У 2022-му, проголошеному в Придністров’ї Роком охорони здоров’я, кам’янчани в номінації «Людина-легенда» вшанували земляка Ананія Миколайовича Подопригору, який присвятив себе врятуванню людських життів.
Номінація з гучною назвою пояснює саму її суть. За минулі роки цього почесного звання удостоювалися люди, що прославили рідний край ратними подвигами й трудовими звершеннями. Їхні імена золотом вписані в багатотомну історію Кам’янщини.
Вибір життєвого шляху
Ананій Подопригора народився в непростий час, коли Радянський Союз відновлювався після Великої Вітчизняної війни. Сільський хлопчик, як і його ровесники, з дитинства зростав відповідальним і дисциплінованим, звичним до праці.
Батьки прищепили йому ще одну важливу рису – безперервне прагнення до знань, до чогось нового. Микола Павлович, який очолював Хрустовську середню школу, навчив юнака вчитися. Звучить дивно, але осягати знання – теж свого роду наука: потрібно бути уважним на уроках, не нехтувати виконанням домашніх завдань, самому шукати інформацію з питань, які цікавлять. У цьому допомагала матуся – завідувач шкільної бібліотеки. Таїсія Василівна захопила сина читанням. Книги відкривали перед старшокласником незвіданий і дуже цікавий світ. У результаті він закінчив школу з міцними знаннями та широким кругозором. Зримим же підтвердженням високої якості освіти стала срібна медаль.
У країні розгорталася науково-технічна революція, і багато юнаків тієї пори мріяли стати космонавтами. «Була така ідея й у мене, – посміхається Ананій Миколайович, поринаючи в спогади про дитинство. – Але романтика зоряних доріг – це одне, а вибір реальної професії – зовсім інше. Як важливо в ньому не помилитися, розумів, дивлячись на батьків. Обоє присвятили улюбленій справі все життя і ніколи не шкодували про зроблений вибір. Головним же орієнтиром стала тіточка по материнській лінії. Вона була лікаркою не лише за фахом – медицина була її покликанням. Усю себе присвячувала служінню людям і була готова прийти на допомогу хворим у будь-який час дня і ночі. Її захопленість улюбленою справою була настільки заразлива, що я вирішив піти саме цим шляхом».
Ананій Подопригора став одним із перших хрустовчан, які закінчили медичний інститут. У 1970-му молодий стоматолог приступив до роботи в одній із сільських лікарень, яка обслуговувала мешканців декількох населених пунктів Теленештського району. Звичайно ж, дуже хотілося повернутися в рідні краї. У цьому А. Подопригорі допоміг щасливий випадок: на одному з семінарів розговорилися з колегою, що працювала в Кузьминській сільській дільничній лікарні. З’ясувалося: родом вона саме з Теленешт, а на Кам’янщину потрапила за рішенням інститутської комісії з розподілу випускників. Так здійснилися мрії двох молодих фахівців – працювати на малій батьківщині.
Патріарх кам’янської анестезіології
Проте стоматологом молодий лікар А. Подопригора працював у Кузьмині недовго. У ту пору був відтворений Кам’янський район і розгорнулася копітка робота з відновлення всієї інфраструктури, необхідної для адміністративно-територіальної одиниці. Лікарня дістала статус центральної районної (ЦРЛ), формувалися нові відділення та служби.
«Операції в нашій лікарні виконували ще в 1944-му, відразу після звільнення кам’янської землі від фашистських окупантів. На той час ні наркозно-дихальної апаратури, ні анестезіолога не було. Якщо технічну сторону питання вдалося швидко вирішити, кадрова проблема ще довго залишалася актуальною. На операції доводилося викликати фахівця з Рибниці. Дізнавшись про все це, прийняв пропозицію керівництва ЦРЛ перекваліфікуватися. Тим більше, що анестезіологія привертала мою увагу ще під час практичних занять у студентську пору», – розповів Ананій Миколайович.
Наскільки Кам’янська лікарня потребувала фахівця з управління життєво-важливими функціями організму під час знеболення та в післяопераційний період, свідчить такий факт. А. Подопригору, який повертався зі спеціальних курсів, разом із валізами відвезли не додому, а в ЦРЛ, де було заплановане проведення кількох невідкладних операцій. Перша його трудова зміна продовжувалася три доби. З того пам’ятного 1 серпня 1972-го минуло півстоліття, сповненого подіями, турботами та звершеннями.
