ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
Володимиру Івановичу Степанову – Героєві Соціалістичної Праці, уродженцю с. Паркани 2 серпня могло б виповнитися 100 років.
Уперше про бригадира колгоспу імені Леніна Тираспольського району Молдавської РСР заговорили на весь Радянський Союз наприкінці 50-х.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 лютого 1957 року за видатні успіхи, широке застосування досягнень науки та передового досвіду в сільськогосподарському виробництві Володимиру Степанову присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот».
Для села Паркани та для його мешканців це стало видатною подією. Постать Степанова на ту пору здавалася богатирською, а його слава – недосяжною.
З кожного міста і містечка Радянської Молдавії, з редакцій газет сусідньої України до Паркан навідувалися десятки журналістів, яких цікавили подробиці неймовірного успіху. Як говорив сам герой, усе було досить просто: він разом зі своєю бригадою взяв з кожного з 50 га по 140 ц винограду. Наголошував при цьому, що саме «взяв», бо не чекав милості від природи, а вперто протистояв її негативним явищам, працював наполегливо, застосовував набуті знання і вміння. Селяни називали його рекорд справжнім чудом. Дійсно, на той час це було дивиною. Нічого подібного тоді виноградарі не досягали.
Володимир Іванович робив багато для свого колгоспу і села. Він першим в артілі взявся за освоєння пустирів та вирощування на них культурних сортів винограду, завдяки чому протягом кількох років кордони нових насаджень збільшилися до 90 га.
Якщо в 1954 році з площі 21 га було зібрано по 40 ц/га солодких ягід, то через рік – по 93 ц, а в 1956-му – 140 ц/га.
Бригадир Володимир Степанов неодноразово був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР у Москві, й уже незабаром став Героєм, про що ми написали вище.
З часом, коли земельні площі під виноград розрослися до 500 га, а в досвідченого виноградаря з’явилися послідовники та учні, він радо передавав їм свій досвід. Земляки Степанова пригадують, що він ніколи не зупинявся на досягнутому. Постійно читав нову спеціальну літературу, листувався з новаторами з інших країн, проводив агробіологічні досліди.
Володимира Івановича називали «творцем достатку». Напередодні 1965 року він, виступаючи перед земляками, говорив: «Розумієте, в новому році ми почнемо реконструкцію бригадних виноградних плантацій. Стару лозу замінимо новими сортами – більш сахаристими, більш урожайними. Саджатимемо тільки загущеним способом по 3-4 тисячі кущів на гектар.
Я переконаний, що нові виноградники дадуть ягід разів удвічі більше. Так і новий рекорд буде досягнуто, і для нас, трудівників землі, – перемога, а для народу – достаток.
На кожному столі буде наш виноград: солодкий, чистий, янтарний».
Саме так званий «згущений спосіб» бригадир виноградарів запозичив у болгарських колег, коли у складі делегації побував з робочим візитом у Болгарії. Це й принесло йому такий неймовірний успіх. До того часу в Молдавії про цей спосіб не знали.
З історії родини
Дочка Володимира Івановича – Надія Володимирівна, пригадуючи свого батька, розповіла, що він був надзвичайно скромним, роботящим і чесним. Жінка навела такий приклад: «Батько наш вставав дуже рано, ми його й не бачили, бо ще спали. Мама давала йому з собою щось поїсти: шматочок хліба, пару яєць варених, огірка, шматочок сала. Можете собі уявити, яка невеличка була торбинка, куди вона складала ті харчі. Так от батько, повертаючись пізно увечері додому, приносив нам з братом у тій спорожнілій торбинці по 2 грона винограду, всього по два! Ми іноді обурювалися, чому так мало. Показували, що інші сусіди привозили собі ці смачнючі плоди машинами, на якихось возах, але він вважав, що не має права на більше. Тому дозволяв собі те, що приносив», – пригадує жінка.
