу людей. Хоча, буває, рикошетом і самому дістається. Проте нічого – писав, пишу і буду писати, якщо люди читають».
Сміху іскорки ясні
Павло Глазовий – автор близько двох десятків книжок сатири та гумору, 8 книжок для дітей. У них зібрані твори різних жанрів: дотепні вірші та ліричні поезії, пародії й епіграми, проза і дитячі казки.
Майже п’ятдесят байок об’єднав Глазовий у циклі «Езоповські усмішки». Твори далеких античних часів поет перемістив у нашу реальність. У байках Павло Прокопович використовує образи тварин, але за ними ми бачимо конкретних людей із вадами в поведінці. У цих творах можна зустріти ледарів, бездарних «талантів», невихованих «розумників», людей зі спотвореною мораллю та духовністю. Скільки байок – стільки й тем! Інколи «героями» стають окремі речі («Байка про табличку», «Причеп») або люди («Тарас Бульба у Києві» тощо). Їх не можна читати без сміху, але не заради нього демонструє Глазовий суспільні вади. Він прагне до того, щоб люди намагалися позбутися потворних рис. Байкар звертає нашу увагу на негативні явища сучасного життя, запрошує разом із ним поглузувати над ними та зробити правильний, свій власний висновок.
Характерно, що кожну свою байку Глазовий закінчує своєрідною мораллю – жартом, повчанням, афоризмом. Кожний читач прислухається до поради автора й обов’язково замислюється, щоб уже ніколи в житті не повторювати такий або схожий вчинок, бо над ним сам же й сміявся.
Байкам Павла Глазового притаманні дотепність і влучність. Цікава його баєчка «Лауреат», в якій Ворон перемагає Солов’я у співі. Про те, як це йому вдалося, розповідає:
А я йому, горластому,
Пробив тім’я дзьобом.
Байка «Похвала» засуджує пустопорожню балаканину, метою якої є ошуканство й надмірна довірливість. Павук так і розсипається в компліментах Мусі, аби заманити її у своє павутиння. Автор майстерно й іронічно використовує епітети (юна муха, гарненькі ніжки, дивна талія), порівняння («кожен звук як музика для слуху», «ти – як перлина, як топаз, ти – як іскрина синя») та інші художні засоби, типові для лірики. Головну ж ідею традиційно для цього жанру висловлює в моралі:
Оскільки діло вже дійшло
У байці до моралі,
То я скажу, що не для мух
Слова, звичайно, мовляться,
Бо на солодку похвалу
Не тільки мухи ловляться.
Самі байки не розтягнуті, не нудні, їх слухали до кінця, не позіхаючи, чекали моралі, як у спрагу – ковтка води. Сказати в кількох рядках те, що не можна навіть у багатьох томах – це може зробити лише Майстер. І Глазовий робив:
Кажуть люди, що у жаби хитрість є така:
Заховається у травці,
виткне язика…
А метелик тільки сяде на її язик,
Хитра жаба – хап губами,
і метелик зник.
Кінець байки. Цього не заперечує
й сам автор:
Байка вся. Але до чого мова тут іде?
Хто язик великий має – той не пропаде!
Символ сучасного українського гумору
Гуморески Глазового завжди смішні, дотепні та прозорі, нібито без «хитромудрих викрутасів», а разом із тим гострі, злободенні, націлені в достойну мішень:
Байкареві необхідно
Володіть секретом:
Бить дрібненьке, а влучати
В більше рикошетом.
Переважна більшість творів Павла Глазового спрямована проти конкретних суспільних вад. Автор висміює пияцтво, блюзнірство, неробство, бюрократизм тощо. Дотепно, у чудовій поетичній формі він підсміюється над лінькуватими й недолугими, над заздрісниками та хвальками, над пихатими й нерозумними. У таких творах, як «Еволюція» та «Вирізки», П. Глазовий пише про недалекість, обмеженість людського розуму; інтимним стосункам і шлюбним відносинам присвячені гуморески «Наречена» й «У міліції». Суворо картає сатирик людей, які відцуралися рідної мови («Кухлик», «Родичі») та розвінчує паразитарне існування великих і маленьких начальників («Про роботу керівну», «Кіндратів кабінет»). Традиційно дотепно Глазовий-байкар порушує в гуморесках тему виховання, культурного рівня, етики людських стосунків.
Батько у творі «Еволюція» користується запитанням сина в зоопарку про походження людини від мавпи, аби наголосити, що не всі люди спромоглися стати по-справжньому людьми. Гумористичні й сатиричні твори Павла Прокоповича написані в різних ключах: одні з добрим серцем, інші – з гірким перцем. Серед засобів зображення переважають іронія, комічні ситуації та деталі, травестія, жартівливі народні приказки, характеристичні прізвища.
Своєрідною особливістю гумористичних творів Глазового є те, що автор уміє кількома строфами передати сюжет або діалог і завершити це несподіваним висновком. От, наприклад, невдаха Єлисей зацікавився письменниками – і цим здивував синочка. Школяр на його прохання називає імена відомих поетів і прозаїків. Прислухається татусь, мов от-от почує дороге йому ім’я. Аж нарешті:
Стань синочку, все в порядку!
От ми вияснили так,
Що на вулиці Толстого
Я в пивній забув піджак.
Гуморески П. Глазового – веселі й дотепні. Щоб показати кумедну ситуацію або кумедного героя, авторові не треба щось вигадувати або в чомусь перебільшувати. Є у повсякденному житті й такі персонажі, й такі ситуації. Ось синочок у люблячої матусі вже два роки вчиться у студії при театрі. Матері хочеться бачити його великим актором. Вона всім вихваляє здібності сина і те, як муштрують його на шляху до зіркової слави. Нарешті, мати з гордістю розповідає:
Роль найважчу доручили
Любому синочку:
Він на сцені в третій дії
Викочує бочку!
У цій гуморесці автор обіграє пряме й переносне значення слова «важкий».
Безперечно, роль, яку дістав син, відповідальна та найважча, адже бочку не так легко викотити! Що ж стосується акторської обдарованості юнака, то зрозуміло, що в цьому плані його успіхи значно менші.
Авторські гуморески попри, здавалося б, несерйозність жанру, несуть у собі величезне смислове навантаження, змушуючи читачів уважніше придивлятися до навколишньої дійсності, аналізувати її. Тож одне зі своїх найголовніших завдань – перетворювати негатив на позитив – сміх із успіхом виконує.
Того, що в люди полетіло,
Уже назад не заберуть
Першу нагороду Павло Прокопович отримав, уже будучи відомим гумористом. У 1988 році за книжку «Сміхологія» – творчий звіт автора перед Богом та шанувальниками – він став лауреатом премії імені Остапа Вишні. У 1996-му Глазовий – перший лауреат премії ім. Петра Сагайдачного. Орденом «За заслуги» патріарха гумористичного цеху відзначили за вагомий внесок в українську літературу в 1997 році.
Серце народного сміхотворця перестало битися 29 жовтня 2004 року. Провести поета в останню путь прийшло багато шанувальників його творчості. Біля ще свіжої могили на Байковому кладовищі люди читали твори Глазового – і сміх мимоволі пробивався крізь сльози, наче безцінний дарунок від великого Майстра.
Багатьом присутнім тоді пригадалися його пророчі слова:
Коли у мене на могилі
Чудесний виросте будяк,
Хотів би я, щоб друзі милі
Про мене згадували так:
– Ти пам’ятаєш Глазового?
Невже забув?
Це ж той Павло,
Який життя прожив для того,
Щоб людям весело було
Лариса ЛЕГКУН.
Фото: litnik.org