Український поет, прозаїк, літературознавець, критик, перекладач, історик літератури, видавець, публіцист, громадсько-культурний діяч, художник Богдан Лепкий народився 9 листопада 1872 року.
ДО 150-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОГДАНА ЛЕПКОГО
Безхмарне дитинство в Крегульці
У мальовничому селі Крегулець, розташованому між містечками Гусятином і Копичинцями, в родині сільського священика Сильвестра Лепкого народився син Богдан Теодор Нестор.
Батько Богдана був людиною освіченою й прогресивною. Він закінчив Львівський університет, виступав із літературними творами під псевдонімом Марко Мурава, брав участь у підготовці підручників для школи. Мав філологічну освіту, вільно послуговувався польською та німецькою. Писав популярні книжечки, був головою «Селянської ради». Пізніше Б. Лепкий назве батька своїм найсуворішим критиком.
Богдан був першою дитиною в родині Сильвестра та Домни Лепких, які побралися, коли Сильвестр закінчив університет і прийняв сан священика. Якийсь час молоде подружжя мешкало в гірському селі Ялинкуватому на нинішній Івано-Франківщині. Незабаром тесть Сильвестра переїхав у парафію в Бережанах і молодий священик дістав його місце в Крегульці.
Дитинство Богдана було безхмарним, але коли йому було п’ять років, раптово – за одну ніч – померли від дифтериту дві його молодші сестри та брат, що дуже вплинуло на вразливу натуру хлопчика, який і сам ледве вижив.
Перші знання майбутнього письменника
Їх він здобув у батьківському домі. Швидко (за одну зиму) навчився читати, писати й рахувати. Батько розповідав йому про пригоди Робінзона Крузо й про письменників і художників, портрети яких прикрашали стіни садиби. Старенька нянька, родом із Наддніпрянської України, співала йому чумацьких пісень. Від діда по матері Михайла Глібовицького допитливий хлопчина дізнався про давні часи, історичні події в Україні. Домашній учитель Богдана Дмитро Бахталовський знайомив його не тільки з основами шкільної науки, а й з творами літератури, завдяки чому хлопець уже в дитинстві знав напам’ять багато віршів Тараса Шевченка, читав «Марусю» Г. Квітки-Основ’яненка.
Коли шестилітнього Богдана віддали до бережанської школи з польською мовою навчання (відразу до другого класу), батьки перебралися з «цивілізованого» Крегульця до глухого Поручина, де, як жартома казали тоді, був кінець світу: далі дороги не було. Переселилися, щоб бути ближче до батьків по матері. Як написав пізніше біограф письменника Зенон Кузеля, тут усе дихало давниною: «поручинські ґазди» ходили в чоботях на підковах, котрі їм робив місцевий коваль, носили «куртини» з домашнього сукна, брилися бритвами, зробленими зі старої скошеної коси; жінки вбиралися в «димки» (полотно з вибиваними узорами), котрі бив «димкар», який приїздив із міста, вишивали гарні сорочки, мережили їх. Словом, було це старосвітське село, котрого ще не торкнулася культура століття.
Між Бережанами та Поручином
Саме тут минала юність Богдана-гімназиста. Місто й село формували його характер і світогляд. Від селян він чув багато легенд та переказів про давні часи. Вони будили уяву підлітка. Перебування в Поручині, знайомство з людьми, їхнім життям, піснями навіяли йому вірші «На святий вечір», «У Великодній тиждень», пісенні ремінісценції з циклу «На позиченій скрипці», про що згодом писав сам автор, а також сюжети оповідань «Іван Медвідь», «Нездала п’ятка» тощо.
Після школи Б. Лепкий вступив до гімназії в Бережанах. Вона була польською, з класичним ухилом. Зенон Кузеля писав: «Бережанська гімназія ставала притулком талановитим хлопцям, котрі стягалися до неї з інших міст». У гімназії були український та польський хори. Щороку влаштовували міцкевичівський, а згодом і шевченківський концерти. Час від часу приїздив сюди мандрівний театр «Руської бесіди», де ставили популярних тоді «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Ой, не ходи, Грицю…» М. Старицького. До того ж гімназисти обмінювалися книжками, читали газети «Діло», «Батьківщина», журнали «Мета», «Вечерниці», «Зоря».
