Глобальна історія, що відображає події світового масштабу, складається з персональних історій мільйонів людей. Особливо яскраво це виявляється у ключові моменти, коли змінюється віковий устрій життя. В епоху змін одні особи стають рушійною силою історії, по інших вона прокочується дев’ятим валом, піднімаючи їх на гребінь хвилі або хоронячи під собою.
Одним із таких періодів стало встановлення Радянської влади в краї та розбудова Союзної держави, що супроводжувалися непримиренною політичною боротьбою та репресіями, жертвами яких стали не тільки активні противники більшовизму. У заручниках системи опинилися мільйони людей, які хоч якось виражали незгоду з політикою, що проводилася.
Нам, людям третього тисячоліття, важко уявити, що сторіччя тому репресії проводилися за соціальними, національними та іншими ознаками. Боротьба з контрреволюцією та шпигунством; розкуркулення і пошук «шкідників», які нібито навмисно виводили техніку з ладу і провокували аварії на виробництві; позбавлення цивільних прав за походження або професію, що поширювалося на колишніх поміщиків і підприємців, поліцейських і жандармів, чиновників царського уряду і священиків, а також «чистки» в армії, в результаті яких близько 45 % командного складу військ було визнано політично неблагонадійними. Сотні тисяч людей були страчені, заслані в табори та спеціальні поселення. Як стало відомо згодом, більшість із них – за сфальсифікованими звинуваченнями.
До цього часу нащадки репресованих шукають сліди своїх родичів, добиваються їхньої реабілітації. Вони живуть по сусідству, але ми рідко знаємо про трагічні сторінки їхніх сімейних історій. Щоб заговорити про гірке минуле, потрібний серйозний поштовх. От і Петро Ломака, керівник народного козацького ансамблю «Черемушка», відомого не лише на Кам’янщині, а і в Придністров’ї, про те, що дід був репресований, розповів якось несподівано. На фестивалі козацької культури я все допитувалася, як формується репертуар колективу. Слово за слово – і ми з Петром Івановичем дійшли до його козацького коріння. А потім – і до того, як у роки, що дістали назву «Великого терору», це коріння було підрублено, а родинне древо лише дивом уціліло. Сьогодні, напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій, хочу розповісти цю історію, характерну для нашого краю, читачам газети.
Мешканці села Катеринівка Максим і Фекла Савицькі виховували 10 дітей. Рід, що вів свою історію ще від тих козаків, які з ХV століття несли службу при фортеці Калаур, охороняючи кордони від ворожих набігів, на землі стояв міцно. Займалися сільським господарством. Дітям прагнули дати освіту. Син Григорій, як і його брати та сестри, закінчив чотирикласну церковнопарафіяльну школу, а від батьків перейняв навички землеробства. Напевно, все життя прожив би, як покоління предків, займаючись садом та городом, коли б не Перша світова…
Вступивши у війну 1 серпня 1914 року, Російська імперія у лічені дні мобілізувала близько 5 мільйонів осіб. 20-річний Григорій Савицький у складі одного з козацьких полків бився з військами Німеччини й Австро-Угорщини. «Грізна річка Збруч! Про неї я чув ще в дитинстві, – ділився спогадами про ту пору наш земляк Петро Вершигора у найвідомішій своїй книзі «Люди з чистою совістю». – У чотирнадцятому-п’ятнадцятому роках назва цієї річки звучала, як постріл. Там, на Збручі, в ті роки йшла війна; звідти до нас у село поверталися безрукі, одноокі люди; на Збруч від нас ганяли підводи; бувалі солдати розповідали хлоп’ятам, що вода в ньому тече навпіл із російською кров’ю».
У результаті одного з таких кровопролитних боїв Григорій Савицький потрапив до угорського полону. За роки, проведені в неволі, пережив усяке. Та головне – зустрів у місті Дебрецен свою долю. Красуня Юлія запала йому в душу. І залицяння статного козака не залишили її байдужою. Коли після Брусиловського прориву, що призвів до розгрому Австро-угорської армії, полонені російські воїни дістали свободу, Григорій попросив у Ференца Бенцо руки його доньки. Коли дістав батьківське благословення, зібрався з нареченою в рідні краї, щоб познайомити Юлію зі своєю сім’єю. Майже тисячу верст по воюючій Європі пробиралися молоді до невідміченої ні на яких картах Катеринівки. З Дебрецену в Чоп, потім до Львова. Через той самий Збруч – притоку Дністра, що відділяла Росію від Австро-Угорщини.
