Відзначення ювілейної дати відомого придністровця Володимира Боднара розпочалося з визначної для нього події в приміщенні Верховної Ради – вручення ордена Дружби.
Голова ВР Олександр Коршунов, його заступник Галина Антюфеєва та голова парламентської Комісії з мандатів, регламенту і депутатської етики Григорій Дяченко привітали ювіляра. Очільник вищого законодавчого органу від імені Президента Вадима Красносельського вручив почесну нагороду учасникові бойових дій із захисту Придністров’я, депутатові п’яти скликань Верховної Ради та громадському діячеві, якому саме 26 грудня виповнилося 80 років.
Олександр Коршунов особливо відзначив вагомий внесок Володимира Боднара у розвиток нашої республіки в перші роки її заснування і становлення, подякував за діяльність, яку той нині проводить у рамках Дорадчих зборів перших депутатів ПМР та на громадській ниві.
Приймаючи нагороду, Володимир Лукич признався, що серед десятків медалей та орденів, якими його відзначали упродовж життя,
«…можливо, це один із найголовніших орденів, який я реально заслужив, – орден Дружби. Тому що я дуже багато зробив для збереження миру і спокою. Все своє життя працював, щоб Придністровська Молдавська Республіка стала прикладом для інших. Це дуже непросто. Тому що по-різному дивилися на нас колись, продовжують дивитися й тепер. Треба було вміти переконати навколишній світ, що такий малесенький край, ніким не визнана молода державність може бути прикладом навіть тим, хто живе в країнах з розвиненою демократією».
Від усіх українців Придністров’я з днем народження привітав ювіляра Григорій Дяченко. Він підкреслив, що українців Придністров’я знають у всьому світі саме завдяки старанню, небайдужості та авторитету Володимира Лукича.
Особливий внесок у становлення та розвиток республіки Володимира Боднара відзначила й заступник Голови Верховної Ради Галина Антюфеєва. Вона додала, що, попри жорстку позицію в державних справах, у родинному колі Володимир Лукич – дбайливий чоловік, люблячий тато й обожнюваний онуками дідусь. До речі, навіть у свій день народження він вручав новорічні подарунки дітям українських біженців від імені Президента ПМР у Тирасполі, а найближчими днями запланував порадувати дітей з України, що навчаються в Бендерах та Рибниці.
Зі спогадів про багаторічну співпрацю
До нашої редакції звернувся Леонід Ткачук – голова Бендерського товариства української культури «Вітчизна», один з попередніх очільників Спілки українців Придністров’я ім. О. Бута. Він поділився спогадами, коли вперше на початку 90-х років почув ім’я Володимира Боднара. У той, нині вже історичний для нас період часу, відбувалися перші з’їзди та референдуми зі створення республіки, а Володимир Лукич виділявся з-поміж депутатів своєю активністю, напористістю, небайдужістю та вмінням знайти переконливі аргументи, аби донести свою позицію до широкого кола людей.
Кількома роками пізніше він долучився до українського руху в Придністров’ї, а після обрання його у 1998 році головою Спілки українців Придністров’я, активно взявся за роботу в громаді.
Одним із головних напрямків у діяльності Спілки В. Боднар вважав розвиток української освіти в ПМР, і з цим важко не погодитися. Тоді української освіти в республіці не було, і все починалося, як кажуть, з нуля. Внесок Володимира Лукича в розвиток освіти українською мовою не просто вагомий, а вирішальний. По-перше, В. Боднар, будучи головою комітету з питань освіти, зробив усе, щоб депутати на законодавчому рівні закріпили відповідну базу з цього питання. Подруге, він неодноразово виїжджав до України, мав численні зустрічі в Міністерстві освіти, у Верховній Раді, Академії наук України, різних міністерствах та відомствах, щоб донести необхідність надання допомоги навчальною та методичною літературою, підручниками та довідниками, організацією курсів з підвищення кваліфікації придністровських учителів. Здається, не було таких офіційних установ Києва, які не відчинили перед ним свої двері. По-третє, завдяки ініціативі В. Боднара, в Придністров’ї започаткували навчальні заклади з українською мовою навчання.
