Звичайний атрибут кожної української жінки –хустка, не так давно привернула до себе неабияку увагу. Вона стала символом неофіційного свята, яке вже кілька років відзначають 7 грудня з метою об’єднання жінок різного фаху, віку та національності, щоб зберігати українські традиції.
Попри те, що свято ще зовсім молоде, воно щороку набуває дедалі більшої популярності. На честь цього дня жінки та дівчата проводять флешмоби – публікують свої портрети з хустками, приходять на роботу в хустках і фотографуються цілими колективами, діляться спогадами, в яких розповідають про ці головні убори, присвячують їм пісні та вірші.
Як же було в давні часи?
Наші прабабусі носили білі хусточки. Крім цього, покривали голову ще й білим рушником. Молоді жінки прикрашали рушники віночком з чорнобривців.
На Великдень і Різдво носили яскраві багаті хустки, в будні дні – стримані, простіші. Молодиць вабили яскраві кольори, а старші жінки завжди одягалися більш скромно. Хустка могла багато розповісти про матеріальний статок жінки та її родини, адже була досить дорогим атрибутом. Ще століття тому ціна святкової хустки становила не менше половини місячного прибутку господаря-середняка.
Колись хустки в Україні вишивали шовком. Найчастіше для цього використовували червоні, сині, зелені, жовті та рожеві нитки. Переважав геометричний орнамент, і лише у XVIII столітті почали вишивати квіти троянд, волошок, гвоздик, кетяги калини. Досить рідко на старих українських хустках можна зустріти зображення птахів: півників та голубів.
Часто вживаною і найпростішою композицією узору хустини була хвиляста лінія. Якщо її кути зашивали густим узором, то простір у середині лишали без прикраси або заповнювали дрібними квадратиками, ромбами, трикутниками.
Хустка в побуті
За прадавньою традицією, дівчатам в Україні належало ходити з відкритою головою, але це не завжди було доречно: снігова заметіль або спекотне літо змушували їх покривати голову хусткою. Дівчатка, здебільшого, носили стрічки, віночки, а коли дівчина виходила заміж, то одягала на голову хустку, яка була оберегом її, сім’ї та усієї родини, ставала символом набуття статусу заміжньої жінки. Хустка, як називає її весільна пісня, – «вічне покривання», символізує владу чоловіка. Прикривати волосся – означало перекривати зв’язок зі своїм родом, предками.
У літню пору дівчата складали хустку навкіс трикутником, обмотували її навколо голови, а тім’я залишали відкритим, щоб волосся виднілося. З лівого боку до хустки пришпилювали квітку рожі або гілочку зеленого барвінку. Зимою дівчата закутувалися хусткою, як молодиці.
У селах Львівської області, що простягаються понад річкою Опір (притоки р. Стрий), туристам демонструють старослов’янський звичай: дівчата вкривають голови луб’яним віночком, обгорненим хусткою, а зверху покритим білою прозорою тканиною, що виглядає ніби денце шапки. З-під вінка на спину спускають кілька кольорових стрічок та волосся, заплетене у дві коси.
Обрядове значення хустки
Цей головний убір супроводжував людину протягом усього життя – від народження і хрестин до поховання та поминання. Нею обдаровували кумів під час хрестин і весілля. Для жінки хустка була оберегом, оскільки захищала волосся володарки від навороту та злого ока.
У давні часи під час сватання дівчина перев’язувала руку парубкові на знак згоди бути його дружиною. Вона дарувала по хустці й старостам, що прийшли її сватати. У домі молодої обряд найчастіше здійснювали її заміжні сестри або мати. Жінки ставали по обидва боки від молодих, похитували білою хусткою над їхніми головами, намагаючись поцілуватися. Поцілувавшись тричі, жінки покривали наречену. У деяких регіонах на молоду поверх хустки надягали шапку нареченого. Вважалося великою ганьбою, якщо наречена скидала шапку. Під час цього обряду молода мала конче плaкaти: за родиною, за своєю дівочою волею. Часто наречена тримала в хустці цибулю, щоб викликати сльoзи, які набували ритуального значення.
Дівчата, які хотіли вийти заміж, на Покрову (14 жовтня), коли починався справжній сезон весіль, просили:
Покрівонько, покрівонько, покрий мені голівоньку,
Хоч онучею, хоч ганчіркою – хай не буду дівкою!
У часи козаччини дівчина, за звичаєм, дарувала вишиту хустину своєму нареченому, коли він вирушав з військом у похід. Це було свідченням її вірності в коханні. Якщо козак гинув, то саме цією вишитою хусткою під час поховання йому прикривали очі, «щоб орел очей не виймав».
Наші сучасниці не надають особливого значення хусткам. У моді нині капелюхи, шапки, берети тощо. Хоча в селах жінки старшого віку воліють за краще одягти хустку – теплу, затишну, яка оберігає, зігріває ліпше будь-якого головного убору. Що ж до традицій минулого в нашій республіці, то учні українських навчальних закладів знайомляться з ними на уроках народознавства.
Учасниці фольклорних самодіяльних колективів Придністров’я, такі як народний хор української пісні «Червона калина» з Бендер, «Чорнобривці» з Дубоссар, народний етно-фольклорний український колектив «Діброва» селища Маяк Григоріопольського району, хор українськоїї пісні «Хуторянка» та багато інших – усі вони перед виходом на сцену накидають на плечі розкішні українські хустки для надання святковості та урочистості події
Христина ЖУРАВЕЛЬ.
Фото автора. Учасники ансамблю «Червона калина» з Бендер.