В історичному музеї дбайливо зберігаються фотографії уродженця Слободзеї генерал-лейтенанта, начальника управління Головного штабу сухопутних військ СРСР Олександра Івановича Табака. Його родичі – племінниця Людмила Олексіївна Долгова і сестра Марія Іванівна Гуска – поділилися своїми спогадами, що й стали основою цієї публікації.
У травні 1922 року в селянській родині Івана Юхимовича і Меланії Герасимівни Табак народився первісток, якого назвали Олександром. Пізніше сім’ю поповнили сини Микита, Олексій і дочка Марія. Дуже рано померла Меланія Герасимівна, залишивши дітей сиротами. Характер Олександра формувався в період утворення і становлення Молдавської Автономної РСР, коли організовувалися колгоспи, будувалися перші заводи та фабрики.
Зі спогадів Олексія Табака (брата): «Дитинство було важке, великій родині треба було допомагати. Мені розповідав його (Олександра) товариш, як він, ще зовсім хлопчиськом, працював на будівництві Карагашського зрошувального каналу. Землю тоді носили відрами, техніки ніякої не було. За роботу розраховувалися хлібом. А роки були голодні, от і намагалися люди перевиконувати норму, щоб хліба вистачило на всю сім’ю. Старший брат ніколи не показував, що йому важко. Тягнув не в міру важке для його віку відро і посміхався».
У 30-і роки в Слободзеї розташовувалася комендатура 25-го Молдавського піхотного прикордонного загону. Підлітком наш земляк бігав туди, тому що йому подобалося спілкуватися з прикордонниками, йому подобалися військова форма й сам уклад військового життя. Тоді, мабуть, і з’явилася мрія – пов’язати своє життя з армією.
Навчання хлопчикові давалося легко, він тягнувся до знань і вбирав їх, як губка. Серед своїх однокласників, яких добре знають слободзейці Ганна Ревіна, Василь Коновалов, Іван Гратила, Сашко був розумним, справедливим, чесним і порядним учнем. У 1938 році відбувся перший випуск 10 класу молдавської школи № 1, яку Олександр Табак закінчив з відзнакою і подав документи у військове училище. Але тоді йому відмовили (роками не вийшов), і він вступив до Тираспольського педінституту. Провчився один рік і знову подав документи в Новоград-Волинське військово-піхотне училище, яке з успіхом закінчив у 1941 році, якраз напередодні Великої Вітчизняної війни.
Зі спогадів Олексія Табака: «По закінченні училища випускники мали право на місяць відпустки. Але брат додому не потрапив – це ж було літо 41-го. Румуни вже Одесу зайняли. Пам’ятаю, якось вранці жінка до нас у двір зайшла і запитала: «Табак Іван тут живе? Ваш син просив передати, що він потрапив у полон. Його в Парканах тримають». Ми з батьком взяли сало, хліб і пішли в Паркани брата шукати. Але так і не знайшли. Потім з’ясувалося, що не того Івана Табака жінка шукала. Тоді у нас троє людей мали таке ім’я та прізвище. Тільки в 1944 році прийшли перші звістки від брата про те, що він живий і воює».
З перших днів війни Олександра Табака призвали у 207-й гвардійський стрілецький полк 70-ї гвардійської стрілецької дивізії 24-го стрілецького корпусу. З 15 липня 1941 року він брав участь у бойових діях на Західному, Північно-Західному, Центральному, 1-му і 4-му Українських фронтах. Був важко поранений 16 жовтня 1941 року, і однополчани винесли його з оточення. Куля так і залишилася в його тілі на все життя. Орден Червоного Прапора наш героїчний земляк отримав у 1943 році.