Неоціненним є його внесок у розвиток української культури ПМР. Саме за його ініціативою розпочав свою ходу республікою фестиваль української пісні «Пшеничне перевесло». Нині він є традиційним і проводиться щороку.
Нарешті, саме завдяки В. Боднару, СУП імені О. Бута включили до складу Світового Конгресу українців, що стало свідченням зростання авторитету Спілки на міжнародній арені.
«Я вдячний Володимиру Лукичу за багаторічну співпрацю, а також за здобутий досвід у справі відродження та збереження української мови та культури в Придністров’ї. Вітаю Володимира Лукича зі славним ювілеєм. Бажаю йому доброго здоров’я, родинного тепла та нових здобутків у громадській діяльності», – зазначив Леонід Ткачук.
Така його доля особлива
Учителька української мови, керівник ансамблю «Діброва» з селища Маяк Григоріопольського району Анастасія Спориш вважає долю Володимира Боднара своєрідною. «У кожного з нас своя доля, а у нього – особлива. Він ріс сиротою, всього добивався самотужки та ще й допомагав і донині допомагає іншим: родині, друзям, знайомим і, досить часто, зовсім незнайомим людям», – розповіла громадська активістка.
Та ж сама доля звела їх із Володимиром Лукичем, коли в Григоріопольському районі відкривали товариство української культури. Українців із селища Маяк привезли автобусом до міста, в Будинку культури відбулося перше засідання, на якому Петра Богуцького обрали головою, а Анастасію Василівну – заступником голови ТУК. Володимир Лукич на той час очолював Спілку українців Придністров’я ім. О. Бута.
Культурна діяльність у районі відтоді почала набирати обертів. До діяльності громади долучилися талановиті люди та ініціювали створення колективів української пісні: «Діброва» у с. Маяк та «Стожари» у м. Григоріополі.
Завдяки ініціативі Володимира Лукича, учасників ансамблю забезпечили сценічними костюмами. Двічі він возив аматорів на Міжнародний фестиваль української пісні в місто Очаків, організував поїздку на Міжнародний фестиваль вертепів «Карпатія» до міста Яремчі, що на Івано-Франківщині, допоміг організувати поїздку разом з ансамблем «Чорнобривці» (м. Дубоссари) до Одеси, де придністровські колективи виступали з благодійними концертами в санаторії «Куяльник», а також перед селянами в сільських клубах.
Своїм «отаманом» називають українці Володимира Лукича. Він свого часу сприяв підготовці вчителів української мови за межами Придністров’я. Коштом громадської організації відрядив він групу місцевих учителів до Києва, де вони на базі Українського інституту підвищення кваліфікації здобували фахову перепідготовку. До того ж, їм, провінційним дівчатам, які вперше завітали до столиці України, щодня після занять влаштовували культурну програму. Вони відвідували театри, музеї, картинні галереї. Навіть трапилася нагода побувати на репетиції Національного заслуженого академічного народного хору України імені Григорія Верьовки – українського художнього колективу. Там їм надали майстер-клас з виконання народних танців. Золота була пора, спогади залишилися на все життя.
Десять років поспіль у Григоріопольському районі проводилися конкурси читців серед учнів шкіл, де вивчається українська мова. І тут Володимир Лукич не стояв осторонь. Завжди був присутній на цих заходах, завжди з подарунками, привозив із собою відомих у Придністров’ї людей для знайомства зі школярами. У Маякській школі побувала поетеса Надія Делімарська, відомий геральдист, письменник і кінематографіст Ігор Сметанников, який демонстрував фільми власного авторства придністровським школярам.
«Від учасників народних колективів, від учнів та їхніх батьків вітаю шановного Володимира Лукича і бажаю йому міцного здоров’я, щастя родині та наснаги на довгі роки. З таким лідером надійно і радісно крокувати життєвими шляхами. З роси вам та з води, шановний Володимире Лукичу!» – побажала Анастасія Спориш.
