Кожна матуся заслуговує на повагу, любов і вдячність своїх дітей та суспільства. Але є матері, яким хочеться не просто подякувати, а щиро вклонитися до землі за те, що вони вміють дарувати своє материнське тепло, любов і ласку не тільки своїм, а й чужим дітям.
Люди, які наважуються всиновити чи взяти під опіку знедолених дітей, на мою думку, справжні герої, бо, попри всі труднощі, вони дарують дітям шанс на батьківську любов та сімейний затишок.
Прикладом найвищої благодійності, доброти та людяності є родина Завтоньєвих, що мешкає в селі Карманово Григоріопольського району. Лариса Вікторівна та Володимир Кирилович своєю щирою батьківською любов’ю зуміли подарувати щасливе дитинство чотирьом прийомним дітям, доля до яких виявилась неприхильною.
Лариса Завтоньєва – багатодітна мати, яка до крихти віддала своє материнське серце сімом дітям. «Від першого шлюбу в мене троє дітей: дві доньки – Наталя й Тетяна та син Олександр. Маю трьох онучок і трьох онуків, старшому вже 18 років. Діти мої – дорослі, самостійні. Вони мають свої сім’ї, добре живуть. До поповнення сім’ї прийомними дітьми поставилися з повагою та розумінням: люблять меншеньких, балують їх подарунками. З другим чоловіком діточок Бог не дав, а нам дуже хотілося виховувати спільних дітей. Вирішили взяти собі дівчинку з Дитячого будинку, проте обставини склалися так, що спочатку довелося всиновити чоловікового племінника Станіслава. Його матір позбавили материнських прав, а до інтернату хлопчика ми віддавати не хотіли. Однак, мрія про дівчинку не залишала нас. Довелося пережити тривалий процес оформлення відповідних документів, але дворічну Валюшку ми все ж удочерили. Пізніше взяли під опіку ще двох братиків Максима і Сашка. Їхня мати пиячила, а батька засудили до в’язниці. Отак і склалося, що маємо велику дружну родину. У нас немає «своїх» і «чужих» – всі діти наші, рідні. Я їх всіх люблю і нікому не віддам!», – з теплотою розповідає розчулена Лариса Вікторівна.
Лариса Вікторівна – добра, скромна, привітна, працьовита жінка. Такими ж вона виховує й своїх дітей, всі разом вони пораються по господарству. А воно в сім’ї Завтоньєвих чимале: «Дві корівки маємо, годуємось своїм молочком, тримаємо свиней, курей, гусей, кроликів. Нещодавно придбали мотоблок – обробляємо городи, консервуємо на зиму фрукти, овочі, маємо свій автомобіль. Поступово обладнуємо дім, добудували їдальню для дітей, плануємо впорядкувати подвір’я. Дякувати Богу, живемо не гірше інших, працюємо, все маємо», – по-господарськи розважливо розповідає Володимир Кирилович.
«Звичайно, поки всі здружилися, були в нас і складні періоди, і неприємні моменти. Коли хлопчики прийшли в сім’ю, з ними було трохи складно, бо розгульне життя батьків відбилося на дитячій психіці. Адже діти часто були голодні та налякані, довгий час ми разом боролися з їхніми шкідливими звичками, а з часом все налагодилося. Старший Максимка навчається в шостому класі, старається, виправив майже всі трійки. Сашко – учень третього класу, гарно вчиться, ми пишаємося ним. Їхній батько вже покійний, поки був живий, інколи приходив, приносив дітям невеличкі гостинці, а мати, хоч і мешкає в сусідньому селі, за чотири роки до дітей не навідалась ні разу. Щоправда, хлопчики за нею не дуже нудьгують, кажуть, що до колишнього життя повертатися не бажають. Валюшка ходить до другого класу, це моя помічниця. Найстарший, Станіслав, навчається в Дубоссарському індустріальному технікумі на автомеханіка. Ми з чоловіком виховуємо дітей так, щоб вони все робили разом, підтримували одне одного і вміли однією цукеркою поділитися з усіма.
Максим і Сашко перший час говорили, що потрапили «до раю». Вони мають комп’ютер, нещодавно ми придбали старшим мобільні телефони. Були б ми трохи молодші, то ще взяли б діток на виховання, бо дуже жалко дивитися на скалічені долі невинних дітей, а поки що просимо у Бога здоров’я, щоб цих поставити на ноги, влаштувати в житті, діждатися онуків», – роздумливо промовляє Лариса Вікторівна.
В народі кажуть, що добрі люди – це щасливі люди, а добро обов’язково повертається до того, хто його віддає. Подружжю Завтонь’євих хочеться побажати залишатися і надалі такими, якими вони є – справжніми, щирими, співчутливими й надійними.
Світлана МОРОЗ.