Пам’ятники та обеліски… Скромні та величні… Після війни в Придністров’ї їх побільшало. Минуло 30 років від чорного дня 19 червня. І якщо хтось думає, що час заліковує рани, то він глибоко помиляється. Пам’ять людська все збереже. 30 молодих, сповнених енергії та життєлюбства юнаків Слободзейського району, поміж яких троє мешканців Ближнього Хутора, склали голови за рідне Придністров’я. Усього ж загинуло 804 жителі, тисячі були поранені, близько сотні пропали безвісти, тож ми не можемо, не маємо права їх забувати.
Захисник Придністров’я Володимир Дубчак
От і моєму батькові, який загинув під час захисту республіки, вдячні однополчани поставили пам’ятник на місці його загибелі біля мосту через Дністер.
Тут проводять мітинги, ми приїжджаємо сюди всією сім’єю, щоб ще раз поклонитися дорогій нам людині, послухати товаришів, які з ним воювали. Є пам’ятник усім загиблим і на Алеї Слави, де його поховано. Різні думки виникають, коли я там буваю, та головне, що він загинув недаремно і пам’ять про мужність полеглих живе в наших серцях.
Мій батько, Володимир Дубчак, народився 23 листопада 1951 року в с. Разумовка Кіровоградської області. Дитиною він, як усі хлопчики, лазив по деревах, бігав по росистій траві, розбивав ніс і коліна, допомагав батькам по господарству, вчився, дорослішав і почувався птахом, готовим полетіти далеко-далеко…
З Кіровоградської області сім’я переїхала до Болграда, а звідти вже до Тирасполя. В юності татові подобалася військова справа, його батько, мій дід, пройшов усю Велику Вітчизняну війну аж до Перемоги: був розвідником, нагороджений орденами та медалями, розповідав про різні випадки зі свого бойового життя.
Дітям 50-х була близька страшна війна, яка нещодавно закінчилася. Країна відновлювала народне господарство. Література, музика, живопис, кіно – всі присвячували твори подвигам та перемозі над жорстоким ворогом. Тема війни на той час була провідною, вона залишається однією з актуальних і в наші дні.
Виховуючись на прикладах героїзму та мужності ветеранів, мій тато Володимир Євгенович, юнаком мріяв стати льотчиком чи танкістом. Він любив військову справу і хотів якнайшвидше піти в армію. Перші півроку служив у навчальній частині в Москві, в будівельному батальйоні, дістав звання молодшого сержанта і направлення в Монголію для подальшого проходження служби, на спорудження об’єктів у пустелі.
Армія його загартувала, бо це була справжня «школа життя», де виховували характер, училися дисципліни та подолання труднощів. Працюючи на будівництві доріг і промислових об’єктів, освоїв й інші суміжні професії: кранівника баштового крана і токаря. Після служби, як уся передова молодь 70-х, батько поїхав за комсомольською путівкою на Урал, до Свердловська. Там працював, одружився і незабаром молода сім’я вирішила повернутися до Тирасполя.
На заводі ливарних машин ім. Кірова мати була кранівницею, а батько – токарем, активно залучався до всіх громадських заходів: був помічником секретаря комсомольської організації, членом ДТСААФ, брав участь у конференціях і змаганнях з кульової стрільби.
На заводі в 1973 – 1992 рр. активного робітника нагороджували преміями та почесними грамотами. Разом з іншими передовиками виробництва він у складі делегації на чолі з директором заводу А. Большаковим їздив у Чехословаччину з обміну досвідом.
Почесні грамоти, листи подяки – це свідчення, що він був працьовитою, наполегливою, доброю і порядною людиною, сміливою і безкорисливою. Він навчав молодь тому, що добре знав і вмів сам. Середнього зросту, худорлявий, але мускулистий і сильний, витривалий і відданий своїй сім’ї токар-револьверник, якому було властиве почуття справедливості та відраза до фальші – таким я пам’ятаю свого батька.
Сім’я наша збільшувалася: з-поміж п’ятьох дітей 2 сестри та 3 брати. Молодшому було 3 роки, старшій сестрі – 14, а мені ледве минуло 8. У вересні я мав іти в 2-й клас, і раптом розпочалася війна. У дні серйозних випробувань для Вітчизни громадяни завжди ставали на її захист, створювали народне ополчення. Так було й 1992 року в Придністров’ї.
У Дубоссари, де була одна з гарячих точок, у квітні пішов і мій батько. Разом з іншими ополченцями він перебував там протягом місяця. Молдова посилювала обстріли міста з гаубиць, мінометів та ракетних установок, забираючи життя людей. Особливо небезпечним був прицільний вогонь по греблі Дубоссарської ГЕС – створювалася небезпека екологічної катастрофи.
