Вагомий внесок у розвиток придністровського футболу зробив Володимир Земляний, який працював тренером дитячо-юнацьких команд і футбольного клубу «Шериф». Наш кореспондент зустрівся з футбольним фахівцем, який залюбки погодився розповісти про значення футболу в його житті.
– Розкажіть, звідки Ви родом і як почали займатися футболом?
В. З.: Народився я 1953 року в селі Онилове на Одещині. З самого дитинства грав у футбол. У школі я навчався добре, закінчивши її з чотирма четвірками, решта – п’ятірки. Найулюбленішим предметом була фізична культура. По закінченні школи батьки радили мені вступати до сільськогосподарського інституту на аграрний факультет. Однак, прийшовши на іспит з математики, я здав чистий аркуш, тому що мріяв пов’язати своє життя з футболом. Відслуживши два роки в лавах Збройних сил, я у 20-річному віці вступив до Одеського державного педінституту ім. К. Д. Ушинського на факультет фізкультури. Виш я теж закінчив з гарними відмітками.
– Як Ви опинилися в Тирасполі?
В. З.: В Одесі я зустрічався з дівчиною-тираспольчанкою. Мені вдалося отримати вільний розподіл, і 1978 року я приїхав до Тирасполя й одружився з нею. Почав працювати футбольним тренером у спортивній дитячо-юнацькій школі Олімпійського резерву № 4, допомагав відомому тренеру Костянтинові Уральцю. Ми відповідали за підготовку юних футболістів 1967 та 1971, а потім і 1980 року народження. Юні спортсмени ставали чемпіонами республіки, призерами футбольних змагань. Хочу виділити Олега Беженаря, Дениса Лозинського, Валерія Кірієнка, які були лідерами команди. Я є прихильником постійної тренерської роботи, а саме: взяти хлопців і довести їх до рівня дорослої футбольної команди, тому що часта зміна тренерів у юнаків не дасть хороших результатів.
– Чи доводилося Вам виїжджати зі своїми вихованцями на міжнародні змагання?
В. З.: Так, 1991 року в російському місті Новосибірську проходила Сибіріада з різних видів спорту. До складу делегації ПМР входило понад 60 учасників, які брали участь у змаганнях з міні-футболу. Юні футболісти гідно представили себе на турнірі, завоювавши вболівальників серед гостей спортивного свята.
– Як Ви почали працювати з дорослими футболістами?
В. З.: У Тирасполі вже була команда «Тилигул». Голова Державного комітету зі справ молоді, спорту і туризму Володимир Скляренко запропонував мені й Віктору Сенику очолити ще одну місцеву футбольну команду «Тирас», до складу якої увійшли спортсмени 1979 та 1980 років народження. Влітку 1996 року ми подали заявку в третій молдавський дивізіон – Дивізія «Б». Ми виступали в групі «Південь». Команда грала непогано, домашні ігри проходили за підтримки уболівальників на заповнених трибунах. Директор Тираспольської філії Московського інституту підприємства і права Володимир Соколов надавав нам допомогу у вигляді футбольних м’ячів і форми, також він підтримував нас фінансово. Наприкінці першого кола чемпіонату я познайомився з Віктором Гушаном, який сказав мені, що хоче створити в Тирасполі справжню професійну футбольну команду. Чемпіонат ми завершили першим місцем, діставши право виступати в Дивізії «А». У квітні 1997 року на базі команди «Тирас» був створений футбольний клуб «Шериф». Влітку цього року команду очолив Ахмед Алескеров. Під його керівництвом команда посіла перше місце, що дало можливість грати у вищому футбольному дивізіоні Молдови.
– Розкажіть про перші успіхи «Шерифу»?
В. З.: Після Ахмеда Алескерова команду очолив білоруський тренер Сергій Боровський. З ним команда 27 травня 1999 року виграла свій перший футбольний трофей – Кубок Молдови. Це дало право на участь у європейських кубкових футбольних змаганнях, а саме – стартувати в Кубку кубків. Нашим суперником стала чеська «Сигма» з міста Оломоуц. Удома ми зіграли з результатом 1:1, а в Чехії матч закінчився з нічийним рахунком – 0:0. Завдяки голу, забитому в Тирасполі, у наступне коло змагань пройшли чехи.
Наступного сезону в Чемпіонаті Молдови наші футболісти під керівництвом Івана Данільянца посіли друге місце. У сезоні 2000-2001 років я знову очолив команду, яка зробила «золотий дубль», вигравши Чемпіонат і Кубок Молдови. Для республіки й міста це було справжнім святом.
– Кого з футболістів, з якими Ви працювали, можете виділити?
В. З.: Станіслав Іванов мав успішну футбольну кар’єру, граючи після «Шерифу» в російських клубах «Москва» і «Локомотив», нападник Сергій Даду також після нашої команди грав у Росії. Його колега з футбольного амплуа Давид Муджирі зробив вагомий внесок в успіхи нашої команди, а потім грав у австрійському «Штурмі». Нігерійський захисник Айзек Окоронкво і румунський півзахисник Мар’ян Аліуце після «Шерифу» виступали за донецький «Шахтар».
Переможець Кубку УЄФА 2005 року у складі московського «ЦСКА» Чиді Одіа також починав футбольну кар’єру в нас. Усе це свідчить про високий рівень футболістів, які грали за команду з Тирасполя.
– Як склалася Ваша футбольна кар’єра після «Шерифу»?
В. З.: Тренував у Грузії місцеву команду «Зестафоні». Після цього повернувся до Одеси, де працював завучем СДЮШОР футбольної команди «Чорноморець», був членом тренерського штабу «Чорноморця», який виступав у Вищій лізі Чемпіонату України з футболу.
– Чи можете Ви назвати тренерів, за роботою яких завжди з інтересом спостерігали?
В. З.: Валерій Лобановський є легендою радянського й українського футболу. Методику, яку він використовував, нині застосовують в усіх частинах світу. Його заслуга полягає в тому, що він оточив себе геніальними людьми в тренерському штабі й футболістами. Йому вдалося досягти великих успіхів у футболі: напередодні вирішальних ігор гравці завжди були у чудовій спортивній формі, оскільки тренер повинен розбиратися у фізіології, спортивній медицині, біохімії. Також хочу виділити шотландця Алекса Фергюсона, який працював у «Манчестер Юнайтед». Імпонує мені також іспанець Хосеп Гвардіола.
– А зараз Ви слідкуєте за успіхами «Шерифу»?
В. З.: Звичайно. Дуже радий їхнім перемогам. Був на єврокубкових матчах у Лізі Європи. Дуже радий тому, що є в Тирасполі такий чудовий спорткомплекс і футбольна база, побудовані на рідній землі. Приємно, що генеральним директором команди є Важа Тархнішвілі, який також грав за часи мого тренування в команді. Часто з ним спілкуємося, згадуючи наші футбольні перемоги.
Я вдячний долі, що мені довелося працювати у «Шерифі».
– Чи можете пригадати якісь цікаві випадки з Вашої футбольної кар’єри?
В. З.: Я добре пам’ятаю 1990 рік. Тоді я зі своїми вихованцями перебував у літньому оздоровчому таборі в Дністровську. Ми вже збиралися додому, як раптом почули крики з боку лиману про допомогу. Двоє дівчат далеко від берега тонули. Я одразу кинувся у воду, доплив до них і врятував.
Хто знає, що могло би статися, якби не футбол…
Подякувавши цікавому співрозмовникові за можливість глибше долучитися до історії придністровського футболу, ми попрощалися, не втрачаючи надії зустрітися знову.
Олександр ЗАЙЧУК.