Нашому кореспондентові донька виноградаря показала виписку з «Особового листка з обліку кадрів» батька. Там вказано, що Степанов Володимир Іванович, болгарин, народжений в с. Паркани, Тираспольського району МРСР 2 серпня 1922 року, походить з родини селян-бідняків. Є членом КПРС з лютого 1953 року, має освіту 7 класів, закінчив початкову школу у своєму селі в 1936 році.
Відразу після семирічки, маючи від роду всього 14 років, підліток працював колгоспником у рідному колгоспі. Через три роки став бригадиром рільничої бригади. З серпня 1941-го по квітень 1944-го перебував на тимчасово окупованій території, займався домашнім господарством.
У квітні 1944 року його мобілізували на фронт, де він прослужив рядовим бійцем 10-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії до лютого 1946 року. Після демобілізації повернувся в колгосп на посаду бригадира рільничої бригади. У період 1952 – 1976 рр. працював бригадиром виноградарської бригади, звідти й вийшов на пенсію за станом здоров’я. Став інвалідом праці 2-ї групи й уже не працював.
Такі сухі рядки з біографії Героя Соціалістичної Праці.
Його ж дочка, сама вже досить немолода жінка, розповіла, що такого «трудоголіка» як її батько, важко було зустріти. Він уболівав за все, що відбувалося в господарстві, дні та ночі проводив у полях, на виноградниках, проходив пішки десятки кілометрів щодня. «Як він міг мати гарне здоров’я, якщо, практично, ніколи не відпочивав і не мав вихідних. То посуха, то заморозки, то вітри, то якісь шкідники, та багато проблем із тим виноградом, поки його виростиш та збереш. Так з року в рік і жили», – розповіла Надія Степанова.
Вона поділилася спогадами про своїх батьків: «Мамі було 18 років, а татові – 20, коли вони познайомилися. Йшла війна, але молодь збиралася, навіть якісь вечірки влаштовувала. Так мої батьки почали зустрічатися, але тата згодом забрали на фронт. Я зберігаю татусеве фото, яке він надіслав мамі з фронту. Там підписано: «Жінці Марії з фронту». З цим пам’ятним знімком я багато років виходила на «Безсмертний полк», поки могла. Нині вже сили не вистачає. Батько ж повернувся живим-здоровим, і вони побралися. Хату збудували, в ній я й живу тепер сама. До речі, мій батько був дуже гарним, мабуть, найкращим серед чоловіків нашого села», – посміхаючись, розповідає співрозмовниця.
У родині Степанових було двоє дітей – дочка Надія і син Дмитро. Батьки мріяли про вищу освіту для них, тому Надія, працюючи в сільській бібліотеці, заочно закінчила Кишинівський педуніверситет за фахом «Російська мова та література». Потім її взяли на посаду начальника відділу кадрів колгоспу, звідти вона й пішла поповнювати лави пенсіонерів. Сім’ю не створила, якось не пощастило зустріти такого чоловіка, щоб хоч трохи нагадував її улюбленого татуся.
Син Володимира Степанова – Дмитро, після Парканської школи закінчив Одеський технологічний інститут ім. Ломоносова. Трудився механіком, згодом – головним інженером Тираспольського об’єднання «Молоко» (нині це знайома всім «Благода»). Селяни йому довіряли, обрали головою колгоспу, знаючи його порядність, вміння творчо ставитися до будь-якої справи. Надія Володимирівна вважає, що її брат унаслідував від батька ці риси. Прикро, що молодим пішов із життя.
Спадкоємиця родини виноградаря з сумом повідомила, що її хату колись пограбували й винесли з дому все майно та, заодно, нагороди батька, які він заслужив не лише в мирний час, а й під час війни. Встановити, хто здійснив цей ганебний вчинок, правоохоронцям не вдалося.
Деякі факти з історії Паркан
Розповідаючи про одного з його героїв, неможливо обійти стороною Парканський музей історії села, переглянути експонати, надані його директором Валентиною Миколаївною Обручковою.