Це була подорож не лише в географічному просторі, а і з однієї історичної епохи в іншу. Рушилися імперії. В Росії малозрозуміла для суспільства війна різко дестабілізувала ситуацію, що призвело до двох революцій 1917 року. Коли молоді дісталися нарешті до Балти (центру одного з повітів Подільської губернії), тут уже розпочався безлад. Григорія, як на зло, звалив тиф, що лютував у напівголодній, холодній країні, яка залишилася без товарів першої необхідності. Юлія, яка ще не вивчила російську мову, не могла продовжувати подорож. Пощастило, що молодика в лихоманці впізнали односельці. Діставшись Катеринівки, розповіли сім’ї Савицьких про біду, що трапилася з Григорієм. У Балту за братом приїхали Арсеній із Сергієм. Поклали його, напівживого, на віз, запряжений парою коней; а поруч, немов екзотична пташка, примостилася безсловесна Юлія в яскравому міському вбранні…
Вона гадала, що приїхала в чужу країну лише для знайомства з сім’єю Савицьких, а виявилося – назавжди. Жовтнева революція та Громадянська війна не дали молодим повернутися до Угорщини, як вони планували спочатку. Довелося сповна хлебнути всі тяготи встановлення нового ладу, обживатися в Радянському Союзі – країні, що поступово формувалася. Григорію було легше. Він опинився в колі рідних, займався звичною хліборобною справою. Коли односельці організували колгосп, вступив до садово-городньої бригади. Юлія клопотала в хаті, виховувала чотирьох донечок, які з’явилися на світ одна за одною, дивувала всіх оригінальними стравами угорської національної кухні. Місцева говірка давалася їй важко, тому вдома говорили на суміші російської, української, угорської, також і співали цими мелодійними мовами. Величезна любов, що панувала в сім’ї, допомагала долати все: незвичний для городянки сільський важкий побут, настороженість катеринівчан. Свідченням цього почуття для мене стало ім’я Юлюшка. У великому дружному роду Савицьких невістку вслід за Григорієм звали лише так і ніяк інакше.
Та недовгий строк відміряла доля цьому коханню. Григорія – колгоспного активіста – висунули до земельної комісії, що «нарізувала» присадибні ділянки. Немає нічого лютішого, ніж сусідські битви за межу. Григорій опинився в їх епіцентрі. За першим доносом за ним прийшли в 1937-му. Місяць тривало слідство. Обвинувачений провів його в Тираспольській в’язниці. Потім повернувся додому – на радість рідним і на злість заздрісникам. Скільки ще доносів вони написали, повідомляючи, що під личиною колгоспника ховається класовий ворог, який намагається упровадити в роботу буржуазні методи, що перейняв під час перебування в Угорщині, – невідомо, але до 1938 року накопичилося досить «доказів», щоб знову заарештувати Григорія. Тут уже всяке лико було в рядок: і козацьке коріння, і дружина-іноземка, і листи, що приходили від Юліної рідні, розкиданої Першою світовою війною по Європейському й Американському континентах. Особливою Трійкою НКВС МАРСР Григорій Савицький був засуджений за шпигунство до 10 років ув’язнення, відбувати яке був засланий в Архангельську область.
Юлія розлуки з коханим не винесла – через рік тихо згаснула, осиротила дочок. Вони вижили лише завдяки турботі бабусі та батьківських братів і сестер. На початку 1941-го дійшла від Григорія звісточка. Він працював на лісосплаві на далекій Півночі, а на той час уже перейшов у розряд розконвойованих поселенців. Був десятником… Потім вибухнула Велика Вітчизняна. Катеринівка опинилася під фашистською окупацією, і зв’язок із Григорієм був втрачений знову. Про його смерть у 1943-му сім’я дізналася через довгі роки.
Доньки репресованого вірно зберігали пам’ять про нього. У 1960-х, коли почалася хрущовська «відлига», Марія зважилася розповісти про сімейну трагедію синові-школяру. Безстрашний фронтовик Іван Ломака, який пройшов із боями половину Європи, від вчинку дружини прийшов у невимовний жах. За роки терору в голови людей міцно вбили думку, що сім’ї «ворогів народу» – неблагонадійні та безправні. Однак Марія зуміла зв’язати тонкою ниткою пам’яті сина Петра з невідомими йому бабусею Юлюшкою та дідом Григорієм. На згадку про них залишилося мало матеріального: речі дочки вимінювали на продукти, щоб вижити в найважчі роки; листи вилучили під час слідства. Лише чорно-білий знімок, датований 1915 роком, зберіг щасливі обличчя Григорія Савицького та Юлії Бенцо.
Їхній онук Петро Ломака поступово заповнює пропуски в родинному літописі, щоб передати його своїм спадкоємцям. Суттєвою підмогою для нього стали сучасні технології, завдяки яким в інтернет-просторі формуються електронні бази даних.
Активно веде роботу зі збереження історичної пам’яті Державна архівна служба Придністров’я. На сайті gsuda.gospmr.org у рубриці «Меморіал Придністров’я» розміщений алфавітний іменний покажчик «Розстріляні в Тирасполі у 1937–1938 роках», який багатьом допомагає знайти відомості про долю рідних і близьких. Формування бази даних жертв політичних репресій, розпочате у 2020 році, продовжується. Архівісти закликають придністровців, у сімейних архівах яких зберігаються документи й фотографії репресованих родичів, передавати їх для оприлюднення в базі даних «Меморіал Придністров’я»
Тетяна ГРИЦЮК.
Фото з вiдкритих джерел.