Запис на прийом до Надії – дитячого лікаря-кардіолога однієї з міських поліклінік Бендер, був щастям для кожного, хто мріяв потрапити на консультацію саме до неї. Людина з неабияким досвідом роботи та почуттям відповідальності, вона вміла розмовляти з пацієнтами, діти під час огляду не плакали, довіряючись повністю її теплим рукам і завжди усміхненим очам. Йдучи вулицями міста, Надія на кожному кроці відповідала на привітання знайомих та малознайомих містян. Знали її тут і поважали.
Дещо засмучувала лікаря невелика заробітна платня. Прикро бувало, коли ставила свій підпис у відомості. Звичайно, розмовляючи з друзями та колишніми однокашниками по медичному інституту, які жили за межами Придністров’я, ділилася з ними своїми розчаруваннями. Хотілося, щоб праця, на яку вона поклала чимало років свого життя, оплачувалася достойно.
Колеги радили переїжджати до Москви, сіючи зерна сумнівів у правильності давнього вибору: адже свого часу їй, як кращій випускниці Московського медінституту, «світила» столиця СРСР. Дівчина тоді зупинила свій вибір на провінційному містечку, де проходила практику, бо саме тут зустріла своє кохання і створила сім’ю.
Попри великі почуття, через постійну нестачу грошей, сталося те, що мало статися – сімейний човен розбився об побут. Надія не витримала, поговорила з батьками, чоловіком та сином, і вирушила в путь-дорогу. На Москву! Сумувати почала вже від тієї хвилини, коли помахала рукою своїм рідним з вікна купейного вагону.
Велике місто зустріло її сірою прохолодою та зливою. Перші кілька днів у колі старих приятелів заспокоїли. Жінці допомогли знайти житло і влаштуватися до лікарні. Графік роботи був настільки щільним, що часу для відпочину не вистачало взагалі, тим більше, на посиденьки в колі колег. Могла лише інколи бачитися в Скайпі. Так само, як і зі своїми рідними.
Минали дні. Заробітки задовольняли. Вони набагато відрізнялися від тих, що вона отримувала зазвичай. Більшу частину грошей Надія посилала додому, а собі залишала на оплату найманого житла та на найнеобхідніші речі.
Спогади її не відпускали. Одинокими вечорами, сидячи в темряві біля вікна (з метою економії витрат на світло), роздумувала, чому так сталося, чому вона прийняла поради колишніх однокурсників, залишила сім’ю. Невже через безгрошів’я? Адже не так уже й бідували, жили, як усі. З роками стерлися з пам’яті слова обітниці, яку вони з чоловіком давали під час реєстрації шлюбу: бути разом у радості й у горі. А тут, як виявилося, не витримала побутових негараздів. Не такого життя вона хотіла.
Пригадувала, як вони з чоловіком любили одне одного, довгоочікуваного сина народили в любові, оточували одне одного турботою. Чоловік трудився на хлібозаводі інженером, його заробітки її теж перестали задовольняти. Очікувати, що щось зміниться саме собою, вона не мала наміру.
Тож коли Надія так рішуче налаштувалася на від’їзд до Москви, чоловік не заперечував. Він уже й сам втомився від майже щоденних докорів. Обоє усвідомлювали, що переїзд на нове місце – не найкраще рішення проблеми. Та одначе, її вже було не зупинити.
Через три роки, що промайнули, наче одна мить, Надія вперше приїхала у відпустку. Гарно, по-сучасному вбрана, з модною зачіскою, яка її молодила, вона привезла купу подарунків і синові, й чоловікові, та його батькам. Рада, що її моральні страждання закінчилися хоч на коротенький відпускний період, вона відчує себе в теплих обіймах коханого, а син подякує за подарунки, жінка переступила поріг власного житла.
Здивовано озирнувшись, побачила свекруху, що готувала вечерю, і сина, який навіть не вийшов привітатися, лише зиркнув недобрим оком з-під лоба. «Ніби до чужих прийшла непрошеною», – подумала. Чоловіка в хаті не було.
Вона й запитала в старої, чому не всі зібралися. На вокзалі ніхто не зустрів. Що сталося?
Почула у відповідь те, чого боялася найбільше: чоловік знайшов собі жінку, з якою працює разом на заводі. Його колега стала йому близькою, з порозумінням поставилася до фінансових проблем, змогла розділити з ним труднощі, бо знала, як важливо бути разом саме у скрутний час.
Надія, чудовий лікар, яка переймалася проблемами своїх пацієнтів, уміла вселяти в них надію на одужання, на повернення до повноцінного життя, не знайшла рецепту свого щастя, не зуміла зарадити собі. Тому й залишилася одинокою при живому чоловікові.
За період, що минув, зарплату в Придністров’ї збільшили не тільки заводчанам, а й лікарям, педагогам, вихователям. Люди побачили, що держава про них турбується. Оплата комунальних послуг не збільшувалася вже кілька років поспіль, на відміну від Росії, Молдови чи України. Потяг до переміни місця проживання в більшості придністровців залишився позаду.
Надія була у великому розпачі від того, що сталося: вона залишилася сама, і великі гроші не врятували від самоти. Мріючи про високі заробітки, вона втратила те, що є найдорожчим для кожної людини – сімейне щастя.
До Москви не повернулася. Але чоловік не простив, не міг зрозуміти, як жінка, яку він так любив, проміняла його та всю сім’ю на гроші. Це ж бо цінності непорівнянні.
Надія знову працює у своїй колишній поліклініці, ділиться життєвим і професійним досвідом з молодими колегами та розповідає, що заробити можна і вдома. Для цього варто рухатися вперед, підвищувати свою кваліфікацію, прагнути йти в ногу з часом. І важливо визначитися з пріоритетами: сім’я чи кар’єра. Сім’ї та родині, в якій живуть дружно, ніякі біди не страшні. Саме цей постулат треба сприймати незаперечно, як даність. Бо лихі часи минають, а втрачену любов не повернути ніякими грішми.
Аліса КОХАНОВА.
Фото автора.