Рукоділля – одне з найстаріших видів мистецтв. Воно зародилося та розвивалося разом із людством.
Маючи бажання зробити будинок затишним, побут зручним, одяг неповторним, наші предки, як уміли, прикрашали своє життя: вирізали складний орнамент на дерев’яних меблях, розписували яскравими фарбами глиняний посуд, розшивали витіюватими візерунками вбрання.
Століття минало за століттям, зароджувалися ремесла, з’являлися промислові виробництва, а виготовлення речей ручним способом не поступалося їм своїми позиціями. Воно розвивалося й удосконалювалося. Навіть у радянську епоху, відому високим рівнем індустріалізації, рукоділля було затребуваним. Умільці та майстри «підганяли» під свої уподобання та потреби товари народного вжитку, що зійшли з конвеєра, додавали їм оригінальності, оскільки автоматизовані верстати виробляють їх добротними та функціональними, але дещо одноманітними.
Нині рукоділля – знову на піднесенні, на гребені хвилі. Вже не як насущна необхідність, а як можливість самовираження. Широкий інтерес до творчості відродили соціальні мережі. Оригінальні, яскраві, красиві аккаунти (персональні сторінки) майстринь і майстрів надихають все більшу кількість людей реалізувати одвічне прагнення – фантазувати й творити прекрасне.
Основним видом рукоділля, яке зі століття в століття переходить від одного жіночого покоління до іншого, є вишивка. Вона відрізняється розмаїтістю технік, сфер вживання, використовуваних матеріалів. Популярним є обрати якусь нішу, пов’язану з тематикою чи стилем вишивки. З двома майстринями, що працюють у різних жанрах цього старовинного і в той же час сучасного рукоділля, пропоную познайомитися читачам нашої газети.
Нова надія для Надії
До Дня села в Рашкові традиційно організовують різноманітні виставки. Одні експонати на них історичні – розповідають про 600-річну історію населеного пункту, інші, сучасні, – презентують досягнення трудових колективів і народних умільців. Знаючи про те, яке яскраве багатство буде представлене на стендах і прилавках, я завжди прагну приїхати на храмове свято раніше, щоб без поспіху все розглянути й поспілкуватися з талановитими рашківчанами.
Так ми й познайомилися кілька років тому з Надією Теленкевич. Це був дебют рукодільниці. І вийшов він яскравим. Велика картина з орхідеями на ніжному бузково-блакитному фоні привертала погляди всіх, хто входив у фойє Будинку культури (БК). Милуючись глянсовими пелюстками, вишитими блискучими бісеринками, я навіть не відразу помітила автора цієї прекрасної роботи, а потім буквально закидала жінку, що скромно сиділа з краєчку від експозиції, питаннями про її творчість. З’ясувалося, що вишивати Надію навчила мати. Одним із захоплень дівчинки в школі було домоводство (саме так у ту пору називався предмет).
Щоправда, як професію вибрала другу свою любов – музику. Активну учасницю художньої самодіяльності охоче прийняли до Сорокського культосвітнього училища. Через декілька років дипломований фахівець з клубної роботи повернулася в Кам’янський район.
На одному з концертів познайомилася з таким же захопленим музикою парубком, якому призначено було стати її парою. Одружившись, Надія та Юрій спорудили будинок у Рашкові – на малій батьківщині глави сім’ї. Все робили разом: працювали в сільському БК, виховували донечку, облаштовували побут і вели домашнє господарство – чимале, як і належить у селі. У цих турботах у хазяйки часу на хобі не залишалося. Проте їй вистачало радості від добре підготовлених культмасових заходів, від успіхів, які підростаюча Тонечка демонструвала не тільки в загальноосвітній школі, а і в музичній та художній, від взаєморозуміння в сім’ї та достатку в хаті.
Здавалося, і бажати більше нічого. Та наблизився той виток життя, коли випурхнула з рідної домівки дочка, а сама Надія вийшла на пенсію. Думала: з’явиться час, щоб разом із чоловіком їздити за півтисячі кілометрів до Антоніни, яка вже обзавелася сім’єю за кордоном. Однак, доля відміряла їй з Юрієм лише 33 щасливих роки…
Овдовілу Надію Григорівну від туги та безвихідності, що оселилися в спорожнілому будинку, врятувало дитяче захоплення. Знов узяла вона в руки голку, яскравими нитками повела на тканині узор і незабаром вплела в нього бісер.