З нагородного листа від 29 вересня 1943 р.: «У запеклих боях з ворогом під час форсування воєнних рубежів Дніпра і Прип’яті, за відбиття контратак противника на західному березі Прип’яті О. І. Табак, гвардії старший лейтенант проявив мужність і вміння в забезпеченні високої оперативності роботи штабу в складних бойових обставинах у ході боїв за розширення плацдарму на західному березі річки Прип’ять. Протягом 25 і 26 вересня 1943 року полк відбив 18 контратак піхоти й танків противника Товариш О. І. Табак без сну і відпочинку працював швидко та енергійно, впроваджуючи в життя рішення командування, підтримуючи безперервний зв’язок із підрозділами, вміло реагував на зміну обставин. Завдяки чіткій та оперативній роботі штабу, підрозділи полку вмілими маневрами паралізували натиск ворога і, попри брак боєприпасів, просунулися вперед, завдаючи йому втрат у техніці й живій силі. У результаті боїв противник втратив чотири танки й до 800 солдатів та офіцерів. Самовіддана і вміла робота Табака О. І. багато в чому забезпечила успіх бойових дій військової частини.
Командир 207-го Гвардійського стрілецького полку підполковник Хорунжий».
Цього ж року в листопаді Олександра Івановича нагородили орденом Вітчизняної війни I ступеня, і він вступає до лав Комуністичної партії. У період запеклих боїв у 1943 році з переважаючими силами піхоти й танків противника на правобережній Україні в районі міста Брусилів гвардії старший лейтенант О. І. Табак проявив себе вмілим і відважним офіцером. Дарма що противник мав більш ніж п’ятикратну перевагу в силі та по кілька разів на день атакував великою кількістю піхоти й важких танків, полк мужньо обороняв зайняті рубежі.
У 1945 році майор О. І. Табак, вже помічник начальника штабу з оперативної роботи 207-го гвардійського Червонопрапорного стрілецького полку 7-ї гвардійської стрілецької дивізії, був представлений до ордена Червоного Прапора.
З нагородного листа від 23 січня 1945 р.: «На Краківському напрямку в наступальних боях, що розгорнулися з 15 січня 1945 року, вміло втілював у життя задуми командування, оперативно керував боєм й усіма підрозділами помічник начальника штабу гвардії майор О. І. Табак. Молодий перспективний офіцер віддає всі свої сили, всі свої вміння на успішне виконання бойових завдань, поставлених перед полком. 16 січня, коли противник намагався закріпитися на рубежі містечка Беч і чинив упертий опір нашим підрозділам, товариш О. І. Табак, виконуючи волю командування, блискуче завершив вихід другого стрілецького батальйону в обхід з флангу й осідлав шосейну дорогу, по якій відходив супротивник. Товариш О. І. Табак, особисто керуючи цією операцією, раптово напав на противника і вщент розбив його. Противник втратив тільки вбитими до 150 солдатів і офіцерів, полоненими – 26 осіб. У цьому районі було захоплено два ешелони з боєприпасами, один паровоз з піднятими парами, 35 вагонів, три склади з боєприпасами, 12 автомашин, 17 кулеметів і до 40 коней.
20.01.1945 року противник уперто обороняв підступи до містечка Гдув і зробив чотири контратаки. Уміло організувавши оборону, в запеклих боях товариш О. І Табак знекровив його і, тимчасово виконуючи функції начальника штабу полку, прийняв зухвале рішення – залишити дрібні групи прикриття й основними силами полку нічним маршем по бездоріжжю повів полк в обхід. Вранці 21.01.1945 року він раптово обрушив батальйони противника там, де той не очікував удару, і після двогодинного бою опанував містечком Гдув. Ворог втратив до 250 осіб, 140 коней, 95 возів, 12 мотоциклів, 4 легкові та 19 вантажних автомашин та 6 мінометів».
Війну Олександр Іванович закінчив підполковником, командиром полку. Тричі був поранений. Після війни в Москві він зустрів свою долю – Лідію.
