Скільки вже років минуло, а здається, наче трапилося це тільки вчора. Як тепер пам’ятаю той перший, дійсно, весняний вечір: ніжно-помаранчево-рожеві хмарки на заході сонця, перші яскраві зорі в небі та запах повітря – чарівно чистий, з добре знайомими п’янкими ароматами тільки що звільненого від снігу поля.
Несподівана новина від сусідських хлопців про те, що наш залізничний джаз-бенд раптом виїхав «на заробітки» в сусіднє село, неприємно вразила нас обох ще по дорозі до Будинку культури. «І це в таке свято! В жіночий день 8 Березня! Де патріотизм? Де, нарешті, повага до своїх дівчат-залізничниць? Мабуть, не маленькі гроші пообіцяв голова нашим музикам», – свердлили мозок недобрі думки. Та що тут поробиш – лаяти немає вже кого, та й пізно.
– Що робитимемо? – невесело запитав я Василя.
– Поїдемо в Дібровку на моєму «Дніпрові», – відповів той і неначе в десятку влучив.
Відверто задоволений, я не надав тоді ніякого значення несподіваному рішенню мого товариша, а лише подумки подякував йому.
І ось ми біля колгоспного двоповерхового Будинку культури. Через напіввідчинені двері парадного входу було добре чути ритмічні акорди нашого джаз-бенду. Принадно сяяли яскравим світлом високі вікна першого поверху. Веселою компанією десь осторонь гомоніли сільські хлопці та дівчата. Танці розпочалися нещодавно. Не гаючи часу, Василь відігнав мотоцикла у двір своєї тітки, що мешкала поряд з Будинком культури. І ми зайшли в середину просторого вестибюля.
Як це часто бувало на початку танців, молодь у більшості своїй тиснулася до стін. Під стриману повільну мелодію в центрі зали кружляли лише три пари дівчат. У повітрі повисла напруженість ситуації – вальс уміють і наважуються танцювати окремі сміливці…
Та ось, нарешті, затихли останні «па» короля танцполу, і відразу ж зі сцени роздалися потужні різкі акорди рок-н-ролу. Майже вся молодь – хлопці, дівчата, підлітки й дещо старші, відірвалися від стін і почали танцювати. Рухалися сміливо й розкуто. Кожної миті зростала гучність мелодії, гуркотіли барабани, несподіваним сольним вступом відзначалися електрогітари, оригінальним аранжуванням виділявся орган. Мелодія ритмічно наростала.
Ось уже загула підлога від притоптування десятків ніг. У кількох дівчат розсипалося волосся по обличчю. Жарко стало хлопцям у середині кола. І раптом мій погляд вихопив з віддаленого куточка самотню дівчину у світлому картатому пальто. Дивно, але вона навіть не пританцьовувала в ритм такої прекрасної мелодії, і ця обставина чомусь дуже мене зацікавила. «Несмілива», – подумав я.
Нарешті рок закінчився. Василь одразу ж потягнув мене з кимось познайомитися. І ми вдвох через усю залу пішли саме до тієї дівчини, що привернула мою увагу під час танцю. Коли ми підійшли до неї, мене вразила її схожість із Мірей Матьє – популярною французькою співачкою. Піднятий комір її пальто ще більше підкреслював цю схожість. А риси обличчя у незнайомки були більш ніжні, навіть дещо дитячі, очі блакитні й волосся не смоляне, а русяве, наче недозріле жито…
– Василю, кого це ти привів? – всупереч моїм підозрам про сором’язливість запитала дівчина.
– Мій знайомий, Віктор! – відповів Василь, намагаючись обійняти дівчину.
Та синьоока Мірей не дозволила йому цього зробити. Минула секунда, друга, і тиха ніжна мелодія знову наповнила залу.
Дівчина зробила впевнений крок мені назустріч, і за якусь мить ми вже кружляли в легкому танці.
Я відчув, що у моїй душі щось перевертається, серце ледь не вистрибує з грудей, а музика підіймає до самого неба.
Лише під ранок я, наче на крилах, полетів додому. Василя давно вже й слід простиг. Як не намагався мій товариш посадити мене в колиску мотоцикла після танців, нічого в нього не вийшло. Бо моя Мірей, а насправді Олеся, дуже хотіла щоб саме я проводжав її додому.
Володимир ПУКЛІЧ.