Цієї осені минуло 100 років від дня народження нашого земляка, почесного громадянина міста Рибниці Iвана Антоновича Яблонського.
Він брав участь у битвах під Москвою і на Курській дузі, звільняв багато міст і сіл, гнав ворога до самого Берліна. Та найбільше йому запам’яталося, як дарував свободу рідній Рибниці.
Народився Іван 1 вересня 1922 року в селі Єржово Рибницького району, в сім’ї робітника цукрового заводу. Помер Іван Антонович 27 жовтня 2004 року.
Між цими двома датами вмістилося людське життя, сповнене різними подіями: радощами та печалями, зустрічами та розставаннями, розчаруваннями й надіями.
Не обійшла Івана Яблонського стороною Велика Вітчизняна війна. Вона буквально катком пройшлася по його юності. Його онук Дмитро Главацький розповів, що дідусеві було дуже важко згадувати про ті роки. Зазвичай він говорив так: «Онуки мої, я вам краще заспіваю». І співав свою улюблену пісню про трьох танкістів. Зі сльозами на очах.
Усе це характерно для того покоління воєнних часів. За рідкісним винятком фронтовики розповідають про війну виключно для того, щоб застерегти від неї наступні покоління, навіть від думки такої лихої.
Завдяки письменникам, режисерам, сценаристам, артистам, які воювали у Велику Вітчизняну, а потім показали це в книгах, фільмах, у своїх кінематографічних ролях, ми можемо повернутися в ті роки, в ті трагічні події, тим самим зберігаючи справжню історію нашого багатостраждального і герочного народу.
Звичайно, працівники музеїв, історики, слідчі та прокурори, які розслідували злочини фашистів і нечисті, що приєдналася до них, теж зробили свій внесок. Складені ними історичні документи, зібрані матеріали та свідчення очевидців з пронизливою ясністю розповідають нам про події тих років.
Вносили та вносять свою лепту в увічнення цієї пам’яті також і кореспонденти. Вони спілкувалися й досі спілкуються з ветеранами, яких нині залишилося зовсім мало, записували й записують їхні спогади, відшукують музейні документи й у своїх статтях оповідають про звірства фашистів на нашій землі та про подвиги славних синів своєї Вітчизни.
І ми, нинішні представники журналістики, черпаємо свої знання з цих джерел і використовуємо їх для своїх матеріалів.
З доступних документів відомо, що по завершенні навчання у школі, юний Іван мріяв вступити до технікуму, але всі його плани разом перекреслила війна. На фронт він потрапив уже в перші дні. Служив мінометником, артилеристом. Довелося йому воювати під Старою Русою, Великими Луками та під Ленінградом. У якийсь момент, коли 25-а танкова бригада одержала багато техніки й знадобилися водії, Іван Яблонський став одним із них. Його перший танковий бій був за Кіровоград.
Брав участь ветеран і в Корсунь-Шевченківській операції, а в березні 1944-го, після того, як вигнали окупантів з Кодими й Писарівки, у складі 25-ї бригади вийшов до кордону Молдавської РСР: йому пощастило взяти участь у визволенні рідних Єржова і Рибниці.
Як і скрізь, на цій ділянці ворог чинив упертий опір. З боями визволили Катеринівку, Білочі. Коли зайшли у Великий Молокиш, якийсь старий зустрів визволителів і сказав: «Поспішайте, синки, кати мучать і вбивають народ, у місті спалили в’язницю разом з людьми». У Єржові танкістів зупинив шквал артилерійського вогню. Розгорнулася своєрідна дуель. Замаскований за одним із будинків фашистський «тигр» підбив машину Івана. Контужений, оглухлий, він бачив, як товариші помстилися ворогові за підступність: «тигр» з розбитою баштою залишився диміти у своєму укритті.
Попереду виднілася Рибниця. І тут він почув у навушниках свого танкошлему: «Товариші! За визволення Ваніного міста! Вперед!»
Звільнивши Єржово, наші бійці вийшли в район цукрового заводу, де ворог особливо жорстоко оборонявся, адже зовсім поруч був міст через Дністер – важливий стратегічний об’єкт. Нечисленний десант автоматників був змушений залягти під щільним вогнем ворога. Разом з бійцями наступав і наш земляк, який втратив бойову машину. Він бачив, як радянські танки двічі проривалися до мосту, однак без підтримки піхоти заволодіти ним не могли. Наступного дня оборона ворога була зім’ята. Противник, кинувши напризволяще велику кількість техніки та майна, підірвав міст. 30 березня Рибниця була вже повністю звільнена від фашистів.
Потім Іван у складі своєї бригади брав участь у Яссько-Кишинівській операції, звільняв Румунію, з боями пройшов усю Європу й закінчив війну в Німеччині.
За хоробрість у боях він був нагороджений медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги». Кілька разів був поранений, один раз важко.
Після війни гвардії старшина Яблонський демобілізувався й повернувся додому. І, як тоді писали в газетах, відразу ж включився в мирне будівництво. Спочатку працював машиністом на електростанції, потім – екскаваторником у ПМК-20. Він брав участь у спорудженні цементно-шиферного комбінату, заводу залізобетонних виробів, трикотажно-білизняної фабрики, шкіл, дитячих садків, житлових будинків. І не було, мабуть, жодної новобудови, в якій не брав би участь фронтовик. Тепер до бойових нагород додалися трудові.
У рибницькій газеті «Новости» від 28 березня 2020 року є стаття «Пам’ять сильніша, ніж час», в якій у дивовижному переплетінні міститься інформація про Яблонського. У своїй статті, присвяченій звільненню міста від німецько-фашистських загарбників, журналіст переглядає старі газети. В одній із них від 30 березня 1974 року, коли рибничани відзначали 30-річний ювілей визволення, виявляє статтю «Доброго ранку, місто!», яка починається з таких слів: «Щоранку ось уже майже 25 років цей чоловік виходить з дому з посмішкою. День він починає з того, що вітає рідне місто: «Доброго ранку, Рибнице!», а місто відповідає йому ранковою піснею вулиць, чарівною красою багатоповерхових будівель, щасливим сміхом дітей…» Йдеться про нашого земляка – Івана Яблонського.
Після виходу на пенсію Іван Антонович, як і раніше, залишався в строю, був діяльною людиною. Він часто зустрічався з молоддю, ділився спогадами про пережите, турбуючись про те, щоб молоде покоління знало історію своєї Батьківщини.
Нині ми згадуємо його, трудівника і ветерана війни, гідного сина й захисника нашої землі, людину, яка стала славою й гордістю свого рідного міста і всього Придністров’я.
Сергій МИНАЄВ.