Уже 10 років вишиває Н. Теленкевич картини та листівки. В її експозиції є жанрові сценки та портрети. Особливо вдаються натюрморти та пейзажі. Дивишся на зимове село під іскристим снігом (а бісер прекрасно передає всі нюанси кольору і світла), і хочеться туди, де вже забуті в нашому кліматі замети, білосніжні шапки на дахах будинків і деревах.
Головний жанр, в якому працює майстриня, – ікони. Для їх вишивання сучасна індустрія рукоділля пропонує ювелірний бісер. Він дрібніший, ніж звичайний. Вишивка ювелірним бісером робиться на спеціальній тканині з реалістичним фотопринтом тоненькою голкою, завдяки чому образ деталізований і виглядає однорідно та багато.
Такий виріб можна використовувати не тільки для того, щоб прикрасити свій будинок. Вишиті лики святих і біблейські сюжети після освячення в церкві стають справжніми іконами, перед якими можна читати молитви. Тому багато знайомих просять Надію Теленкевич виготовити образ до важливої для них події: до іменин або на весілля.
Ексклюзивні картини – прикраса інтер’єру
Вид художнього рукоділля, яким захоплена рашківчанка Олена Лембас, – вишивка стрічками. З їх допомогою декорують одяг і постільну білизну, сувеніри та біжутерію. Гарно виглядають виконані в цій техніці диванні подушки та покривала, скатерті й сумки, шкатулки та картини.
Одного дня, побачивши у всесвітній мережі Інтернет натюрморти, вишиті стрічками, Олена Самоїлівна відчула бажання знову вишивати. Та не гладдю чи хрестиком, що з дитинства знайомі, а новим, чарівним видом творчості, який допомагає створювати букети яскравих квітів з об’ємними пелюстками, стеблами та листочками.
У розпал пандемії подружжя Лембасів перебувало на самоізоляції: ні до дітей з онуками з’їздити, ні сусідів відвідати. Тоді багато хто впав у смуток без звичних розваг на дозвіллі. Олену Самоїлівну карантинні обмеження підштовхнули до освоєння нового виду рукоділля.
Учитися їй не звикати: 25 років О. Лембас працювала вихователем у дитячому садочку. Це були ті роки, коли все доводилося виготовляти вручну: наочний і роздавальний матеріал для занять, іграшки для розваги малят, вироби для оформлення та прикраси групи. Та й разом із вихованцями вона завжди малювала, клеїла, ліпила. Навіть ті види творчості, що не викладали в Сорокському педучилищі, довелося освоїти за чверть століття.
От і вишивка стрічками підкорилася Олені Лембас – хай і не з першого разу, але досить швидко. І до кінця минулого року в майстрині вже набралося досить робіт, щоб оформити персональну виставку. Чого там тільки не було! Всі квіти, які дарує нам щедра придністровська природа, оселилися на полотнах, зібрані у витончені композиції. Золоті соняшники та білосніжні лілії, червоні маки з вічними своїми супутниками – налитими колосками, ніжні тюльпани в глиняному горщику і строкаті айстри в плетеному кошику. От і пейзаж – рідний і знайомий: ромашки дивляться в проточну воду, високо піднявши свої голівки над дзвіночками, волошками та жовтцями, а над ними пурхає метелик…
Робота вельми тонка і копітка. Якщо для крупних квітів можна використовувати стрічки шириною в 4 сантиметри, то для того, щоб на полотні розцвіли конвалії або незабудки, потрібні якнайтонші – шириною всього лише 3 міліметри! А щоб над гілочкою бузку злетіла бджола – доводиться і вишивку гладдю застосовувати. От і виходить, що одній картині майстриня присвячує декілька тижнів. До того ж, домашні клопоти та город, як і раніше, на ній.
Своєю творчістю Олена Самоїлівна щедро ділиться з рідними та друзями. На іменини, родинні свята обов’язково дарує їм натюрморти – такі, що не залишать героїв дня байдужими. У кожного свої квіткові «улюбленці»: одним до душі благородні троянди, іншим – весняні іриси або осінні хризантеми. Та замість недовговічного букета вони отримують витончену картину, виконану талановито і з любов’ю.