Вона повідомила, що перша згадка про поселення на лівому березі Дністра сягає 1770 року: воно позначене на карті генерала Паніна під час штурму Бендерської фортеці. Паркани розташовувалися на кордоні Російської імперії до 1812 року, коли Бессарабія увійшла до складу Росії. Болгарська колонія переселилася на наші землі в 1806 – 1811 рр. і разом із культурою, традиціями перенесла на нове місце свою психологію, фанатичну працьовитість та жагу до підприємництва.
Уже на початку 1807 року до Паркан прибули перші болгарські колоністи, й за півроку тут оселилися 44 родини. Серед них – Стоянови, Жекови, Ангелови, Діордієви, Радулови, Петкови, Степанови та інші відомі прізвища, представники яких досі живуть у селі.
Імператор Олександр I підписав 9 червня 1808 року іменний рескрипт на ім’я Новоросійського генерал-губернатора «Про влаштування поблизу міста Тирасполя колонії з вихідців, що розуміються у шовківництві», оскільки поблизу села ріс тутовий гай для заняття цим видом діяльності. На той час у Парканах проживало змішане населення, чисельність якого становила кілька тисяч людей.
Нині Паркани – найбільше село Придністров’я з багатою та цікавою історією і найбільша болгарська діаспора за межами Болгарії. Тут, за словами директора музею, з 10 500 осіб – 80 % населення становлять болгари.
Валентина Миколаївна показала старі газетні вирізки, які давали деяку інформацію про згадані події. Фотографію В. І. Степанова можна було побачити на стенді поряд з іншими відомими парканцями. У рукописному науковому дослідженні директора про видатних земляків згадується ім’я нашого ювіляра.
До речі, саме директор музею повідомила про один з епізодів воєнного часу, який характеризує бійця Володимира Степанова: «В період форсування р. Дністер, виконуючи наказ щодо прикриття особового складу під час переправи, тов. Степанов під кулеметним вогнем противника забезпечив димову завісу на переправі, чим значно зменшив втрати свого стрілецького підрозділу». За це солдат був відзначений бойовою нагородою.
Серед експонатів привертає особливу увагу окремий стенд з добіркою матеріалів, що стосуються сучасного періоду. Адже Паркани увійшли в історію створення нашої республіки як населений пункт, де понад 30 років тому відбувся І З’їзд депутатів усіх рівнів Придністров’я. 2 червня 1990 року народні обранці, що представляли міські, сільські Ради, Верховні Ради МРСР та СРСР, ухвалили декларацію, яка заклала основу майбутньої державності Придністров’я .
Оголошувалося про створення Вільної економічної зони та Координаційної ради соціально-економічного розвитку, яку очолив майбутній придністровський президент Ігор Смирнов. Через 3 тижні після Першого з’їзду депутатів усіх рівнів у Парканах молдовський парламент ухвалив законопроект, який визнав недійсним акт щодо утворення МРСР від 2 серпня 1940 року.
Поряд із копіями документів того доленосного заходу можна побачити й фото Ігоря Миколайовича в оточенні соратників. Усе це дбайливо, з любов’ю до справи представлене увазі відвідувачів.
Валентина Миколаївна може годинами розповідати про ті події, які їй, як керівникові музейної установи, необхідно знати, або учасником яких була вона сама.
У селі шанують своїх земляків. Школярі зустрічаються з нащадками героїв, знають про їхнє життя, бережуть пам’ять про кожного з них.
Дочка Володимира Степанова навідується до рідної школи, розповідає юним парканцям, яким був її батько, як самовіддано любив свій край і працював на його благо. Досить імовірно, що хтось із молодих, перейнявшись долею свого земляка, його трудовим і духовним подвигом, вирішить присвятити себе служінню рідній землі та її людям
Iрина МАСЛОВА.