Здається, дещо видозмінений відомий вислів «Прийшов, побачив, переміг», можна цілком справедливо застосувати до Юрія Затики – директора Слободзейської художньої школи. Колись він сам реалізував свій задум і нині продовжує втілювати його в життя.
Сивочолий, спокійний і врівноважений, з мудрими очима чоловік, якого знають у нашій республіці ще й як політичного діяча, віддає всі свої зусилля дітям, закоханим у мистецтво живопису.
Ми зустрілися вересневого сонячного ранку в центрі Слободзеї, поряд з будівлею держадміністрації. Думали поговорити на свіжому повітрі, адже погода сприяла. Та Юрія Миколайовича весь час відволікали від розмови численні перехожі, кожен вітався з ним та цікавилися справами. Довелося зайти до одного з кабінетів держустанови, де й відбувся наш діалог.
– Юрію Миколайовичу, повідайте нашим читачам про свій шлях до живопису. Чому та як саме Ви обрали цей вид мистецтва?
Ю. З.: Почну з того, що народився я в Росії 1943 року. Мама моя померла під час пологів, а батько, молдаванин за національністю, привіз мене до Слободзеї у восьмирічному віці. Він тут працював слюсарем-сантехніком. Отже, батьки мої ніякого відношення до мистецтва не мали. Та ж я, скільки себе пам’ятаю, завжди любив малювати. Сам не знаю, як сталося, що ця закоханість оволоділа мною ще з ранніх років. У школі я оформлював стінгазети, це було цікавим заняттям. Після школи служив за призовом у лавах радянських Збройних Сил у Прибалтиці, у військах ППО водієм. Після служби повернувся додому, влаштувався кочегаром у Слободзейському музичному училищі, бо іншої роботи на той час не було.
– Де ж Ви набували досвіду в малюванні?
Ю. З.: Якось до училища привезли роботи учнів Кишинівської художньої школи, влаштували там виставку. Я пішов подивитися, що ж там такого цікавого, і остовпів. Хоча це були учнівські малюнки, але вони мене вразили в саме серце. Я стояв біля кожного з них, розглядав уважно і дивувався, як вдається зображати такі гарні речі на папері. Вони виглядали, ніби живі.
На мене звернув увагу викладач художньої школи Анатолій Іванович (прізвище його не пам’ятаю), який приїхав разом зі своїми учнями. Він, після недовгої розмови, запропонував мені навідатися до нього в Кишиневі. Так і сталося, що через 4 роки я закінчив художнє училище і мене направили на посаду директора Кам’янської «художки». Літаком я дістався з Кишинева до Кам’янки (не дивуйтеся, були такі рейси по Молдавії на «кукурузнику»), і, поговоривши з тим директором, відмовився від посади з морально-етичних міркувань, не хотів, щоб людина позбулася роботи.
Повернувся до Слободзеї, влаштувався художником-оформлювачем до місцевого Будинку культури, не залишав малювання ні на день.
– Коли Ви зрозуміли, що треба подбати про художню школу у своєму селі?
Ю. З.: Як член КПРС, запропонував на нараді райкому партії створити в нас навчальний заклад, де діти могли б навчатися мистецтву живопису. Мене підтримали мої колеги-партійці, й уже 22 вересня 1972 року вийшов наказ Міністерства культури Молдавської РСР щодо створення художньої школи в Слободзеї. Минуло піввіку, а події того часу тримаються в пам’яті.
Розпочали з невеличкого приміщення в Будинку культури на російській частині села. Ходив сам по школах, запрошував учнів і таким чином назбирав групу з 32 дітей. Усі вони, до речі, закінчили курс навчання. Нині школа розташована в чудовому приміщенні колишнього дитячого садка, який самі викладачі й облаштували.
– Хто викладав у новоствореному навчальному закладі?
Ю. З.: Працював я сам, а також мій однокурсник Микола Чечель. Не було жодного обладнання, жодних наочних посібників, тому ми просили дітей приносити з дому якісь непотрібні глечики, чайники, самовари недіючі, черепки, шматки тканини. Так ми створювали робочий фонд, виставляли натюрморти, навчали своїх підопічних мистецтву володіння олівцем та пензлем. І виховували в них людяність, любов до ближнього, до своєї родини та до батьківщини.
– За 50 років діяльності школи скільки людей здобули у вас освіту?
Ю. З.: Загалом, таких близько 1 500 осіб. Звичайно, не всі стали художниками, але початкова освіта в нашому навчальному закладі заохотила їх до продовження занять творчістю. Багато моїх учнів виїхали до Росії, там хтось знайшов себе на архітектурній ниві, хтось працює в музеї. Чимало з них викладають у художніх училищах чи школах мистецтв. Таких найбільше.
– Чи є серед Ваших випускників відомі нині художники? Саме ті, хто присвятив своє життя творчості?
Ю. З.: З гордістю назву ім’я Алли Салко. Вона закінчила нашу школу, потім навчалася в художньому училищі ім. Грекова в Одесі, а повернувшись сюди, в період 1984 – 1989 років працювала викладачем у нашій школі.
Алла Анатоліївна – почесний член Національної академії образотворчих мистецтв Бразилії; лауреат премії «Medusa Aurea Trophy» AIAM в Італії, заслужений художник ПМР. Її ім’я занесене до енциклопедії «Хто є хто», укладеної видавництвом «Академія геральдики України».
– Скільки тепер учнів у школі? Чи можна вважати, що 50 років тому Ви недарма взяли на себе цей нелегкий вантаж, який несете й донині? Ю. З.: Нині в нас, разом із філіями, відкритими в п’яти селах району, навчаються 220 дітей. Я гордий тим, що свого часу приклав руку до створення такого дітища і присвятив життя вихованню творчої молоді. Хочеться, щоб тепер було таких дітей якомога більше. Мрію, щоб на урочистості з нагоди 50-річчя школи, які ми запланували на листопад поточного року, прибули всі наші учні. Хоча розумію, що це з галузі фантастики, та хто знає.
Післяслово. Без перебільшення можна сказати, що художня школа у Слободзеї – рідне улюблене дітище Юрія Миколайовича Затики. У ній створені всі необхідні умови для навчання та роботи, є свій виставковий зал, необхідне обладнання, багата бібліотека, яка не має рівних у республіці й містить понад 3 000 примірників професійної літератури, комплекти листівок та ілюстрацій, різні журнали з образотворчого мистецтва. Усе це допомагає становленню юних художників та вдосконаленню професійної майстерності викладачів.
Тож побажаємо директору, учням та школі здійснення творчих задумів, щасливих довгих років життя
Розмовляла з директором школи
Аліса КОХАНОВА.
Фото автора.