Завдяки тій душевній щедрості, з якою майстриня дарує свої роботи, про її хобі незабаром дізналися багато земляків. Віднині ті, хто бажає прикрасити свій будинок оригінальним натюрмортом, звертаються до О. Лембас із замовленнями. До кожного прохання вишити картину вона ставиться з увагою, прагне враховувати смак людини, в кожну роботу вкладає частинку свого серця, створюючи не просто красиві, а й добрі речі.
Для збереження та розвитку традиційних промислів
Одна з головних проблем, які доводиться долати не лише героїні цієї статті, а багатьом народним умільцям, – реалізація декоративно-прикладних виробів. «На ринок із картинами не підеш, – ділиться наболілим О. Лембас. – Я кілька разів пробувала. Хоча люди підходять, розглядають, але торгівля не налагоджується, тому що покупці прийшли на ринок зовсім за іншими товарами, вони орієнтовані на продукти, якісь інші потреби. Дивляться на картини, милуються й деколи навіть дивуються. Багато хто підходить просто для того, щоб висловити своє захоплення. Ось так постоїш півдня, поговориш (що, поза сумнівом, приємно) і, нічого не продавши, повертаєшся додому».
Продати все ж таки хочеться. По-перше, тому що вишивання – хобі недешеве. Для створення картини потрібно купити полотно, атлас або шовк, різні стрічки, нитки, бісер, спеціальні голки… У спеціалізованих магазинах можна придбати готові набори: принт на габардині (малюнок майбутньої картини) і матеріал для вишивання, підібраний за кольором та іншими параметрами. Тільки закуповуватися доводиться за кордоном, оплачуючи ще й доставку в ПМР. Коли картина готова, майстрині прагнуть підібрати рамку, яка гармонуватиме з вишивкою. Навіть не враховуючи згаяного на роботу часу, ціна такого твору декоративно-прикладного мистецтва виявляється чималою. Реалізація ж – можливість компенсувати хоч би частину витрат.
По-друге, купівельний попит – це свого роду визнання, що для майстра подекуди важливіше навіть, чим рентабельність. Влітку рашківські майстрині в цьому переконалися. Фестиваль «Камертон», який щонеділі збирав широку глядацьку аудиторію в кам’янському парку, став для них вікном у великий світ, а світові відкрив два нових таланти.
Біля виставок О. Лембас і Н. Теленкевич завжди було багатолюдно. Жителі району та гості, що приїхали на відпочинок у санаторій «Дністер», милувалися гарними вишивками, цікавилися секретами майстерності, висловлювали свою думку – вельми втішну, надихаючи умільців на нові звершення. Багато хто купував картину, що сподобалася. Особливо охоче брали пам’ятки про гостинну Кам’янку відпочивальники. Сьогодні рашківські картини прикрашають інтер’єри в різних містах Молдови, Росії та інших країн, а мешканці району, познайомившись із талановитими вишивальницями, охоче замовляли в них ікони та натюрморти, завантаживши роботою, яка Надії Григорівні й Олені Самоїлівні тільки в радість.
Високо цінує труд народних умільців щодо збереження та розвитку традиційних промислів Президент нашої республіки. Вадим Красносельський дав доручення організувати спеціальні місця, де майстри могли б демонструвати та реалізовувати свої вироби.
У Кам’янці комісія, що працює над виконанням доручення Глави держави, підшукала відповідне приміщення для експонування та продажу сувенірів і виробів декоративно-прикладної творчості. «Виходили з того, що виставка має бути на виду, тому вирішили розташувати її в будівлі, де діють дві соціокультурні установи – бібліотека і художня школа, розташовані в центрі Кам’янки, в зручному для відвідин жителями й туристами місці, – повідомив керівник районного Управління культури Віталій Лозовський. – У приміщенні необхідно зробити ремонт і обладнати його стелажами та вітринами. Необхідно також встановити зовнішню рекламу, що приверне увагу перехожих і надасть їм корисну інформацію, та упорядкувати територію. Поки реалізовуватимуться ці плани, виставка-продаж розміститься у фойє районного Будинку культури, де проводяться заходи, що збирають широку глядацьку аудиторію».
Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора (роботи Лембас).