Займенники мають своє неповторне буття в усіх стилях, а також у багатьох жанрах мови. Кількість займенників у лексичному складі сучасної української літературної мови обмежена, проте частота їх вживання досить висока (третє місце після іменника та дієслова). Без допомоги займенників важко уявити собі процес побудови речення.
З-поміж усіх частин мови займенник вирізняється функцією називання, вказування, способом репрезентації. У мовленні він дублює іменники, прикметники, числівники. З самої назви «займенник» розуміємо: замість імені, тобто замість іменних частин мови (у російській мові й досі збереглися назви: «имя существительное», «имя прилагательное», «имя числительное»). Іноді займенник заміняє й цілі частини речень чи інші довгі найменування.
Досить влучно про безумовно вагоме значення займенників у мовленні сказав російський лінгвіст Олександр Реформаторський: «Вони, як запасні гравці на футбольному полі чи «дублери» в театрі, виходять на поле, коли вимушено «звільняють гру» повнозначні слова».
Займенники, як слова-еквіваленти інших частин мови, самі не мають конкретно виявленого матеріального змісту і є певною мірою узагальненими. Тому для займенників більше значення, ніж для слів інших лексико-граматичних розрядів, має контекст, той комплекс виражальних засобів, у якому займенники розкриваються своїми відтінками та значеннями, реалізують свої стилістичні можливості. Особливо в стилях художньо-белетристичних, зокрема в поезії, займенникові форми набувають інтимного, підсилювального, оцінювального значення: Хто може випити Дніпро, хто властен виплескати море… (М. Рильський); Вставай, хто живий, в кого думка повстала!; А я піду за волю проти рабства, я виступлю за правду проти вас (Леся Українка).
Окремі займенникові розряди мають різну частотність у різних мовних стилях. Займенники в мові виконують функцію узагальнених замінників слів іменних частин мови, бо мають дуже загальну вказівну, неозначену або заперечну семантику. Однак основний компонент у їхній семантиці – це відносність. Завдяки їй, кожний займенник може співвідноситися з якимись (і багатьма) словами конкретної семантики інших іменних частин мови.
Стилістика виділяє дві основні стилістичні сфери займенників. Перша – це можливість у результаті заміни займенниками інших слів, як правило іменних, уникати повторів, урізноманітнювати текст і до того ж створювати цілу гаму стилістичних значень (інтимізувати, виділяти, приховувати особу тощо). А друга царина – це творення з допомогою займенників семантичного ланцюжка, внаслідок чого формується семантична та граматична зв’язність тексту.
Семантично (частково й морфологічно) пропонується розглядати дев’ять груп займенників: особові, зворотний, присвійні, питальні, відносні, вказівні, означальні, неозначені, заперечні.
Функціонально розгалуженіші особові займенники, які в контексті вказують на певну особу (я, ти, він, вона, воно) чи особи (ми, ви, вони). Саме ці займенники мають особливе стилістичне застосування. Займенник я використовує кожна особа для називання самої себе. Форми його непрямих відмінків – суплетивні (від лат. suppletivus – доповнювальний) – утворені від іншого кореня: мене, мені, мною.
У всіх відмінкових формах займенник я входить до складу різних сполучень слів, нерідко фразеологізованих: гляди ж мені, відсохла б рука мені. Вони вживаються з метою переконати кого-небудь у чомусь: про мене (у значенні «роби, що знаєш»); теж мені (для вираження скептичного ставлення до кого-небудь, чого-небудь), я вас (тебе) навчу (погроза покарати когось); як на мене (на мою думку, розсуд, смак) тощо.
Займенником ми найчастіше називають дві (навіть одну) чи й більше осіб разом із тим, хто говорить (ми – нас, нам, нами…). Ми вкупочці колись росли… (Т. Шевченко). Цей займенник є також заміною я (переважно в наукових працях, під час прилюдних виступів тощо), а зрідка для підкреслення поважності власної особи: Був собі поважний лицар, Нам його згадать до речі (Леся Українка). Подібно й ви вживається тоді, коли мовець шанобливо, ввічливо звертається до однієї, двох чи багатьох осіб: Ви не журітеся, мамо. (М. Коцюбинський).