Українську мову та літературу спершу в гімназії не викладали зовсім, потім їх увели в програму, але на уроках читали випадкові люди, а не фахівці. Лише коли Б. Лепкий був у п’ятому класі, викладання цього предмета вийшло на належний фаховий рівень.
Початок літературної творчості
Він належить до часу його навчання в Бережанській гімназії, до того ж пов’язаний з одним випадком. Б. Лепкий написав письмову роботу з української мови про зимовий день на селі. Вчитель похвалив його, і це заохотило юнака до літературної творчості. Власне, то був перший вихід на публіку, бо Богдан писав уже й до того.
Взагалі він почав писати досить рано. Ще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей створив поему про русалок, але сховав її під стріху, де вона й пропала. Згодом робив записи на клаптиках паперу, на полях книжок та зошитів, серйозно ж готувався стати художником, з цією метою брав уроки в художника Юліана Панкевича. Після закінчення гімназії Богдан вступив у Відні до Академії мистецтв, але навчання в ній морального задоволення не принесло, він відчув, що розминувся зі своїм справжнім покликанням.
Лепкий відвідував лекції у Віденському університеті, зокрема й у відомого славіста В. Ягича. Він став учасником студентського товариства «Січ», брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні теми.
Згодом письменник перевівся до Львівського університету, в якому рівень викладання був не такий високий, як у Відні, але студентська молодь уже мала широкий погляд на літературу та її завдання. На ті роки припадає активна літературна діяльність Б. Лепкого: він пише поезії, оповідання, перекладає, виступає з доповідями на засіданнях студентського товариства «Ватра». З 1895 p. його твори дедалі частіше з’являлися на сторінках «Діла», «Буковини» та інших періодичних видань.
Жуково – Бережани
Того ж року (1895-го) поет захворів від перенапруження, лікарі порадили йому відпочити. Він поїхав до батьків, що жили на той час у Жукові. Село було недалеко від Бережан, усього шість кілометрів. Це був уже не патріархальний закуток, а, як на той час, прогресивне село, до якого доходили культурні віяння: сюди приїздив театр, виступали сільські хори.
Після закінчення Львівського університету – знову Бережани, гімназія, де Б. Лепкий став учителем української та німецької мов і літератур. Блискучими лекціями, врівноваженістю, прагненням внести свіжий струмінь у викладання, познайомити слухачів з новинками літератури він швидко здобув авторитет серед колег (чимало з них ще недавно були його вчителями), повагу поміж гімназистів. Знайоме культурно-мистецьке середовище, близькість до батьківської оселі – все це створювало сприятливий клімат для творчості. Ціла низка віршів, оповідань («Стріча», «Для брата», «В світ за очі», «Дивак»), перекладів, літературно-критичних студій були результатом кількарічного бережанського періоду. Спробував письменник свої сили й у жанрі драматургії. Він написав п’єсу «За хлібом», яку поставив театр «Руської бесіди».
І все ж рамки провінційних Бережан, віддалених і відірваних від центрів культурного життя Галичини, були завузькими для Б. Лепкого. Тут не міг розгорнутися на повну силу його талант, не могли реалізуватися його багатогранні літературні зацікавлення.
Лекторат у Кракові й бурхливе творче життя
На початку 1899 р. у Кракові в Ягеллонському університеті відкрили лекторат української мови та літератури, а викладати ці предмети запросили популярного й досвідченого письменника, який погодився і вже восени переїхав сюди разом із дружиною Олесею. З Краковом відтоді було пов’язане майже все творче життя письменника. Тодішній центр польської науки та культури з бурхливим громадським і культурним життям неначе контрастував з тихими Бережанами, та душа письменника прагнула цього, і він активно поринув у його вир.
