ДО 110-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА
Багата українська земля талантами, геніями, відомими людьми. Одним із них є знаменитий, улюблений народом український поет, автор поезій, що стали популярними піснями. 14 листопада йому виповнилося 110 років від дня народження.
Незабутній вогник отчого дому
Андрій Самійлович Малишко, майбутній поет-пісняр, народився 1912 року неподалік від Києва в невеликому селищі Обухові. Дитинство поета було важким, але взаємини в багатодітній родині були доброзичливими. З тісної селянської хати виніс він незрадливу любов до матері, рідної землі, до пісні. Тепло згадує поет часи зростання: «Той незабутній вогник отчого дому, де вперше почув я думи великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора, – напоїли й вигодували мене, дали мені душевний гарт і радість на все життя». Мати Ївга Базилиха (так називали її в селі) була і вчителькою, і натхненницею Андрія. Це від неї він чув українські пісні, думи, Шевченкове слово (до речі, «Кобзаря» Малишко знав напам’ять майже всього). Пізніше у своїх поетичних рядках Андрій Самійлович напише:
Бувало мати, Ївга Базилиха,
До неї й досі спогадом лечу,
В зимовий вечір заспіває стиха
і доведе малого до плачу.
«Мама моя знала пісень багато і співала з глибоким почуттям. Були серед них сумні й тяжкі, веселі й жартівливі. І було в тих піснях стільки живого і близького серцю, такі картини породжували живі народні образи, що й сьогодні я пам’ятаю кожне слово», – згадував поет.
Очевидці кажуть, що ця проста українська жінка «…з незрадливою ласкавою усмішкою» в усьому була опорою для поета. Тож не дивно, що саме їй він присвятив свої найкращі ліричні вірші.
Важко жилося родині Самійла Малишка: землі було мало, а дітей багато (одинадцятеро). Тому доводилося господареві й шевцювати, й на заробітки ходити. Шматок хліба добувався важкою працею і цінувався як найвищий дар, і мала дитина вже знала, що розтоптана крихта – то великий гріх. Малий Андрій допомагав батькові, чим міг: наймитував у заможних селян, грав на гармоні на весіллях (мав неабиякий талант до музики). Маючи прекрасний голос, абсолютний слух, майбутній митець із семи років грав на гармонії, любив співати. Свою пристрасть – музику – він ніколи не зрадив.
У 1927 році Андрій закінчив Обухівську семирічку і вступив до Київської медичної профшколи. Там він навчався, доки не дійла справа до медичної практики. Від вигляду препарованих жаб і мишей, на яких практикувалися студенти, він непритомнів. Так зрозумів, що медицина – то не його. Однак уже тоді його приваблювала поезія. Вона і привела юнака на літературний факультет Київського інституту народної освіти, де взяв його під опіку сам Максим Рильський. Відомий поет викладав у виші й вів літературну студію.
По закінченні навчання в інституті (1932 року) молодий учитель деякий час працював в Овручі, на Житомирщині. Малишко був природженим педагогом – практично жив у школі, розділяв з напівголодними дітьми страшних голодоморних років мізерний, кислий від страдницької селянської праці шматок хліба. Він прекрасно розумів високе призначення вчителя. Коли ж пересів з учительського за стіл директора школи, то віддавав усю свою невсипущу енергію, своє велике серце дітям. Омріяна вчительська праця тривала всього рік. Навіть відійшовши від безпосередньої роботи в школі, Андрій Самійлович назавжди залишився вірним цій професії. Пізніше його трудова діяльність продовжилася в газеті «Радянське слово». Після служби в лавах Радянської Армії А. Малишко перейшов на творчу роботу.
Перші спроби пера
Довгим і непростим виявився шлях поета до літературних вершин. Не раз був він битий батьком за таку «нікчемну справу», як писання віршів. Юнак вирішив їхати до столиці, де сподівався дати раду своєму хистові. Починав учитися на лікаря, проте згодом вступив до Київського інституту народної освіти, звідки вийшов учителем. Усе таки перемогло прагнення, жага до слова, до літератури. Деякий час він учителював на Житомирщині. Можна тільки по-доброму позаздрити його учням, адже вони стали очевидцями народження його зворушливих віршів.
Згодом Андрій Малишко повністю присвятив себе літературній праці. Перша збірка поезій вийшла в 1936 році й називалася просто і водночас велично – «Батьківщина».
Почалася Велика Вітчизняна війна
Загальна біда залишила свій страшний відбиток на долях мільйонів жителів Радянського Союзу. Загриміли розриви фашистських бомб над мирними оселями. А. Малишко пішов добровольцем в армію. Понад два роки він був військовим кореспондентом у фронтових газетах «За честь Батьківщини» та «Красная Армия». Воєнкору доводилося тримати в руках не лише олівець, а і зброю. Він воював на Південно-Західному, Сталінградському, 1-му та 2-му Українських фронтах, визволяв Київ, західні області України, Польщу.
Більшість газетних матеріалів майора Малишка були з передової. В окопах, землянках і просто неба писав він статті, балади й поеми, ліричні вірші й пісні. Писав про героїчний подвиг народу в боротьбі з фашистами, про попелища на рідній землі, яку, проте, ворог не спромігся завоювати. Звертався він до кожного, хто готовий був пожертвувати власним життям задля батьківщини, рідних людей, миру. Написані по гарячих слідах війни палкі вірші підіймали бійців в атаку, закликали до перемоги.
У роки війни Андрій Малишко створив оповиті романтикою образи наших воїнів у «Баладі про танкістів», «Баладі про комвзводу», «Баладі про Зозулю». Як бачимо, поет часто вдавався до жанру балади. Це тому, що надзвичайний, легендарний героїзм радянських воїнів вимагав такої ж піднесеної романтичної форми.