Нині в Дубоссарах 20 травня щороку проводиться День пам’яті. Цього дня там було вбито 20 людей, а 21 травня вийшло розпорядження про евакуацію населення. На Одещину відразу ж було вивезено 250 осіб, здебільшого дітей. Попри все люди вірили, що республіка вистоїть.
У ніч з 19 на 20 червня 1992 року, за наказом президента Молдови Мірчі Снєгура, розпочалася варварська акція з захоплення Бендер. Страшне слово «війна», що сприймалося як абстрактне поняття, в ці дні набуло реальних рис.
Уже 19-го ввечері в місті було багато поранених і вбитих захисників та мирних жителів. На вулицях, у дворах точилися бої. Загарбники сподівалися, що страх посіє паніку, спаралізує людей, завадить чинити спротив. Проте вони помилилися, прорахувалися! На допомогу Бендерам прийшли тираспольчани: гвардійці, ополченці, козаки.
Моя мама так розповідає про цей день: «Після місяця, проведеного на захисті Дубоссар, батько мав відпустку. Якраз цього дня, 19 червня, ми поїхали до дідуся, а коли поверталися, він увімкнув у машині радіо. «Маяк» передавав, що в Бендерах почалася війна. Батько нічого не сказав, тільки змінився в обличчі, а я й не збагнула, що він уже щось задумав. Наступного дня, в суботу вранці, він завів машину і поїхав на завод.
Коли повернувся, я ще спала, а старший син Павлик прибіг до мене і сказав, що батько йде на війну. Мені стало страшно: п’ятеро малолітніх дітей! Однак він так глянув на мене, що я зрозуміла – умовляти чи переконувати його було марно. Сподівалася, що нічого страшного не станеться, адже був у Дубоссарах цілий місяць, і нічого, слава богу, живий. А вийшло все по-іншому…».
Жителі нашого села Ближній Хутір одразу дружно сказали, що «…помремо, але не дозволимо, щоб у село вдруге ступила нога румунського окупанта». У перші ж дні на захист Придністров’я пішли 74 мешканці села. Це були кращі з кращих, ті, хто не чекав наказу, а так само, як і мій батько, Володимир Євгенович Дубчак, за покликом серця першими стали на захист своїх дітей, родин, свого краю, своєї Вітчизни.
Мій батько загинув під час захисту бендерського мосту через Дністер у ніч з 20 на 21 червня. Тільки завдяки спільним діям усіх захисників, міст таки втримали, і ворогам не вдалося прорватися до Тирасполя.
З усіма військовими почестями 24 червня ми ховали батька на міському цвинтарі, де поховано багато захисників Придністров’я. Я пам’ятаю, що було багато народу, хтось говорив, а ми всі плакали, нахилившись над труною.
У нашому селі біля школи стоїть пам’ятник загиблим воїнам. Він, невеликий і досить скромний, завжди буде символом пам’яті про справи батьків і дідів, тих, хто врятував землю від фашистської чуми, хто подарував нам мир, сонце та щастя.
Минають роки, минули вже й десятиліття. Все далі вглиб історії відсуваються події війни. Імена наших героїв, так само, як і героїв Великої Вітчизняної, втілені в пам’ятниках, картинах, книгах. Тих, хто залишився живий, треба огорнути турботою і теплом. Увагою і турботою мають бути оточені й сім’ї загиблих.
Я люблю Придністров’я, своє село. Ця земля для мене найрідніша, тут живе моя мама, мої брати та сестри, тут могила мого батька. Тепер я вже дорослий, багато чого переосмислюю, про що думаю. Коли буваю в діда, він розповідає мені про батька, про свої військові дороги. Я теж хочу виховати у своїх дітях повагу до подвигів предків, оскільки зв’язок і наступність поколінь – це головна умова життя будь-якого народу.
З нашого села загинули ще двоє: гвардієць Евальд Фогель і козак Сергій Пасечник. Вони віддали життя, щоб не допустити націонал-фашизму, який намагався поставити нас на коліна.
Евальд Фогель, німець за походженням, народився 1956 року в с. Воробйово Цебриковського (нині Великомихайлівського) району Одеської області. Працював стрілочником на залізниці. В суворі 90-ті проживав з сім’єю в с. Ближній Хутір Слободзейського району, був трактористом на фермі, виховував двох синів. Старшому Олександру було вже 13, коли батько став гвардійцем 3-ї роти першого батальйону Республіканської гвардії.
