У суспільстві поширене уявлення про те, що з часом любов, у кращому випадку, перетворюється у звичку, але це помилкова думка. Якщо подивитися на подружжя вже у зрілому віці, то можна побачити, що в їхніх очах, як і раніше, живе кохання. Воно простежується в кожному жесті, кожному слові, хоча говорити про почуття їм ніяково, як і показувати старі фото.
Михайло та Віра Загаєвські пройшли 54 роки разом шляхом спільного життя. Мають двоє доньок й онучку. А починалося все, як у казці… Весною 1963 року Віра з подругою пішла на Дністер, де і зустріла молодого чорнявого хлопця. Михайло тоді працював на катері, перевозив річкою харчові продукти до Дубоссар, Кам’янки, Сорок і Могильова-Подільського. Він запросив гарних дівчат поїхати з ним у рейс. За словами Віри, вона не хотіла їхати, було якось соромно, але подруга наполягала, і Віра погодилася. Можливо, саме це стало вирішальним у її житті. Після цієї зустрічі Михайло ще не раз запрошував Віру на прогулянки, в кіно, пригощав смачними слойками, «язичками». У майбутньому ці солодощі стали для них улюбленими, як своєрідний сімейний талісман.
«Він не робив мені пропозиції зустрічатися, та це й не було потрібно, я сама знала, що тепер ми разом, що я чекаю його з рейсу. Навіть моя мама помітила, що я перестала гуляти з дівчатами, тому що мав приїхати Михайлик, і ми всюди підемо з ним разом», – розповіла жінка. Так продовжувалося, поки не настали морози, на зиму всі катери пришвартували біля причалу. Михайло збирався перезимувати у своїй каюті, доглядав за катером, кожного дня мив палубу, загартовувався, купаючись у холодній воді Дністра. Одного разу Віра з сестрою (а у неї їх чотири) пішла подивитись, як же він живе. Вони були шоковані – у каюті над ліжком у Михайла був лід. Про це ввечері сестра Віри розповіла матері. Зворушена почутим мати покликала Михайла жити до них на зиму.
Наступного року в лютому пара одружилася, весілля зробили скромне: розписалися, а ввечері матір накрила стіл. З часом молодим дали кімнату в гуртожитку. Михайло поїхав служити в Тбілісі на три роки. А Віра залишилася чекати на нього з маленькою донькою Іриною. «Ми листувалися: я розповідала йому про все, що відбувалося у нашому житті», – згадує Віра Василівна. Листи надходили часто, але молодим людям хотілося побачитися, поспілкуватися. Іноді у неї була можливість поїхати до нього – цього жінка чекала всім серцем.
Період служби чоловіка в армії був найважчим часом для Віри, бо вона залишилася без своєї надійної опори. «Я працювала кухарем у кафе, а тітка приносила мені маленьку Іринку, щоб я її нагодувала і так декілька разів на день».
За словами Віри, коли чоловік повернувся додому, стало набагато легше. Незабаром їм дали квартиру, і це була велика радість у сім’ї Загаєвських. «Власне житло – впевненість у завтрашньому дні», – наголосив Михайло. Народилася ще одна донечка – маленьке чудо Тетянка.
Подружжя розповідає, що кожні вихідні вони плавали з друзями на моторних човнах у Молдову й Україну відпочивати. Особливо це подобалося дітям, які чекали вихідних, щоб знову вирушити у маленьку подорож. Михайло розповідає, що тоді ж відбувалися змагання на моторних човнах, і він теж брав участь у них, сам ремонтував і вдосконалював мотор, щоб швидше рухатися по воді. А його вірна соратниця, хоч і не розбиралась у моторах, але підтримувала, як могла. Не раз у таких змаганнях посідав він призові місця, ще й досі збереглися кубки на згадку.
Діти виросли, здобули освіту, одружилися, Спочатку всі жили з батьками у двокімнатній квартирі. «Так, нас було багато, але ми не сварилися, всім вистачало місця. Це був чудовий час», – пригадує Віра. Також жінка розповіла, що з чоловіком у них міцні стосунки, старалися не сваритися, все вирішували миром, через розмови. «Він завжди допомагав мені у всьому. Знаєте, кажуть, варити борщ – не чоловіча справа, але, бувало, що на роботі затримувалася, прибігала додому, а діти вже нагодовані або картопля начищена, все зроблено», – поділилася жінка.
За весь час, прожитий разом, подружжя ділило між собою радощі, випробування і повсякденні турботи. Їхні стосунки стали тільки міцнішими, повнішими від тієї закоханості, що спалахнула між ними з самого початку. Їхні почуття досягли іншого, глибинного горизонту – вдячності іншому за підтримку та допомогу, за нове відкриття самого себе й можливість стати кращим.
Анастасія КАЛІОН.