У всіх творах поет простежував важкі шляхи нашого народу в цій страшній війні. Сьогодні його творчість воєнного часу сприймається як сповідь поета-воїна, що жив одним життям з мільйонами інших людей, ділив з ними лихо і радощі, вона читається як ліричний щоденник, в якому занотовано все пережите, вистраждане, передумане на довгих дорогах війни.
Повоєнні творчі досягнення
По війні поет інтенсивно працював. Вийшли з друку його збірки: «Це було на світанку», «Весняна книга», «За синім морем», «Нові обрії», «Книга братів», «Що записано мною». «Заповітне джерело», «Серце моєї матері», «Дубовий цвіт».
Протягом 1961 – 1970 років читачів порадували збірки «Листи на світанні», «Прозорість, «Дорога під яворами», «Рута», «Синій літопис», «Серпень душі моєї». У своїх творах він відображав широку картину народного життя, змальовував трудівників, закоханих у рідну землю і працю на ній, а також звертався до минулого України.
Після війни А. Малишко очолював журнал «Дніпро», був заступником голови Спілки письменників України, обирався депутатом Верховної Ради України. Багато писав, знав щонайменше п’ять іноземних мов (російську, білоруську, словацьку, литовську, грузинську) та перекладав з них.
За все своє життя поет видав аж 40 збірок. Держава високо цінувала творчість поета. Особливо дорогою для нього була Шевченківська премія за збірку «Прозорість». Він –лауреат двох Сталінських премій та Державної премії СРСР.
Поезія «Стежина» – «лебедина пісня» Андрія Малишка, його останнє освідчення в любові до рідної оселі, до землі, на якій народився і жив:
Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї –
Одним одна коло воріт?
Так і не почув поет, як стали його душевні слова народною піснею, улюбленою для багатьох поколінь українців. Бо написав цей твір Андрій Самійлович за 8 днів до смерті, 8 лютого 1970 року, а не стало його 17 лютого. Багато прикрих моментів траплялося в житті поета, можливо, вони й зумовили передчасну зупинку серця. Йому було лише 57 років. Похований народний поет на Байковому кладовищі в Києві.
Поезія «Пісня про рушник»
Ідейно-художній зміст твору
Ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного. Вона неодмінно хоче бачити свого сина щасливим, необділеним долею. Ненька дарує синові рушник, вишитий як символ життєвої дороги, на якому оживає «…і дитинство, й розлука, й материнська любов». Так автор підсилює символічний образ рушника, запозичений з народної творчості.
Надзвичайно зворушує найсвятіша і найближча для кожної людини постать – матері. Її серце сповнене безмежної любові. У неї незрадлива ласкава усмішка, бо матір уміє і прощати, й наставляти, й жаліти; засмучені очі, бо рідна ненька відриває від свого серця дитину, посилає її в широкий і бентежний світ, «…в дорогу далеку»; в «…якій будуть і радість, і смуток, і печаль».
Тема твору
Автор оспівує любов до матері та її щирі почуття до своєї дитини.
Основна думка
Материнський рушник для дитини – це щастя, доля та її любов. До речі, Малишко вірив у те, що в роки війни він вижив після важкого поранення тільки завдяки вишитому рушникові, з яким мати провела його на фронт. Даруючи своєму синові Андрієві рушник вишиваний, мати й не здогадувалася, що дарує всьому народові українську пісню як оду матері.
Використані художні засоби
Жодна поезія не обходиться без художніх засобів, і у вірші А. Малишка їх є чимало.
Звертання: «Рідна мати моя».
Епітети: «далека дорога», «засмучені очі», «незрадлива, вірна усмішка», «тихий шелест трав».
Повтори: «І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник, вишиваний на щастя, дала».
«І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші блакитні твої».
«І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов».
Метафори: «цвіте… доріжка», «шелест трав», «щебетання дібров», «оживе… і дитинство, й розлука, і вірна любов».
Порівняння: «…той рушник простелю, наче долю…».
Завдяки вмілому, талановитому застосуванню художніх засобів, вірш «Пісня про рушник» надзвичайно хвилює читачів. Композитор Платон Майборода поклав текст на прекрасну музику, і твір став надбанням усього співочого українського народу, бо саме для нього й була створена пісня. Тепер її знають і люблять майже в усьому світі.
Пісня перекладена тридцятьма п’ятьма мовами. Вона бентежить і хвилює кожного, тому що в ній є картини й образи, знайомі з народних пісень: і рушник вишиваний, і дорога далека, і щастя-доля, і зелені луги. Поет збагатив усе це власними образами (щебетання дібров, солов’їні гаї, незрадлива усмішка), і нині вірш і пісня сповнюють нас передчуттям далеких доріг і вдячності найдорожчій людині – рідній матері.
Виконавців твору теж є чимало: К. Цісик, Д. Гнатюк, Я. Євдокимов, Р. Бейбутов, О. Малінін, А. Пугачова, Д. Яремчук, І. Крутой, Р. Бабак, Ф. Кіркоров, Й. Кобзон, Т. Повалій та інші співаки й актори.
Андрія Малишка назвали «солов’їним серцем України» за його невмирущі пісні, що живуть у народі й сьогодні. Його щирі й душевні твори увійшли до золотого фонду української літератури як свідчення величі й краси мистецтва слова. І скільки б ще не минуло років, народ пам’ятатиме талановитого поета, який усім серцем служив своєму народу
Наталя СИНЯВСЬКА.
Фото: ukrlit.net