Відомі рядки з поеми Роберта Рождественського згадалися, коли прессекретар Кам’янської держадміністрації Анастасія Гнатишена повідомила про запит, який надійшов з редакції видання «Московский комсомолец в Красноярске».
До кореспондента Владислава Пирогова потрапив солдатський медальйон, записка в якому привела пошукову групу до нашого краю.
На початку листопада в Каховці Херсонської області була знайдена вогнева точка часів Великої Вітчизняної. У ній знаходилися останки двох радянських бійців, зброя з боєкомплектом, залишки спорядження й амуніції. «В одного з червоноармійців був при собі солдатський медальйон. Ми вирішили його не розкривати, а замотали скотчем, щоб агресивне середовище не знищило остаточно його вміст, – розповів перший заступник глави адміністрації Каховського району Роман Жаркомбаєв. – Останки солдатів ми поховали з усіма воїнськими почестями в Каховці. Медальйон, виїжджаючи в коротку відпустку в рідний Красноярський край, узяв із собою, щоб спробувати дізнатися, кому він належав, чи є десь родичі у бійця».
Медальйон покочував по Росії… У Красноярську Р. Жаркомбаєв передав його журналістові місцевої редакції «МК». Завдяки В. Пирогову розгорнулася пошукова операція не тільки всеросійського масштабу – міжнародного. «У цій важливій і складній роботі взяло участь багато чудових людей. Представники крайового відділення Російського географічного товариства порадили звернутися в поліцію, співробітники МВС Росії по Красноярському краю оглянули медальйон і допомогли вийти на пошуковців. Особлива вдячність керівникові пошукового руху «Красноярец» Світлані Бодиковій і співробітниці музею «Мемориал Победы» Єлизаветі Стручевій, яка відвезла капсулу до Москви на всеросійську конференцію представників пошукових загонів «Судьба солдата» і передала фахівцям», – поділився подробицями В. Пирогов.
Хоча ебонітовий футляр був пошкоджений і збереглася лише частина записки, де читалися тільки перші букви слів, у московській лабораторії «Солдатский медальон» за допомогою експерта Андрія Фетисова вдалося відновити текст: «Вогнистый Григорий Никитович, красноармеец, 1911 г. р., МССР, Каменский р-н, с. Окница. Призван Каменским РВК в 1941 году, почтовый ящик № 40. Жена Вогнистая Марфа Ивановна».
Прізвище гучне, відоме не лише на Кам’янщині. Постійні читачі нашої газети, напевно, пам’ятають Івана Микитовича Вогнистого, що стояв біля витоків відродження української культури в Придністровському краю. Він був активістом у всьому: у нелегкій селянській праці, якій присвятив життя, у самодіяльній творчості, в громадській роботі. Стояв у лавах борців за відтворення придністровської державності. Виступав у пресі, зокрема – в «Гомоні», на актуальні теми; агітував земляків передплачувати й читати газети – найбільш серйозні та довговічніші, на його думку, засоби масової інформації. Більше трьох десятиліть очолював Окницьку раду ветеранів, яка на всю республіку славилася особливо трепетним ставленням до збереження історичної пам’яті. Завдяки фронтовикові Івану Вогнистому, в селі була створена галерея портретів земляків, які не повернулися з Великої Вітчизняної війни. Є серед них і фотографія його старшого брата Григорія.
Два сини та дві доньки Микити та Дарини Вогнистих зростали талановитими та працелюбними. З ранніх років трудилися на землі, а коли утворився в Окниці колгосп – усією сім’єю вступили до нього. Працю поєднували з піснею, може, тому і праця давалася легше. На дозвіллі, якого в сільських жителів не так-то й багато, квапилися в клуб і охоче брали участь у художній самодіяльності. Іван Микитович до останніх днів життя був заспівувачем, натхненно читав вірші, грав у спектаклях та інсценівках. Багаточисельні нащадки Микити та Дарини дістали у спадок тонкий музичний слух, дзвінкі голоси й акторські здібності, які нині успішно демонструють не тільки в Придністров’ї – у різних куточках світу, від Росії до Італії.
На колгоспних полях Григорій зустрів свою долю. Красуня Марфа працювала поруч, теж захоплювалася самодіяльністю. Дружба колег переросла в кохання. Незабаром весельчак і душа компанії Григорко (так звали його односельці) повів під вінець свою Марфоньку.
Коли почалася Фінська кампанія, Г. Вогнистого мобілізували вперше. Повернувся в 1940-му, але вже через рік війна прийшла на рідну землю. Сімейні перекази свідчать: прощаючись перед відправкою на фронт, він обійняв дружину, в якої на руках була маленька донечка, і сказав: «Я з цієї війни не повернуся. Я це відчуваю».
Потім увесь наш край опинився під німецько-румунською окупацією. Звісток про Григорія сім’я не мала до 1944 року. Коли на звільненій від загарбників Кам’янщині вже налагоджувалося мирне життя, Марфа Вогниста написала запит у військкомат і отримала невтішну відповідь: чоловік пропав безвісти. 23 серпня 1946 року з’явився офіційний документ, у якому повідомлялося, що Григорія шукають по лінії Управління з обліку загиблого та зниклого безвісти рядового і сержантського складу. (Електронну версію документа можна знайти на сайті «Пам’ять народу»).
Цю історію, віддалену від нас багатьма десятиліттями, по крихточці вдалося відновити з розмов із нащадками роду Вогнистих. Нині вони носять різні прізвища і живуть у різних країнах, але зберігають пам’ять про родича, якого ніколи не бачили. Онука Григорія Любов Кострич розповіла, що Марфа Іванівна не дожила 10 років до повідомлення про те, що чоловік загинув зі зброєю в руках. Доньці, онукам, правнукам вона завжди розповідала історію сім’ї – мабуть, відчувала, що колись саме їм доведеться дізнатися її продовження. Рік тому не стало і доньки солдата, та онуки й правнуки дізналися-таки, що сталося з Григорієм Вогнистим.
Хоча на портреті, що зберігається в сільському куточку Бойової слави, вказані дати: «1911 – 1944», тепер можна точніше визначити час загибелі солдата. Бої на Каховському плацдармі в роки Великої Вітчизняної війни велися двічі: у вересні 1941-го, коли Червоній Армії довелося відступити під натиском фашистів, і у жовтні-листопаді 1943-го, коли під час Мелітопольської наступальної операції війська 4-го Українського фронту погнали загарбників на захід.
Найімовірніше, що Григорій Вогнистий загинув, обороняючи Каховку. Бої тривали з 1 по 11 вересня 1941 року, мали запеклий характер і завершилися невдало для радянського командування. Дев’ята армія втратила 24,7 тисячі чоловік: із них близько 50 %
убитими та пораненими, а інші (майже 13 тисяч!) вважалися такими, що пропали безвісти. Підтверджує цю версію і той факт, що солдатські медальйони видавали до 1942 року. Потім перейшли на червоноармійські книжки.
«Дізнавшись про нашого солдата, ми з дочкою Настусею проплакали весь день – від горя та від щастя. Згадували Марфу Іванівну і мою маму, які до останніх днів життя зберігали у своїх серцях любов до Григорія Микитовича. Тепер у нас є мета: перепоховати останки діда в Окниці», – розповіла Л. Кострич, яка мешкає нині в Москві.
Символічно, що доля Григорія Вогнистого стала відома напередодні Дня Невідомого солдата (3 грудня). Завдяки злагодженій роботі багатьох небайдужих до нашого минулого людей, на одного безіменного героя, загиблого заради миру, стало менше
Ніна ПАНАЇДА.
Фото з архіву сім’ї Вогнистих.