Зворотний зв’язок між читачами та редакцією газети існував завжди. Не обходиться без листів та телефонних дзвінків і нині, коли, здавалося б, газети вже не мають такої популярності, як це було до появи Інтернету. Та це тільки здається.
Постійні передплатники нашого видання бачать, як за 30 років змінився зовнішній вигляд газети «Гомін», наскільки збільшилася кількість рубрик та якою змістовною вона стала.
Учителька української мови столичної СШ № 18 Ніна Шуляк із приводу читання паперових газет та зворотного зв’язку «газета – читач – газета», зауважила: «Я вважаю, що читання «живої» газети значно приємніше, ніж її електронної версії. Адже коли я приношу свіжі примірники, учні, які заходять слідом за мною до класу, вже по запаху відчувають, що є щось новеньке. Газета має свій особливий запах. Я гадаю, що навіть тепер, коли багато новин можна дізнатися з електронних джерел, вона нам конче необхідна. Ми втрачаємо покоління читачів. Гаджети заполонили світ, діти марнують час, сидячи в Інтернеті, читають дуже мало. Тому наше завдання – усіляко сприяти тому, щоб зацікавити їх друкованим живим словом, і висловити свої враження. Вони цінують працю журналістів та редакції, яка трудиться над кожним випуском газети».
Саме це живе слово знаходить відгук у серцях тих, хто читає «Гомін», хто залишається небайдужим до подій, які відбуваються навколо нас. Вони-то й пишуть до редакції електронною або надсилають листи звичайною поштою в конверті.
РЕДАКЦІЯ.
Головному редакторові
Доброго дня, шановна редакціє!
Минуло 30 років з дня Бендерської трагедії, а біль не вщухає. У моєму житті 1992-й – це найважчий і найстрашніший рік, бо я втратила найближчого, дорогого, а головне, надійного чоловіка та друга.
У той час багато матерів залишилося без синів, дружини – без чоловіків, а діти – без батьків.
Такий біль зрозуміє той, хто цього зазнав. Нехай подібний жах ніколи не повториться, і на землі завжди буде мир.
Я хочу подякувати вашій газеті за ту нелегку, але потрібну діяльність, що ви проводите, а особливо Алісі Павлівні, яка взяла в мене інтерв’ю про мого чоловіка – Палегу Валерія Михайловича, захисника ПМР.
Під час зустрічі з нею мені хотілося говорити й говорити про свого чоловіка. Такі порядні, сильні духом, чесні молоді хлопці пішли з життя, щоби жили наші діти, щоб розвивалася наша Республіка. Низький уклін усім полеглим за наше мирне життя.
Я дуже вдячна авторові… Вона повернула мене у щасливі миті мого життя з коханою людиною, до мого ще безтурботного періоду, коли мій вірний Валерій та вся сім’я були разом.
Хочу побажати всім вам та Алісі Павлівні міцного здоров’я, мирного неба, успіхів у вашій дуже потрібній і нелегкій праці.
З повагою, вдова Галина Генріхівна ПАЛЕГА.
З вдячністю до героя
Добрий день, шановна редакціє! Пише вам постійна читачка Мирослава. З великим задоволенням перечитую всі матеріали «Гомону». Особливо цікавить мене рубрика «Свічка пам’яті».
Коли читаєш статті про наших захисників, які віддали життя за республіку та громадян, то згадуються трагічні 1990 роки. Люди, переважно жінки з дітьми, виїжджали за межі Придністров’я, але завдяки радіо володіли інформацією про події, які відбувалися на Батьківщині.
Прочитавши статтю Олександра Зайчука про Сергія Тітовського «Його подвиг назавжди в наших серцях», я з сумом згадала ті події. Герой замальовки ще наприкінці 1980-х став активістом страйкового руху, члени якого виступали проти націоналістичної політики, яка впроваджувалася в Радянській Молдавії. З початком збройної агресії з боку Республіки Молдова проти придністровців він одним з перших став на захист нашої державності.
На початку березня 1992 року в Кочієрах російські військові та члени їхніх сімей не мали можливості виїхати через обстріли ОПОНівці Молдови. На допомогу їм прийшли наші гвардійці. Серед чотирьох воїнів був і Сергій Тітовський. На жаль, він разом з бойовими товаришами загинув у Кочієрах.