Також і займенник вони вживається для вираження пошани до однієї особи чоловічої або жіночої статі: Вони (наша мама) нас дуже люблять.
Стилістично виразними є випадки досить частого використання множинних форм займенників ми, ви, вони, нам, вам замість я, ти, він, вона, мені, тобі. Займенник воно (його, йому, ним тощо), крім вказівки на особу чи предмет середнього роду (Лев бачить, що воно (щеня) зробило, Та змилосердився – мовчить. Л. Глібов), може також вживатися: в значенні займенника це (Воно (це) мені ні до чого); у значенні займенника він, вона з відтінком пестливості або зневажливості (Що воно (він, вона) таке каже); у значенні підсилювальної частки (I що воно за дитина, ніяк не заплаче!). Займенник воно здебільшого має фольклорне забарвлення.
Як бачимо, кожен займенник стилістично особливий, неповторний, може використовуватися не з однією функцією, а з кількома, що й стає об’єктом лінгвістичного аналізу.
Знайомство з займенником
Займенник iменi не скаже,
Натомість пальчиком покаже
На те, на се, на вас, на нас…
Тепер знайомитися час!..
Я буду їсти апельсин,
А ти біжи у магазин.
Ми будем цілий день гуляти,
А ви iдiть собі до хати.
Він піде зранку на базар,
Вона нагріє самовар.
Воно повинне всім світити,
Повинне землю всю зiгрiти.
Вони зростають в полi рясно,
Якщо воно їм світить ясно.
Невигадана історія
Молодий художник, готуючись до виставки, приїхав у село, де його не знали. Він хотів написати портрети передових колгоспників. Того ж таки дня почав працювати. Знатна доярка, майстер машинного доїння Олена Дмитрівна, сиділа перед ним на стільці біля корівника, а за спиною в художника зібрався чималий гурт вільних від роботи колгоспників, які уважно стежили за кожним його рухом. Сам він був невеликий на зріст, худорлявий. У натовпі пошепки перемовлялися, а одна бабуся, яка проходила з білим емальованим відром, досить голосно запитала:
– Що воно там малює?
Художник почув цю репліку й мовчки посміхнувся. Через два дні портрет був готовий, і всі, хто його бачив, казали, що Олена Дмитрівна на ньому як жива, тільки ще гарніша: якось по-особливому світилися її очі.
Минуло кілька тижнів. У клубі, ще без рамок, просто на підлозі стояли картини молодого художника. Він багато малював, як і раніше, навколо нього збиралося чимало глядачів. Якось нагодилася та сама бабуся з відром, тільки спитала вона вже інакше:
– Що він сьогодні малює?
Коли в клубі вишикувалася ціла галерея портретів, бабуся спитала:
– А кого ж вони ще малюватимуть?
Звичайно, стара бабуся ніколи не чула про стилістичні функції займенника; вона говорила, як усі в селі. Воно сказала на художника тому, що спершу не вірила в його творчі можливості. Побачивши, що помилилася в оцінці його здібностей, ужила нейтральну форму він, а переконавшись, що юнак чудово малює, сказала про нього з повагою – вони.
Ця невигадана історія показує, що навіть форма слова іноді буває дуже промовистою, передає цілу гаму почуттів.
Дослідження-спостереження
Цікаво, що особовий займенник він у формі середнього роду може виражати протилежні емоції. У бабусиних словах (із «Невигаданої історії») прозвучала іронія: вона не могла подумати, що такий молодий хлопець – вправний художник. Однак тут можливий і інший варіант тлумачення: в селі старі люди часом кажуть воно на невідому людину. Наприклад, побачивши незнайому жінку, можуть запитати: «Що воно там іде вулицею?», тобто «Хто це йде вулицею?» або «Що це за жінка йде вулицею?»
Слово воно часто містить і співчуття до того, кому доводиться страждати, хвилюватися, хворіти. Хлопчикові лікують зуби, а мати в коридорі переживає: «Воно ж там, бідне, так мучиться!». «Воно таке ще маленьке, а як старається», – з ніжністю каже інша мама, повертаючись з концерту, в якому виступала її дочка – учениця музичної школи. І це не тому, що матері наче подумки називають своїх синів і дочок хлоп’ям, дівчам, малям, дитинчам. Співчуття або замилування займенник воно може виражати й стосовно дорослих людей.