Несподівано в 1901 р. помер батько, і треба було допомагати матері та чотирьом молодшим братам і сестрам. Для літературної творчості залишалися ночі, які Лепкий намагався використовувати максимально. Одна за одною виходили друком книжки його оповідань «З села», «Оповідання», «Щаслива година», «В глухім куті», «По дорозі життя», «Кидаю слова»; збірки віршів «Стрічки», «Листки падуть», «Осінь», «На чужині», «З глибин душі»; літературознавчі дослідження «Василь Стефаник», «Начерк історії української літератури», «Про життя великого поета Тараса Шевченка»; переклади польською мовою «Слова о полку Ігоревім» та збірки оповідань М. Коцюбинського «В путах шайтана». Цей далеко не повний перелік видань свідчив передусім про широту творчих інтересів письменника та його виняткову працездатність. Його твори перекладали польською, російською, чеською, німецькою, угорською та сербською мовами.
Богдан Лепкий – професор гімназії
Поступово полегшувалося матеріальне становище: Б. Лепкий склав екзамени на професора гімназії й, крім цього, став доцентом курсів для вдосконалення кваліфікації вчителів. Активний учасник громадського життя, він виступав на вечорах, присвячених Т. Шевченку, М. Лисенку, І. Франку. Як згадував пізніше П. Карманський, «…жодне помітне свято не обходилося без читання ним власних творів. Струнка, гарна й певна себе постава, милий, м’який, ліричний голос, пафос, який так легко промовляє до чуття навіть дерев’яних людей».
Перша світова й Велика Вітчизняна
Воєнні події застали родину Б. Лепкого в курортному селищі Яремча на Гуцульщині. Та невдовзі жити там стало небезпечно, і вони поспішно виїхали. У готелі залишилися третій том історії української літератури та історична драма «Мотря», які загинули, бо споруда незабаром злетіла в повітря. Спершу через Карпати сім’я пробралася в Угорщину, де місяць перебувала в містечку Шатмарі, а звідти через Пешт дісталася до Відня.
Восени 1915 р. Лепкого мобілізували. Немолодого вже письменника послали не на фронт, а призначили організатором культурно-освітньої роботи в таборі для військовополонених. Незабаром він опинився в Німеччині.
У 1917 р. поет поїхав у рідні краї. Через Відень і Львів добрався до Бережан, відвідав Жуків. Усюди були руїни, злидні, всюди людське горе. Він знову повернувся до Німеччини й захопився літературною працею: став співробітником видавництва «Українське слово», видав бібліотеку творів української класики та сучасної літератури. Події війни знайшли відображення в багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім, у великій поемі «Буря», з якої, на жаль, залишилися тільки фрагменти, а також у циклах «Intermezzo», оповіданнях і нарисах «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» тощо.
У 1925 р. Б. Лепкий повернувся до Кракова професором Ягеллонського університету. Знову розгорнулася його творча праця та видавнича діяльність. Коли ж наставало літо, письменник відвідував рідні краї. Щороку приїздив у с. Черче неподалік від Рогатина, нинішньої Івано-Франківщини, де можна було не тільки відпочити, а й полікуватися цілющими грязями. Виявом любові й шани до Б. Лепкого було те, що в 1933 р. сільська громада Черча збудувала для нього будинок, який назвали «Богданівкою», де він мав можливість жити й працювати. Будинок цей, на жаль, не зберігся.
Після окупації Польщі фашистською Німеччиною становище письменника стало особливо важким: він втратив посаду в Краківському університеті. Помер літератор 21 липня 1941 p., похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі. У 1972 pоці на могилі встановили барельєф.
Творча скарбничка письменника
Вона досить багатогранна. Для маленького читача він написав вірші, віршовані й прозові казки, оповідання. Уміти по-дитячому споглядати світ, до всього пильно придивлятися, відчувати подив і захоплення, а головне – висловити це у слові – не так просто.
Богдан Лепкий осягнув високі секрети художнього письма для дітей і підлітків. Його казки – це поетичні переспіви народних казок. Його вірші та оповідання про Великдень і Різдво – це дитячі спогади про ту радість, яку дарували найважливіші свята. Є в нього й різні оповідання про дитячі долі: драматичні, трагічні й хвилюючі. Та в усіх творах розповідь проста і невибаглива, вона інтригує з першої сторінки, зачаровує своїми неповторними чарами.
Характери й образи, які він створює, глибоко западають у душу, навчають бути чесними та справедливими, мужніми й працьовитими. В його творах усе так, як у житті, але завжди залишається місце для маленького дива
Лариса ПАНАЇДА, вчитель української мови та літератури Кам’янської середньої школи № 2.