Найважчим у момент переживання горя після смерті є процес усвідомлення та прийняття того, що померла людина вже ніколи не повернеться. Завдяки статті у вашій газеті, я дізналася, що дружина Сергія – Надія, виховала двох дітей, які пишаються батьком. Для Сергія Тітовського-молодшого батько є справжнім прикладом.
Герой публікації Сергій Тітовський разом із загиблими товаришами похований на столичному Меморіалі Слави. Це священне місце нашої столиці, яке дороге кожному тираспольчанину. Може хтось і не знав, що захисник знайшов свій останній земний притулок саме там. Упевнена в тому, що можна викроїти час і покласти квіти до могил і пам’ятників, які там розташовані.
Подвиг захисників Вітчизни є для кожного з нас прикладом героїзму та любові до республіки.
З повагою, ваша читачка МИРОСЛАВА.
Шановна Любов Борисівно!
Адміністрація Будинку культури висловлює глибоку вдячність колективу редакції газети «Гомін» за об’єктивне і своєчасне висвітлення заходу, присвяченого другому фестивалю військово-патріотичної пісні «Про Батьківщину! Про Доблесть! Про Славу!»
Сподіваємося й на подальшу плідну співпрацю.
З повагою директор Будинку культури с. Ближній Хутір О. П. ДАБЄЖА.
Шановна редакціє газети «Гомін»!
Майже 20 років я читаю нашу газету. Мотивацією стала можливість дізнатися, як живе Придністровська Молдавська Республіка рідною українською мовою. Щонеділі, беручи в руки газету «Гомін», дивуюся, як у журналістів редакції вистачає енергії, знань і досвіду, аби так глибоко та об’єктивно показувати всю багатогранність нашого життя. Взагалі вважаю, що «Гомін» упродовж 30 років свого існування став справжнім літописом розбудови нашої держави.
Дуже імпонує те, що газета за висвітленням політико-економічної інформації ніколи не забуває про події мистецького й духовного життя, актуалізує проблеми в гуманітарній галузі, окреслює суспільні пріоритети. Кожна така розповідь на шпальтах газети – це неоціненний внесок у розвиток і зміцнення духовності нашого багатонаціонального суспільства.
Хочу щиро подякувати всім працівникам газети та побажати міцного здоров’я, витримки в нелегких журналістських буднях, достатку та невичерпної творчої енергії, яка і надалі служитиме на благо нашої республіки.
Олена ЛУКАШИНА, вчитель хімії ДОЗ «РУТЛ-К».
До улюбленої газети з великою подякою
Добрий день, шановна редакціє! Пише вам постійний читач історик Іван Войт. Як відомо, історію творять люди. А Придністров’я – це державність, створена волею людей і для людей.
Понад 30 років тому придністровцям довелося захищати свою новостворену республіку збройним шляхом. І це був подвиг народу, серед якого історія одного парубка – Тараса Пшинки.
Я прочитав про нього на сторінках вашої газети в рубриці «Свічка пам’яті». Автором статті «Його подвиг ми ніколи не забудемо» був Олександр Зайчук, який у короткому матеріалі стисло висвітлив проблему військової агресії Республіки Молдова проти Придністров’я крізь призму окремо взятої особи, що віддала своє життя за право жити на цій землі.
У своєму нарисі автор досить точно описує настрої того часу, передає патріотичні пориви та душевний стан більшості населення Придністров’я. В інтерв’ю з батьком Тараса – Петром Івановичем, ми відчуваємо його впевненість та віру у свого сина – справжнього героя Придністров’я, героя свого часу, який зумів розрізнити правду та брехню, добро та зло.
Цінність таких статей не викликає сумніву як з інформативної, так і з виховної точок зору. Тут і протистояння придністровських та молдо-румунських військових на плацдармі Погребя – Дороцьке, тут і думки батька загиблого про молоде покоління придністровців, які мають знати історію своєї країни, її героїв. У цьому запорука світлого майбутнього Придністров’я.
На мій погляд, ще більшого емоційного забарвлення статті надала розмова автора матеріалу з братом загиблого Тараса Пшинки – Максимом.
У завершальній частині нарису ми читаємо, що на державному рівні подвиг захисників Придністров’я ніколи не забудеться. Доказом цьому стало відкриття пам’ятника військовослужбовцям 1-го батальйону Республіканської гвардії. Серед імен загиблих викарбуване й ім’я Тараса Пшинки.
