Серед облич, що спостерігають за нами з портретів відомої галереї уславлених «Почесних громадян міста Тирасполя», можна знайти лише три жіночі – Валентини Соловйової, Ніни Качуровської та Галини Андрєєвої.
Про Галину Степанівну заговорили з вересня 1991-го, коли її обрали головою жіночого страйкового комітету Придністров’я. Починалося життя героїні нашого оповідання на невеличкій станції Хаке – маленькому російському поселенні біля китайського міста Харбіна, де були російська школа і російська церква, і де 28 лютого 1945 року вона народилася. Волею долі Китай став Батьківщиною для дівчини російського походження. Щоправда, китайську мову не вивчала, у місцевій школі вчитися їй також не довелося, бо у п’ять років залишилася сиротою і вивезли дівча до Росії.
Роки минали… Галина закінчила школу, вивчилася на штукатура, добросовісно та з повною віддачею сил працювала на тих ділянках, що діставалися їй за фахом. З часом вона почала замислюватися, чи не пора змінити професію. Стала перед вибором: ким же бути? Їй на той час однаково подобалися професії журналіста й юриста. Юрист в ній переміг, і дівчина вступила до Свердловського юридичного інституту. Молодого дипломованого фахівця прийняли на завод «Уралкабель», де її теоретичні знання витримали гідну перевірку кількарічною юридичною практикою.
У 1973 році Галина приїхала до Тирасполя. Чому з Сибіру та на південь? Тут жили її добрі знайомі, які розповідали в листах про чудове місто над Дністром, про теплий клімат, виноградники, розмірене життя, про добрих
та привітних людей. Так Галина Степанівна примкнула до трудового колективу Тираспольської меблевої фабрики № 5 як юрисконсульт. Згодом талановитого фахівця помітили і запросили на роботу до Тираспольського міськвиконкому.
До кінця 1980-х років промислове місто розвивався досить динамічно. Високі темпи виробництва, будівництво нових індустріальних та інфраструктурних об’єктів сприяли припливу населення з сусідніх районів Молдови, з Росії та України. На території, підпорядкованій Тираспольській міськраді, у 1989 році проживало понад 200 тисяч мешканців.
Настала нова епоха. Після ухвалення парламентом Молдови в серпні 1989 року дискримінаційних законів про мову і проголошення курсу на об’єднання з Румунією, Придністров’я взяло курс на створення власної державності.
Другого вересня 1990 року в Тирасполі II Надзвичайний З’їзд депутатів усіх рівнів Придністров’я, керуючись всенародним референдумом, проголосив Придністровську Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку (ПМРСР). Тирасполь став її столицею. За короткий проміжок часу відбулося перепідпорядкування різних структур новому уряду, створені власні органи управління, незалежні від Молдови.
З цього часу бере свій початок історія жіночого руху в Придністров’ї, лідером якого стала Галина Андрєєва. Першим і досить важливим стало рішення організації про пікетування жінками залізниці до тих пір, поки не будуть звільнені заарештовані придністровці. Цією акцією вони відстоювали права людини. Так звана «рейкова блокада» прославила придністровських жінок на весь світ і відіграла серйозну роль у збереженні придністровської державності.
Через місяць, 1 жовтня, завдяки рішучим діям жіночого страйкового комітету, лідери нашої республіки були звільнені. Як згадує Галина Степанівна: «Смирнова, Боднара, Попова, Топала і Кендигеляна (останні двоє – депутати від Гагаузії), які вийшли з машин, буквально завалили квітами». У книзі «Жити на нашій землі» Ігор Смирнов пише: «Жінки Придністров’я, що зорганізувалися в жіночий страйковий комітет на чолі з Галиною Андрєєвою, без перебільшення здійснили тоді подвиг, витримавши всі труднощі, всі небезпеки, у тому числі й загрозу розлучитися з власним життям».
Жіночий страйковий комітет («батальйон чорних колготок», як його називали бойовики Молдови), безумовно, сказав своє слово. Жінки були в окопах на дубоссарському напрямку, у Бендерах, виконували обов’язки медичних сестер, готували їжу, допомагали влаштовувати біженців. Вони ж виступали зі зверненнями до політичних і громадських діячів Росії й України, до всього цивілізованого світу, вимагаючи припинити безглузду бійню.
Республіка народжувалася важко. Кожна важлива подія на шляху до її зміцнення пов’язана з Галиною Андрєєвою. Її називали «адмірал у спідниці». Але вона не нарікає ні на тих, хто лихословить на її адресу, ні на свою долю. Залишившись одна по смерті свого чоловіка Миколи, не відчуває себе самотньою. З нею поряд її вірні подруги. Каже, що все своє життя віддала людям, рідній придністровській землі, краю, який став для неї Батьківщиною.
Офіційно в активі жіночого страйкового комітету на сьогодні 45 тисяч осіб. Організація легітимна, але не зареєстрована. Таким було рішення придністровських захисниць. «Ми будемо працювати до визнання республіки. Як тільки це відбудеться, ми згодні саморозпуститися», – поділилася Галина Степанівна.
Відверто кажучи, ніде в світі аналогів жіночому страйковому комітету просто немає. Тому й не дивно, що жіночий страйковий комітет відзначений високими урядовими нагородами: орденами «Республіки», «За особисту мужність», «За заслуги» I ступеня, орденом «Козача Слава» II ступеня, хрестом Союзу козаків Росії «За оборону Придністров’я», медаллю «25 років ПМР». А його лідер – Галина Андреєва з огляду на особливі заслуги перед республікою і Тирасполем, за великий внесок у становлення, захист, зміцнення і постійну роботу щодо визнання ПМР, рішенням VIII сесії Тираспольської міської Ради народних депутатів отримала звання «Почесний громадянин м. Тирасполя».
Так уже трапилося, що для інтерв’ю з Галиною Степанівною мені довелося прийти у відділення кардіології Республіканського шпиталю, де жінка проходить курс оздоровлення, 28 лютого, у день її народження. Палата потопала у квітах, поруч сиділи товаришки, а численні гості входили-виходили, не припинялася розмова, привітно посміхалася іменинниця. Завітав до Галини Андрєєвої Президент Вадим Красносельський. Він прийшов разом із главою столичної держадміністрації Олегом Довгополом. Теплі слова, оберемки троянд, жарти та побажання якнайшвидшого одужання створили приємний настрій у лікарняній палаті. Відчувалося свято, жінка розцвіла, на якийсь час забулися хвороби.
Почесний громадянин Тирасполя Галина Андрєєва зустріла ще один новий рік свого народження. Тож побажаємо цій жінці ще довго залишатися в строю, жити щасливо і дочекатися здійснення своєї мрії – визнання республіки, на вівтар якої вона поклала все своє свідоме життя.
Ірина МАСЛОВА.