Iван Петрович Котляревський – український поет, драматург, громадський діяч, зачинатель нової епохи української літератури. Народився він 29 серпня (9 вересня) 1769 року в Полтаві, помер у цьому ж місті 10 листопада 1838 року. Що сьогодні ми маємо знати про нього, розкажемо в нашому дослідженні.
Короткий життєпис
Сім’я Котляревських належала до козацько-старшинського роду (своєрідної еліти суспільства). Батько був дрібним дворянином і служив канцеляристом у Полтавському магістраті. У цьому місті серед мальовничої природи над Ворсклою, дуже близькій до сільської, минули дитячі та шкільні роки Івана.
Точних відомостей про його початкову освіту немає. Дослідники життя і творчості поета вважають, що перші знання він міг здобути в Полтавській парафіяльній школі, в якій за тодішніми звичаями дітей навчав дяк. Згодом юнак навчався в духовній семінарії Полтави, де освоїв кілька іноземних мов. Не закінчив він її повного курсу швидше через те, що життєрадісного і жвавого юнака ніяк не приваблювала духовна кар’єра. Він виявляв інтерес до античної літератури, зокрема до римського поета Вергілія й творчості російських письменників.
Була можливість продовжити навчання в Санкт-Петербурзі, проте він відмовився від неї й служив чиновником у різних полтавських канцеляріях, а пізніше – домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах на Полтавщині.
Основоположник української літератури, судячи з розповідей сучасників, був людиною цікавою в спілкуванні, з блискучим почуттям гумору. Люди, які знали Котляревського, казали, що він міг розповідати про звичайні речі дуже смішно, але сам при цьому навіть не посміхався.
Стиль життя поета досить часто порівнюють з долею Григорія Сковороди. Обидва знакових для України письменника всіма можливими способами намагалися уникнути контакту з владою. Однак, якщо Сковороду часто називають першим українським мандрівним філософом, то Котляревський усе своє життя прожив у рідній Полтаві.
На військовій службі
І. П. Котляревський присвятив військовій службі 12 років життя. Розпочав він її кадетом у Сіверському драгунському полку. Продовжилася військова кар’єра на посаді військового юриста, секретаря і прокурора військових судів, а потім – прапорщика. Уже в 1799 році він став підпоручиком, і цього ж року – поручиком. Цього ж року Котляревського призначили інспектором-ад’ютантом Дністровської та Кримської інспекцій (безпосередньо до генерала кавалерії маркіза Дотішампа). В особовій справі Котляревського є відгук маркіза про його службу. Генерал хвалить його як офіцера, що «…виправляв свою посаду і звання з відмінною дбайливістю і старанністю і виконував всякі покладені на нього передорученості з тою спритністю і точністю, яка означає хорошого офіцера, гідного уваги начальства до його здібностей».
Призначення Котляревського на посаду ад’ютанта барона Мейндорфа відбулося перед самим виходом корпусу на Бендери. Перша частина його переправлялася через річку Дністер в районі Дубоссар і саме в ній служив Іван Петрович. Діяльність його протягом кампанії 1806-1807 рр. була досить помітною. Котляревський проявив себе не тільки як хоробрий та відповідальний офіцер, але й як талановитий дипломат. Особливо важлива заслуга його полягає в тому, що він, виконуючи дипломатичну місію й оберігаючи тил російської армії після взяття Бендерської фортеці, зміг залучити на бік Російської імперії буджацьких татар.
Піддаючи своє життя небезпеці, Іван Петрович провів з їхніми старшинами досить вдалі переговори, які завершилися в Каушанах. Це була значна перемога, оскільки, рухаючись після Бендер на Ізмаїл, російська армія у себе в тилу залишала досить грізне татарське військо, яке в одну мить могло зібрати від 30 до 50 тисяч вершників. Імператор Олександр I нагородив штабс-капітана І. Котляревського орденом святої Анни 3-го ступеня, який на той час давався за «…цивільні й дипломатичні заслуги перед Вітчизною».
Необхідно зазначити, що в результаті переговорів з турецькими посланниками ще в Дубоссарах, в яких також брав участь І. П. Котляревський, турки не здали фортецю російським військам офіційно, а просто залишили її ворота відкритими, чим росіяни негайно і скористалися.
Свої спогади про ці події він виклав у «Журналі воєнних дій 2-го корпусу військ під командою генерала від кавалерії й кавалера Барона Мейєндорфа».
Іван Петрович детально описав у ньому захоплення фортеці. Цікавим є його висновок: «Таким чином, Бендерська фортеця зайнята без жодного кровопролиття. Паша про заняття оной тоді дізнався, коли російські війська миттєво зайняли вал, батареї, вулиці й ворота і скрізь, де потрібно, заснували пости та караули. Цього числа зробив командувач потрібні розпорядження в місті Бендери щодо поліцейського порядку, внутрішньої безпеки…».
У військових записках Котляревського представлені також корисні унікальні статистичні дані про населення Буджака і Південної Бессарабії, його кількісний та релігійний склад. Крім того, в них повідомляється про характер бойових дій. Унікальний цей документ ще й тим, що Іван Петрович – єдиний, хто описав останнє захоплення російськими військами Бендерської фортеці в 1806 році, тобто той період, з якого Бендери назавжди увійшли до складу Російської імперії.
Відзначився І. П. Котляревський і під час чергового штурму Ізмаїла, за що теж заслужив найвищу подяку від імператора.
У 1808 році він вийшов у відставку, а в 1812-му, під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію, Котляревський допоміг сформувати 5-й Полтавський козацький полк Малоросійського народного ополчення.