Зі спогадів Олексія Табака: «Часто приїжджаючи в Молдавію, Лідія Миколаївна стала тут «своєю». І пісні наші вивчила, співала їх з нашими жінками. Коли брата в 1948 році направили служити в Німеччину, він дружину з донькою сюди привіз. Років п’ять, напевно, прожила вона в Слободзеї (дружин тоді за кордон не пускали). А от у Вірменію, куди його направили після Німеччини, вони поїхали вже разом, там у них і народилися близнюки Ірина та Валерій. Олександр був старший за мене на 6 років. У дитинстві це чимала дистанція. Але роки згладжують різницю у віці, зводячи її до кінця життя. Не можу сказати, що ми зустрічалися часто, але і я бував у нього в Москві, й він приїжджав на Батьківщину за будь-якого зручного випадку. І тоді наші розмови затягувалися надовго. Брат ніколи не давав приводу відчути, що він – генерал, а я – простий бригадир колгоспу. Він знаходив цікаві теми спілкування з усіма, з ким йому доводилося зустрічатися. Пам’ятаю, як під час останніх військових маневрів, які проходили в Одесі, він заїжджав до мене в бригаду. Я чекав на нього, але справи затримали мене в полі. Приїжджаю, дивлюся, а він сидить з робітниками й «козла» забиває. Розмову ведуть про життя-буття. І говорять, чую, по-молдавськи. Брат усе життя російською говорив (де йому було з молдаванами спілкуватися), деякі слова вже й вимовляв неправильно. Але коли потрапляв на батьківщину, намагався говорити рідною мовою. Години чотири сиділи ми тоді, про все переговорили. Час уже був складний, у респуб-
ліці йшов розлад з питань мови, національностей, можливості возз’єднання з Румунією. От і розмовляли про те, що «боліло». Цікавило брата все: як живе колгосп, як працюється нині людям. Він завжди просив показати йому поля, не міг всидіти вдома. Іноді зітхав: «Так хочеться повернутися». Навіть відвіз до Москви виноградну лозу, посадив її на дачі. Чотири кущі винограду «Бако» прижилися, і він сформував із них арку. Для нього було важливо, щоб виноградне листя над головою шуміло, нагадуючи про Молдавію. Повернутися він, звичайно, не міг – сім’я, робота, друзі. Усі його діти так чи інакше пов’язали свою долю з армією. Син – підполковник – працює в Міністерстві оборони Росії. Дві дочки заміжні за військовими. З дружиною Лідією Миколаївною прожили душа в душу. Напевно, непросто бути дружиною військового: доводилося їздити за ним по всій країні, поки він не «осяде» десь. Але ні від Ліди, ні від Олександра я не чув слів жалю. Напевно тому, що військова служба, дійсно, була покликанням брата, і його дружина це розуміла.
По закінченні військової академії імені Фрунзе брат служив у Тбілісі. У 1965 році повернувся знову до Москви, працював у Генеральному штабі на різних відповідальних посадах. У 65 років пішов у відставку». А через три місяці до нього на дачу прибув військовий: «Вас викликає міністр оборони». Попросили його повернутися. І він став начальником Управління Головного штабу сухопутних військ. Роки три там працював. Потім уже вирішив остаточно стати пенсіонером, сісти за книгу, яку він писав про М. М. Тухачевського, та так і не дописав…
Того ранку 1991 року, як потім пригадувала його дружина Лідія, Олександр вирішив прогулятися перед тим, як сісти за книжку. Але додому він повернувся засмученим: зустрів ад’ютанта маршала Ахромєєва С. Ф., і той розповів йому подробиці смерті людини, з якою Олександр пропрацював багато років (йдеться про справу ДКНС (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению, ГКЧП). За книгу вже не сідав, бо ніяк не міг заспокоїтися і змиритися з трагічною загибеллю товариша. Серце його не витримало, а нам до кінця дня повідомили про смерть брата. Хоча здоров’я було, йому б ще жити та жити. У 60 років так на турніку крутився, що молоді заздрили. Завжди у формі був – худорлявий і рухливий. Я згадую його частіше в парадній формі, з орденами, усміхненого, він ніколи не подавав виду, що йому важко. Він усіх навколо себе підтримував, підбадьорював…»
Батьківщина гідно оцінила заслуги нашого земляка: він нагороджений двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, орденами Вітчизняної війни I і II ступенів, орденом «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР», медалями «За бойові заслуги», «За відвагу» тощо.
У 1991 році не стало Олександра Івановича, але залишилася пам’ять, над якою не владний час.
Вікторія ЧЕБАН, директор Слободзейського музейного об’єднання.
Наталія БАЛАН, головний зберігач фондів Слободзейського історичного музею.