Весною, в травні, коли цвіли сади в Погребах Дубоссарського району, Евальд Фрідріхович був гранатометником на бойових позиціях. Опонівці вели запеклі обстріли нашої лінії оборони, ніби за розкладом. Під час одного з них, повертаючись з чергування 2 червня 1992 року, гвардієць загинув від кулі ворожого снайпера.
Захисник республіки похований на кладовищі с. Ближній Хутір, нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я» посмертно.
У селі живуть його діти та онуки, пам’ятають свого героїчного дідуся і пишаються ним.
Герой мого краю
Сергій Пасечник один із 804 захисників Придністров’я, які віддали своє життя заради незалежності та процвітання нашого Придністров’я. 14 травня нинішнього року наш земляк відзначив би 60-річний ювілей.
Сергій був дивовижною, творчою особистістю. Він розумів, що життя дарує людині незвідані можливості, й це надихало його на їх реалізацію. Його цікавило буквально все: історія, філософія, колишній прикордонник добре знався також на політиці, тому й був чудовим співрозмовником, людиною, до якої можна звернутися за допомогою, порадою, він міг вирішити будь-яке спірне питання. Крім того, улюбленим захопленням військової людини був живопис, він чудово малював природу, писав портрети. Багато робіт прикрашало будинок, збудований самим господарем.
Народився майбутній захисник Придністров’я за радянських часів у Ялті, в сім’ї інтелігентів. Його батько, Сергій Сидорович – ветеран Великої Вітчизняної війни, воював у складі 1-го Українського фронту, визволяв Молдавію та Україну, зокрема й Тирасполь. Фронтовик був нагороджений орденами та медалями. Мати Анастасія Петрівна, чекала майбутнього чоловіка з війни. У повоєнний час вона працювала в галузі торгівлі.
Як і належить особистості, яка поєднала своє життя з захистом Батьківщини, Сергій захоплювався одним з бойових мистецтв – карате. Цей вид боротьби наш односелець культивував ще зі шкільних років, і навіть в армії, в університетські роки не покинув одне зі своїх улюблених занять. Завдяки завзятій праці, самодисципліні й терпінню він досяг вищої майстерності в цьому мистецтві – здобув чорний пояс із карате.
Професійну військову службу С. Пасечник розпочав в Україні, потім продовжив інспектором кримінальних справ у Росії, в м. Улан-Уде. Після багаторічної служби в державних структурах, вирішив змінити рід діяльності, зайнявся підприємництвом.
У Ближньохутірській середній школі багато років працювала вчителем початкових класів Олександра Ковалевська, з якою Сергій 1981 року створив сім’ю. У щасливому шлюбі народилися двоє дітей – Олена та Олексій. Сергій Сергійович дуже любив своїх донечку й сина, присвячував їм багато часу, спілкуючись, вони думали про майбутнє, будували плани. Для своєї сім’ї він збудував будинок, у якому мріяв ростити й онуків, проте доля розпорядилася інакше.
С. Пасечник 27 травня 1992 року вступив у лави Чорноморського козацького війська. Під час розвідувальної операції, рятуючи своїх трьох товаришів, загинув 16 червня 1992 року: накрив гранату Ф-1, встановлену на розтяжці.
Похований козак на Алеї Слави кладовища «Дальнє» міста Тирасполя. Нагороджений посмертно медаллю «Захиснику Придністров’я».
Вдячні мешканці с. Ближній Хутір увічнили в пам’яті імена тих, хто віддав своє життя, захищаючи рідний край. Ім’я Пасечника Сергія Сергійовича, одного з трьох наших односельців, які загинули в 1992 році, також вписане на меморіальній плиті Братського цвинтаря.
Я пишаюся тим, що в моєму краї є така достойна людина, захисник Придністров’я, про якого знає вся наша невелика республіка. Неможливо забути патріотів, які не шкодуючи своїх сил, здоров’я та життя, звільнили її, а також захистили свої сім’ї від агресорів. Нині ми живемо в мирний щасливий час та не забуваємо людей, які подарували нам мирне небо.
Нехай війна не повториться ніколи! Всі ці роки весь наш народ пам’ятає своїх відважних захисників, передаючи історію від покоління до покоління.
Я знаю та вірю, що так у нашому Придністров’ї буде завжди!
СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ ЗАГИБЛИМ ГЕРОЯМ!
Сторінку підготували:
учениця 11 класу Ближньохутірської ЗОШ Еміліна ЮРОВА;
студентка факультету журналістики ПДУ Ангеліна ДУБЧАК,
учитель історії та суспільствознавства Марина ПОДКАУРА.
Фото: besarab.su