З нуля створювалося відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії. Молодий ініціативний фахівець вникав в усі нюанси: організував придбання необхідної апаратури й інструментарію, зайнявся навчанням персоналу. «Неоціненну допомогу й у вирішенні цих питань, і безпосередньо в медичній діяльності надавала медсестра Магда Пегза. Її досвід, накопичений у той час, коли Магда Михайлівна асистувала головному анестезіологові МРСР, був безцінним для служби, що зароджувалася, – пригадав Ананій Миколайович. – Оперували багато. Район був великий – на обох берегах Дністра. Раз на тиждень планові операції проводилися не в ЦРЛ, а в лікарні села Придністровське. Щоб професійні знання й уміння відповідали сучасному медичному рівню, часто їздив на курси підвищення кваліфікації до Кишинева, Києва, Мінська та багатьох інших міст Радянського Союзу».
У такому напруженому ритмі він працював день у день, щороку. Поступово відділення поповнювалося молодими фахівцями, для яких Ананій Миколайович став справжнім наставником. Він був вимогливим, але щиро зацікавленим у професійному зростанні колег, адже від їхніх знань і умінь залежало життя кожного пацієнта в операційній або в реанімації.
Захисник Придністров’я
Ананій Миколайович не сприймає націоналізм на генетичному рівні. Батько, що майже три роки прожив під ярмом фашистської окупації, не раз згадував, як румуни встановлювали в регіоні, що дістав назву Трансністрія, нелюдські порядки. Примусова праця практично ніяк не оплачувалася, що сприяло збіднінню багатьох сімей. Будь-які виступи проти тотального вилучення продуктів і предметів побуту каралися нещадно. Багато патріотів, які діяли в підпіллі, були кинуті у в’язниці та страчені. Всі ці розправи творилися під загарбницьким румунським фашистським триколором… Недивно, що ветерани Великої Вітчизняної війни одними з перших забили на сполох, коли в 1990-х кишинівська влада взяла курс на приєднання до Румунії.
Придністровську державність, відтворену волею багатонаціонального народу, під час агресії Молдови захищали добровольці з усіх населених пунктів республіки. Матеріально їх підтримували трудові колективи та громадськість. Не залишилися осторонь і медики. Їхня допомога народові, що оборонявся, – регулярні виїзди на передову, де під ворожим обстрілом врятовували життя поранених бійців і мирних жителів.
«Батько навесні 1944-го разом із земляками вирушив на фронт. Брав участь у Яссько-Кишинівській операції, потім у визволенні Європи від фашизму. В одному з боїв за Угорщину дістав поранення і тимчасово втратив зір, але продовжував метати гранати в противника, що оточував курган, на якому тримав оборону підрозділ. За цей бій тато був удостоєний ордена Слави. У всьому і завжди я рівнявся на нього. Коли рідний край був у небезпеці, як міг, допомагав його захисникам. Разом із колегами – хірургами Іллею Тампеєм, Іваном Яковлевим, Борисом Бураком, Григорієм Грозою, Володимиром Йордатієм, Анатолієм Шпеком і Олександром Лембасом виїжджали в Дубоссари, щоб допомогти місцевим медикам. Бої на цьому плацдармі велися напружені, поранених доставляли безперервним потоком, і ми прагнули врятувати кожне життя. Щиро раділи, коли це вдавалося», – згадує А. Подопригора про події, після яких на його грудях засіяла медаль «Захиснику Придністров’я».
У подальші десятиліття він плідно працював у створеному відділенні. Виховав плеяду учнів, щедро ділився з ними накопиченим досвідом. Коли настав час, передав кермо влади лікарю вищої кваліфікаційної категорії Майї Івасишеній.
У тандемі з нею продовжує працювати й нині, коли Кам’янська ЦРЛ знову зіткнулася з гострим кадровим дефіцитом.
