Зустріч з ветераном прикордонної служби Степаном Iвановичем Малаєм відбулася в столичному сквері на набережній Дністра.
Підполковник у відставці, колишній офіцер штабу, погодився зустрітися з журналістами республіканських газет, щоб у переддень свого професійного свята відповісти на деякі запитання.
– Як Ви стали військовим? Втілилася в життя Ваша дитяча мрія чи може Вас надихнули предки-
військовослужбовці?
С. М.: У нашій родині я один військовий, до мене серед моїх близьких родичів ніхто не носив погони.
– З чого починався та яким був Ваш шлях до досить високого звання підполковника?
С. М.: Усе почалося з традиційного призову на строкову військову службу. Я народився в Красноокнянському районі Одеської області, але ще дитиною з батьками переїхав до Тирасполя. Тут мене «побрили» в солдати, а після повернення додому направили на курси офіцерів запасу. В 1992-му прийшов добровольцем у ТРЗ (територіальний рятувальний загін), який згодом став основою для формування силових структур Придністров’я. Частина бійців ТРЗ увійшла до складу Республіканської гвардії, частина – до Народного ополчення, хтось – до Чорноморського козацького війська або підрозділу особливого призначення «Дельта». На базі цього загону та однієї з колишніх частин Збройних Сил СРСР був створений Прикордонний загін МДБ ПМР, в якому я прослужив 25 років.
– За 30 років, що минули відтоді, служба прикордонників, мабуть, відчутно змінилася, як Ви вважаєте?
С. М.: Звичайно, зміни відбулися, можна сказати, кардинальні. Наприклад, нам доводилося розпочинати навіть з вироблення та написання штатно-посадових обов’язків прикордонника. Взагалі всі проблеми вирішували вперше, адже нічого подібного на той час у нашій молодій республіці не було. Ми розмірковували, де встановлювати пункти пропуску громадян, скільки постів має бути та ще багато всього. Кожну особу, яка перетинала кордон, записували в журнал, усе робилося вручну.
Під час несення служби на кордоні рядові й офіцери розміщалися в спеціальних вагончиках, пристосованих для відпочинку.
Нині все інакше: є комп’ютерна база даних, військовослужбовці забезпечені сучасною технікою, про яку ми тоді й не мріяли. Прикордонний загін виріс кількісно та якісно. Нинішнє покоління охоронців рубежів республіки використовує наш досвід. І це радує.
– Що для Вас означає бути прикордонником?
С. М.: Прикордонник – це військовослужбовець, який, перш за все, захищає територію держави від зовнішніх зазіхань, її межі від незаконного перетину. До його обов’язків також входить перевірка документів і багажу людей, які в’їжджають або виїжджають із країни, патрулювання державних кордонів, пошук і затримання злочинців, які незаконно проникли на територію.
Прикордонник має бути сміливим, сильним, відважним, фізично розвиненим, адже йому доводиться долати пішки кілометри шляху, перевіряючи стан кордону. І ще: прикордонник – це обличчя держави. Він першим зустрічає й останнім проводжає людину на кордоні. Від його поводження, зовнішнього вигляду й спілкування з людьми можна скласти враження про державу, яку він представляє.
Молодим юнакам, які йтимуть за призовом на військову службу, бажаю служити вірою і правдою й ніколи не знати, що таке війна.
Дякуємо за розмову, Степане Івановичу. Вітаємо Вас зі святом, адже колишніх прикордонників не буває.
Iрина МАСЛОВА.
Фото автора.