Займенник він у формі множини раніше, до революції, вживали часто щодо вищої за соціальним станом людини. Тому після революції, коли хотіли висміяти пихату людину, що зверхньо ставилася до інших, часто іронізували: «Пан пішли, а їхня паличка стоять».
Цікаво знати
За часів Київської Русі шанобливого звертання на «Ви» ще не було. Підлеглий до свого господаря звертався на «ти», як і господар до підлеглого. Згодом займенник ти став нормативним у звертанні до Бога, а займенник Ви у слов’ян набув поширення у звертанні дітей до батьків, молодших за віком – до старших та до незнайомих людей. Таке звертання засвідчує етичні норми нашого народу, що виробилися протягом віків.
Уперше в Росії звертатися до своїх підлеглих на Ви почав Петро І, і така форма прижилася. До неодруженого чоловіка могли весь вік звертатися на ти. Лише одруження, тобто започаткування родини, робило можливим вживання форми Ви. Куми, охрестивши дитину, відразу зверталися одне до одного на ти.
Розповідь-екскурсія в «Місто займенників»
Запрошую вас у містечко Займенників. Дуже схожі ці морфологічні чоловічки на звичайних людей, і життя в їхньому містечку тече за своїми законами.
Починається наша екскурсія з головної площі Особових займенників. Тут живуть найповажніші та найголовніші громадяни – своєрідний уряд. Цей уряд поділяється на три парламентські палати (особи) – хвальки та задаваки, що часто викрикують: «Я найрозумніший»; «Ми все можемо»; 2 і 3 особи люблять командувати: «Ти принесеш», «Ви зробите», «Вони розкажуть».
От ми потрапили на проспект Означальних займенників. Вони ухвалюють закони, за якими живе всякий громадянин містечка, увесь займенниковий народ їх обов’язково має шанувати, кожний сам їх знає та інших научає.
Тепер повертаємо на вулицю з респектабельними будинками, в яких живуть директори всіх закладів та установ містечка. Це Вказівні займенники, а називаються вони так, бо постійно роздають усім вказівки: той зробить це, цей принесе те; порядок буде такий, працюватимете стільки.
Наступна вулиця Присвійних займенників. Вони працюють скарбниками, банкірами, збирачами податків, касирами тощо. Понад усе вони люблять ділити (особливо гроші). Швидко визначають, що моє, що твоє, що їхнє, наше чи ваше.
Серед широких і світлих вулиць містечка губиться провулок Неозначених займенників, де в затінку крислатих дерев туляться замасковані хатинки. Тут живуть таємні агенти. Вони завжди засекречують усе, ніколи не видають таємниць. Ці займенники охоче розкажуть вам, що хтось щось комусь приніс на деякий час, але чи багато ви дізналися з їх закодованого мовлення?
Зовсім відрізняються від таємничих Неозначених жителі вулиці Відносних займенників. Вони, навпаки, готові всім розповісти, хто що зробив (і який краще) та скільки часу на це витрачено. Зазвичай працюють вони журналістами чи дикторами новин. Однак не слід плутати їх із займенниками з сусідньої вулиці – допитливими Питальними, котрі мають такі ж імена: Хто? Що? Скільки? Вони ніколи не розлучаються зі знаком питання. Ці надають перевагу професіям у галузі педагогіки та юриспруденції.
Є в містечку й вулиця, на якій живуть постійні безробітні – це Заперечні займенники з вередливим характером та примхами. Їх нічого і ніхто не влаштовує, ніякі та нічиї пропозиції не задовольняють.
А на самісінькій околиці міста стоїть самотня хатинка, в якій живе Зворотний займенник. Він скупердяй та егоїст, живе лише для себе, товаришує тільки з собою, радіє тихенько собі, не привертає уваги до себе. Тому і втратив він своє обличчя – не має називного відмінка, не має ще ні роду, ні числа
Оксана IВАСIВА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.
Фото: https://clck.ru/33LfWh