Місцеві селяни та козаки були рішуче налаштовані помститися Наполеонові за ту наругу, яку чинили французькі війська на окупованих руських землях, а тому самі просилися до війська. До того ж, вони довіряли Івану Петровичу як порядній та чесній людині, справжньому російському офіцеру й учаснику бойових дій.
Після розгрому наполеонівської армії Котляревському не раз давали відповідальні доручення воєнного характеру: він виїжджав з депешами у ставку Російської армії, що містилася в Дрездені, двічі їздив у Санкт-Петербург.
У 1817 році Полтаву відвідав Імператор Олександр І. Серед оглянутих царем закладів був і Будинок виховання дітей бідних дворян, який на той час очолював І. П. Котляревський. За сумлінну службу Івана Петровича преміювали діамантовим перснем та щорічним пенсіоном у 500 карбованців (крім одержуваного жалування).
Відомо, що імператор, звертаючись до Котляревського особисто, запропонував йому чин колезького асесора, але офіцер зауважив, що не може прийняти цивільне звання, яке розлучить його з військовим мундиром. Олександр І прихильно усміхнувся і наказав присвоїти штабс-капітану Котляревському звання майора.
Літератор і громадський діяч
Про проходження служби Іваном Котляревським у російській імператорській армії відомо хіба що вузькому колу істориків, проте широкому колу він відомий саме як літератор і громадський діяч.
Близько 1794 р. Котляревський розпочав літературну діяльність, узявшись за переробку в бурлескному стилі Вергілієвої «Енеїди». Уже перші розділи «перелицьованого» твору поширювалися в рукописних списках і набули чималої популярності в читачів.
В «Енеїді» Вергілія оспівувалися подвиги мужніх троянців, влада цезарів і утверджувалося «божественне» походження римських імператорів.
Використовуючи сюжетну канву цієї поеми, письменник переосмислив її патетичну тему, знизив її, дав твору нове своєрідне наповнення. Епопея римського поета під пером українського перетворилася на веселу, бурлескну розповідь, яка вражає своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст.
У Вергілія людина – пасивна, безвольна іграшка в руках небожителів. У Котляревського ж – усе сонячне, земне, люди діють у конкретних реальних обставинах. У світлі такого багатогранного життя сонм «олімпійців» виглядає кумедно.
В «Енеїді» досить виразно окреслені соціальні симпатії Котляревського: поет виступає на боці тих, кого принижували тодішні панівні верстви.
Під маскою гумору він кинув сучасній йому кріпосницько-чиновницькій суспільності гостре звинувачення в тому, що всі її помисли спрямовані на грабіж і знущання з простих людей, а державні закони закріплювали цю несправедливість.
Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого України, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом людей, поет закликає самовіддано любити вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй. Він дає зрозуміти, що любов до батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі почуття. Тоді такі погляди були надто сміливими.
У поемі досить виразно виступає новаторство поетичної творчості І. П. Котляревського. Щедрою рукою майстра в поемі розкидано влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі. В текст широко введені ліричні репліки, схвильовані вигуки, колоритні діалоги й монологи. Усе тут комічне, гротескне і водночас психологічно виправдане. Народне слово в устах поета відсвічує всіма відтінками здорового сміху – від доброзичливого гумору до гострої сатири.
«Енеїду», як відомо, поет писав протягом усього свого творчого життя: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Оспівування любові до батьківщини, звеличення героїчного минулого, показ самовідданих і мужніх воїнів, нарешті, могутній образ самого Енея – все це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу.
Отже, ідея поеми І. П. Котляревського полягає в утвердженні духовних сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і любов’ю, з надзвичайною теплотою зобразив письменник їх у своєму творі.
Поряд з літературною діяльністю І. П. Котляревський постійно цікавився мовознавством, етнографією, вивчав усну народну творчість, історію України.
Увесь його літературний доробок складається з поем «Енеїда», «Пісні на Новий 1805 рік князю Куракіну», а також із п’єс «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» і перекладу російською мовою «Оди Сафо» – твору давньогрецької поетеси Сапфо.
Свого часу Котляревський був членом Полтавської масонської ложі. За допомогою власних зв’язків письменник сприяв викупу з кріпацтва Михайла Щепкіна, який не тільки є засновником російської акторської школи, але й кращим виконавцем головної ролі в п’єсі «Москаль-чарівник».
Мешкав І. П. Котляревський у батьківському будинку. Помер 10 листопада 1838 року на сімдесятому році життя. Перед тим відпустив на волю шість своїх кріпаків та роздав усе майно родичам і знайомим. На похорон зійшлися жителі всієї Полтави, виявляючи свою глибоку шану великому письменнику і добрій, простій, щирій людині, а Тарас Шевченко відгукнувся віршем «На вічну пам’ять Котляревському»:
…Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!…
Згодом на могилі поета був споруджений пам’ятник у вигляді невисокої колони з позолоченим хрестом і написом: «Майор И. П. Котляревский, сочинитель «Энеиды на малорусском наречии».
Тож за що йому судилося безсмертя?
Велика заслуга І. П. Котляревського в тому, що він порушив нові теми, перший серед українських письменників дошевченківського періоду звернувся до невичерпних скарбів фольклору, до багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною книжною мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення.
Творчість Котляревського й досі є популярною за межами української землі. Про нього писали чеські та польські журнали вже з 1906 року, а дещо пізніше про нього заговорила й преса Англії, Франції та Італії. Відомо, що «Енеїду» з автографом автора дбайливо зберігав імператор Олександр І, примірник твору мав навіть Наполеон І Бонапарт.
Незаперечним є і виховне значення творів українського поета, на яких ми всі вчимося любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, роботящими, виховуємо в собі високу моральність і героїзм, гуманність і оптимізм, переймаємо мудрість і красу добрих почуттів.
Ганна ЛАЗАРЕНКО.
Картинка buzina.org