З найкращими побажаннями Iван ВОЙТ.
Доброго дня, шановна редакціє!
Моєму батькові, учаснику Великої Вітчизняної війни, цього року виповнилося б 100 років. На цю пам’ятну для мене дату відгукнулася редакція газети «Гомін». До мене в Паркани приїзджала кореспондент Аліса Коханова. Вона відвідала мене в батьківському домі, поговорила зі мною, як справжній друг. Ми дуже приємно розмовляли, і якось так непомітно я повернулася спогадами до свого дитинства, до тієї пори, коли був живий мій батько і вся моя сім’я.
Кореспондент цікавилася подробицями життя мого батька Степанова Володимира Івановича, його трудовою діяльністю. Вона хотіла побачити документи, щоб детальніше довідатися про його навчання, працю, адже вони підтверджували його високе звання – Героя Соціалістичної Праці. Високу нагороду – орден Леніна – мій батько отримав за те, що самовіддано трудився на благо батьківщини, свого рідного села Паркани, був чесною, працелюбною людиною, за старанність його й відзначили такою високою урядовою нагородою у 1957 році.
Хочу повернутися до свого минулого і поділитися історією села. Колись, до війни, у нас було шість дрібних колгоспів. У 1957 році їх об’єднали, утворили могутнє сільгосппідприємство і назвали іменем В. І. Леніна.
Господарство було багатогалузеве: 57 виробничих та обслуговуючих підрозділів, на 7 000 га трудилися близько 5 000 колгоспників, які вирощували пшеницю, кукурудзу, соняшник, фрукти та овочі.
У колгоспі було дві ферми великої рогатої худоби по 2 500 голів кожна, вівцеферма, птахоферма та конеферма.
Оскільки парканці завжди славилися своєю працьовитістю, зміцнювалося і процвітало й господарство. Стали заможніше жити селяни, прибутки колгоспу становили мільйони рублів, і він став називатися «колгосп-мільйонер».
Фінансове благополуччя сприяло тому, що в селі побудували три школи, лікарню, поліклініку, прекрасний Будинок культури. В домівки селян провели газ, звели великий тепличний комбінат, де вирощували овочі. Парканцям було чим гордитися і що показати.
До нас приїжджали керівники зарубіжних країн: Хо Ши Мін – на той час президент Демократичної Республіки В’єтнам, Тодор Живков – колишній Генеральний секретар ЦК Болгарської Комуністичної партії. З Болгарією у нас склалися тоді надзвичайно дружні стосунки. Ми постійно обмінювалися делегаціями, досвідом. У нас бував з візитом О. М. Косигін – голова Ради міністрів СРСР, К. О. Фурцева – міністр культури Радянського Союзу, керівники МРСР.
Додам також з гордістю, що в нашому Будинку культури виступали відомі артисти: А. Кузнецов, Р. Нахапетов, Л. Енгібаров – радянський клоун-мім, що виступав в амплуа «сумний клоун», Т. Синявська, Л. Хітяєва. Парканці насолоджувалися класичною музикою у виконанні Ленінградського симфонічного оркестру, чудовим співом артистів хору імені П’ятницького, навіть побували під магічним впливом Вольфа Мессінга.
У тому, що село процвітало, є заслуга першого голови колгоспу Д. Міщенка. Його праця також була високо оцінена державою, він був удостоєний звання Героя Соцпраці та ордена Леніна, як і мій батько. Понад 300 колгоспників також були нагороджені орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів та медалями.
З великим сумом згадую роки, що вже ніколи не повернуться, часи, коли наше життя було спокійним та благополучним. Час минає досить стрімко, і я, маючи 74 роки, змушена лікуватися від хвороб, які заважають нормально пересуватися. Нині, перебуваючи на лікуванні в госпіталі ветеранів війни, я маю багато вільного часу. Тож вирішила написати лист-подяку і редакції, й головному редактору, і кореспондентові за їхню працю, за те, що допомагають зберігати пам’ять про наше минуле, про наших рідних та близьких.
Як добре, що серед нас є ще такі люди, небайдужі і талановиті.
З повагою Надія Володимирівна СТЕПАНОВА, пенсіонерка, дочка Героя Соціалістичної Праці СРСР, мешканка с. Паркани.