Щоденний подвиг
Так можна з упевненістю охарактеризувати трудові будні Ананія Миколайовича. Кожна операція, навіть планова, до якої ґрунтовно підготувалися, навіть та, що здається простою, – це завжди ризик. «Є знання та досвід, але ти ніколи не знаєш, як поведеться організм пацієнта. Тому до кожної наступної операції ставлюся, як до першої, – відверто поділився А. Подопригора. – Робота складна і вельми відповідальна, проте я ніколи не пошкодував, що вибрав її. Адже ми з колегами рятуємо життя людей».
За півстоліття сумлінної праці його знає весь Кам’янський район, адже під час підготовки до операції та в післяопераційний період лікар спілкується не лише з пацієнтом – з усією його ріднею. І кожного потрібно підбадьорити, в кожного вселити віру та впевненість. Коли щодня маєш справу з болем, часто – зі сльозами родичів, а деколи й зі смертю, анестезіолог-реаніматолог відчуває колосальну психологічну напругу. Не кожному таке навантаження під силу. Ананій Миколайович справляється.
Справляється, попри труднощі останніх років. Чого варта хоча б пандемія коронавірусу! А. Подопригора серед перших (коли навіть деякі медпрацівники ще сумнівалися, вакцинуватися чи ні) зробив щеплення від COVID-19. І як ні в чому не бувало продовжив цілодобову боротьбу за порятунок людських життів. Проте вірусне навантаження в лікарні виявилося настільки високим, що багато медиків заразилися. В одну з хвиль захворів і Ананій Миколайович. Попри поважний вік, він стійко переніс хворобу і незабаром знову вийшов на роботу.
«Ананій Подопригора – висококваліфікований і талановитий лікар, в арсеналі якого величезна база теоретичних і практичних навиків. Він відрізняється високою працездатністю і старанністю, весь час підвищує рівень кваліфікації. Миттєво орієнтується в екстреній ситуації і чітко виконує функціональні обов’язки.
За багатолітню добросовісну працю в галузі Ананій Миколайович удостоєний звання «Відмінник охорони здоров’я», нагороджений медаллю «За трудову доблесть» і орденом «Трудова слава», – характеризує колегу головний лікар Кам’янської ЦРЛ Олег Бирка. – Відмінні риси А. Подопригори – чуйність, оптимізм і життєлюбність. Для кожного з нас він не тільки наставник у професійній царині, а й приклад відданості професії».
Золотий» родинний стаж
У Кам’янській лікарні Ананій Миколайович не тільки самореалізувався, а й зустрів своє особисте щастя. Коли молодий лікар вперше побачив красуню Зінаїду Мосендз – розумну і серйозну медсестру швидкої допомоги – то зрозумів: ось вона, його доля. Освідчився у своїх почуттях. У день весілля – 26 листопада 1972 року нареченого викликали на екстрену операцію. «Допомога була потрібна дитині, й Ананій помчав у лікарню. Весілля впродовж трьох годин святкували без нього. І тепер у нас є родинний жарт про те, як замість нареченої викрали нареченого. Історія досить повчальна. Завдяки їй, спочатку діти, а тепер і внучки усвідомили, що професія медика не знає вихідних і свят, – розповіла Зінаїда Михайлівна. – Років зо п’ять тому пацієнт (він запам’ятався на все життя) знайшов Ананія Миколайовича, щоб познайомитися й особисто подякувати. Ця зустріч була дуже зворушливою».
Добре розуміючи специфіку роботи чоловіка, Зінаїда Подопригора практично всі родинні турботи взяла у свої руки. Хоча і сама сумлінно працювала на нелегкому терені медсестри, сьогодні вона, як і в попередні роки, квапиться вранці на робоче місце – у блок стерилізації.
Крокуючи рука об руку до золотого родинного ювілею, Ананій Миколайович і Зінаїда Михайлівна виростили та виховали сина та доньку. Хоча Сергій і Тетяна не продовжили династію медичних працівників – вона все ж таки не урветься. Старша онука Марія вчиться в медичному інституті. Ксенія та Сашенька з величезною любов’ю та повагою дивляться на знаменитого діда, зацікавлено слухають бабусині розповіді про життя і, цілком імовірно, теж дадуть колись клятву Гіппократа.
Ніна ПАНАЇДА
Фото автора