Жити, щоб відчувати тепло рідних людей
Щиро і проникливо говорить про свого чоловіка його вірна дружина – Валентина Володимирівна Боднар. Зазначимо, що загалом у родині Боднарів – Гуртових п’ятеро дітей, восьмеро онуків та четверо правнуків. Коли всі з’їжджаються додому, то за родинним столом водночас збираються двадцять чотири члени великої дружної сім’ї.
Такої любові та поваги ще треба вміти досягти в окремо взятій родині. Як поталанило Володимирові Лукичу та Валентині Володимирівні об’єднати в один міцний ланцюг стільки народу – знають вони самі. Постійна завантаженість, що супроводжувала державного та громадського діяча, і ще улюблена пасіка, яка також відіграє неабияку роль у житті Володимира Лукича й вимагає ретельного догляду та уваги.
Не розбещена наявністю вільного часу й Валентина Володимирівна – директор Бендерської гімназії ім. І. П. Котляревського. До речі, живе вона в Тирасполі, а на робочому місці в Бендерах має бути раніше за всіх колег.
Подружжя Боднарів виховали достойних нащадків, їм є ким пишатися. За роки спільного подружнього життя вони вміло поєднували та й поєднують нині, всі найкращі риси, притаманні главам сімейства.
Звичайно, рідні діти в обох уже дорослі, всі здобули вищу освіту, обіймають відповідні посади в різних галузях державної діяльності, живуть, як і належить, у власних домівках, викохали вже своїх дітей.
Одна з прийомних дочок – Ольга Василівна Ткаченко, заступник прокурора ПМР, державний радник юстиції 3-го класу (генерал юстиції) поділилася своїми думками, які у неї назріли від багаторічного спілкування з названим батьком: «Наш Лукич – людина унікальна. Про нього можна говорити годинами. По-перше, він – чудовий чоловік своєї дружини, моєї мами. Попри свій невеликий зріст, легку, тендітну, на перший погляд, статуру, має надзвичайно сильний характер і міцний стрижень. У його великому серці вміщається три любові: любов до великої дружної сім’ї, до нашої республіки, яку він допомагав створювати, та до справи відродження й розвитку української культури в Придністров’ї.
«Дідусь Володя», як його називають діти, ніколи не залишає без уваги всіх онуків. Відповідає на їхні запитання, дає слушні поради. І радить кожному з нас говорити своїм дітям, що вони – найкращі, найрозумніші, найталановитіші. Хоча відомо, що я не його рідна донька, а відтак і мої діти не є його рідними онуками, він жодного разу не дав нам це відчути. Ми всі для нього рідні, всі геніальні й талановиті. Нам страшенно пощастило з таким батьком і дідусем».
Щирі слова на адресу ювіляра говорили сини та онуки, викладачі гімназії імені І. П. Котляревського Іраїда Корній, Оксана Краснолуцька, друг сім’ї Тетяна Токаренко.
Сам Володимир Лукич зауважив, що історія його великої родини невіддільна від історії ПМР. Так уже сталося. «Це наша історія, яку вже нікому не змінити, не переписати. Я радий, що можу передати у спадок своїм онукам та правнукам уміння любити свою землю, поважати людей, які живуть на цій землі, а ще, до речі, вивчати всі три офіційні мови нашої республіки. Мої онуки навчаються в РУТЛ-К, володіють українською, російською мовами, дехто з малюків добре оволодів молдавською. Так і повинно бути. Я щирий у своїй любові до всіх, і надзвичайно радий, що мене відзначили орденом Дружби. Як на мене, то це своєрідний підсумок мого вісімдесятирічного життя. Я вдячний керівництву нашої республіки, що не забули, відзначили. Отже я не марно живу на світі», – так висловився відомий у Придністров’ї та поза його межами «отаман» місцевих українців, орденоносець, чудовий чоловік, дідусь і прадідусь, на роду якому випало очолити велику багатонаціональну родину.
Газету «Гомін» Володимир Лукич передплачує вже не один рік, читає її залюбки. Тому ми вирішили зробити йому такий подарунок, який залишиться в його домашньому архіві назавжди. Зі святом, з днем народження, шановний ювіляре!
Аліса КОХАНОВА.
Фото автора.